06.10.2014

ДОПОМОГА АНГЕЛІВ

Ганна ОСИПЧУК, м.Коломия

Коли мені було років чотирнадцять, ми всією сім’єю (тато, мама й два моїх молодших брати) влітку подