03.09.2014

ХОТІЛОСЬ ОБІЙНЯТИ ВЕСЬ СВІТ

В чому полягає сенс життя? Що таке щастя? Яка вона, справжня любов? Ці та подібні запитання турбували мене з дитинства. Те, що я бачила у своєму оточенні, складалось із традиційного: дім, робота, діти – все по колу. Мені ж у цій повсякденній круговерті чогось вкрай не вистачало – якогось незвіданого смаку життя. Не розуміла, в чому він і як його відчути. Бачила, що багатьох людей робить щасливими те, що вони досягають своєї мети. Але таке відчуття задоволення здавалось мені якимсь обмеженим та тимчасовим. А я про щастя змалечку мріяла як про щось безкінечне і незалежне від обставин. Стосовно ж справжнього кохання, то ніколи не сприймала такі стосунки, коли щойно звучали лагідні слова, були гарячі обійми, а через п’ять хвилин – ненависть, як до ворога, образа, крик, приниження.

0

Народилась я на Сумщині, в місті Шостка. Батьки, виховуючи нас з братом в найкращих традиціях радянських часів, намагались закласти в нас все те, що розуміли під поняттям добра, любові, порядності. Вони досі залишаються для мене взірцем високої моралі. Все гарне, що в мені є, – це плід їхнього старання. У школі навчалась на «відмінно», багато читала, цікавилась історією, любила малювати, займалась кількома видами спорту, тобто мала всі передумови, щоб у подальшому стати успішною людиною. Але, як лише зараз розумію, не було найголовнішого, в чому полягає блаженство для кожної душі, – Божої науки. Мої мама і тато були невіруючими і навіть на великі свята не ходили, як це робили інші, в православний храм. А якщо в житті людини немає місця для Бога, то без Його охорони вона не захищена і відкрита для ворога людських душ.

Коли в мене виникло бажання спробувати наркотик, то я навіть не знала, що це пастка диявола. Не розуміла, що таке спокуса, гріх, плата за який – страждання і смерть. Тоді все здавалось захоплюючою тимчасовою грою. Але реальність виявилась жахливою. У тринадцятирічному віці я стала наркоманкою. Поки вчилась у школі, мені ще якось вдавалось маскуватися – батьки, вчителі, тренер ні про що не здогадувались. Та вже за кілька років наркотичної залежності все стало байдужим, моє життя перетворилось у суцільний кошмар. Те добре, що закладалось у мені, – мрії, бажання, досягнення – було знівельоване. Сенсом мого існування став наркотик. Я жила ним і заради нього. Це вже не було задоволення, як здавалось на початку. Мною постійно володіло почуття страху – страху перед «ломкою», коли залишаєшся без чергової «порції» і відчуваєш біль у кожній клітині свого тіла, коли здається, що просто розпадаєшся живцем. Цей стан жахіття гнав шукати дозу, кожного разу більшу і більшу. Звісно, на те зілля потрібні гроші. Спочатку з дому виносила все, що можна продати. Згодом крала у людей. Обманювала, маніпулюючи всіма, хто був поряд, і чинила всяке неподобство.

Так минуло десять років. У двадцять три я почувалася безсилою, виснаженою, хворою. Не була впевнена, що дотягну хоча б до двадцятип’ятиліття. Та більш за все мене турбував стан душі. Всередині таке відчуття, що замість серця – камінь, порожнеча. Особливо вражала переміна у ставленні до батьків. Прийшов час, коли я почала нехтувати тими, кого завжди поважала і які для мене були святими. Одного разу рідні, доведені моїми діями до відчаю, сказали мені: «Краще б ти вже померла. Раз переплачемо і все». Від цих страшних слів я на мить ніби протверезіла: сама не живу й іншим заважаю. Додало просвітлення в мій розум ще одне. Пам’ятаю, тоді важко захворіла мама. Я намагалась їй співчувати, але усвідомлювала, що почуття жалю до неї не маю, стала, неначе бездушна оболонка, – жодних емоцій. Цей стан мене дуже налякав. Та не знала, до кого звернутися, з ким поділитися переживаннями і хто взагалі може зрозуміти мене. Тоді вирішила, що в мене, мабуть, психічний розлад. Боялася комусь про це розповідати, бо так, думала, можна і в психлікарню потрапити. Тепер я знаю, що то сатана через наркотик поступово мене руйнував. В Біблії про це сказано: «Злодій (диявол) тільки на те закрадається, щоб красти й убивати та нищити» (Євангелія від Івана 10:10).

Я все частіше почала замислюватися: невже життя ось так і скінчиться, по суті ще й не почавшись? Згадувала світлі дитячі мрії, прагнення, сподівання. Нічого з того не досягла, земної краси не відчула, долі не зустріла. Такі думки не давали мені спокою. Бажаючи щось змінити у своєму житті, не раз пробувала кинути колотися. Та марно – сили волі вистачало лише на день-два. І я змирилась з тим, що так мені судилося. Але, дякую Богові, Він вважав по-іншому.

Одного разу віруючі запросили мою маму відвідати їхнє зібрання. Вона запропонувала піти й мені. Там нас здивували радісні пісні, якими ті люди славили Бога, прості й доступні молитви. Та й промова священнослужителя була не зовсім зрозумілою. Проте ми почули про реабілітаційні центри, де допомагають звільнитися від наркотичної залежності. В один із таких я погодилась поїхати, хоча й не мала ніякої надії на якісь зміни. У жіночому реабілітаційному центрі м. Нововолинська вперше почула Благу Звістку про те, що ціною власного життя Ісус Христос подарував мені спасіння. Правда, у мене виникало багато заперечень. Я все ще намагалась знайти якусь альтернативу, пробувала пояснити Біблію з точки зору філософії. Так, ставлячи під сумнів істинність Божого Слова і відшукуючи в ньому невідповідність загальноприйнятим науковим твердженням, врешті-решт була змушена визнати Творця. Мої наставники запропонували мені попросити Бога про допомогу, щоб ще більше переконатись у тому, що Він насправді є і відповідає на молитви людей. Тоді якраз закінчилось літо, наступали холоди, а я не мала теплого одягу. Передати з дому не вдавалось, бо жили ми за тисячу кілометрів від Нововолинська. Прямого транспорту не було. Зі словами: «Боже, якщо Ти чуєш мене і все можеш, то зроби так, щоб я отримала необхідні речі», – вперше звернулась до Бога. Це було ввечері, а вранці постукали у двері. Коли їх відчинили, то побачили велику сумку з написом «Для Марини». Нікого з людей не було. Я не вірила своїм очам. Це було чудо. Звичайно, з часом ми дізналися, як те все відбулося. В ту ж мить для мене було головне, що Бог реально проявився у моєму житті. Переконалася, що Господь живий і діючий. Проте все ще не могла зрозуміти, яке відношення мають мої гріхи до того, що відбулося дві тисячі років тому на Голгофі. Своїми вчинками я завдаю шкоди лише собі, вважала я. У молитві так і казала Богові: вірю, що Ти є, але хіба від цього моє життя може змінитися? Якщо мені знову запропонують наркотик, то я візьму його, бо це сильніше за мене, я просто не матиму сил відмовитися.

Якось на недільному зібранні лунали слова пісні: «То ж не цвяхи тримали на хресті, то ж не люди завдали страждань Тобі. То не цвяхи і не люди – то мій гріх. Хоч минуло вже відтоді стільки літ». У цю мить Бог дав мені збагнути серцем, що кожний мій поганий вчинок, кожне скоєне нечестя – це гріх, який вбиває цвяхи у святі руки Христа. Я ніби переживала ті знущання, яких зазнав Він на хресті. І найгірше, що до Його смертельних мук призвели мої ганебні вчинки. З’явилося жагуче побудження просити у Бога прощення. Сильно плачучи, повторила за пастором молитву покаяння. Щось дивне відбувалося всередині. Неймовірна радість наповнювала мене. Хотілось обійняти весь світ. Вийшла на вулицю і побачила прекрасне небо (кращого не бачила за все життя), хоч для інших воно було звичайним, сірим і похмурим. Накрапав дощ, віяв прохолодний осінній вітер, листя з дерев майже опало і лежало на землі, руде й поблякле. Мені ж в усьому вимальовувалася чудова гармонія, подарована неперевершеним Творцем. І найважливіше в той момент – сильне бажання жити. А через декілька днів Господь хрестив мене Святим Духом.

З тих пір минуло дев’ять літ. Палке бажання служити Богу, що зародилось у моєму серці в день покаяння, не маліє. З кожним днем все більше пізнаю Його милосердя, прощення, любов до людей, прагну догодити Йому, виконати Його волю. Так сталось, що Бог привернув моє серце до циганського народу. Вже шість років допомагаю у роботі фінської циганської місії «Світло і життя», яка спрямована на благовістя саме циганам. Працюю вчителем-волонтером у християнському дитячому таборі, який функціонує у Білорусі і щоліта збирає маленьких циган. Також беру участь у євангелізаційних проектах циганської церкви в селі Пироговка (Сумська область), мета яких – поширювати Благу Звістку серед цього волелюбного народу. Крім того, редагую християнську газету «Світло і життя». Попри таку зайнятість (адже маю ще й постійну роботу) навчаюсь у Львівській Богословській Семінарії. Одне слово, Божа повнота.

Впевнено можу сказати, що справжнє життя, віч­на любов і нескінченне блаженст­во є тільки в Ісусі Христі. Лише Він – джерело живої води, яка здатна перетворити дику пустелю на квітучий сад.

 Марина СМИРНОВА, м.Шостка, Сумська обл.

Вгору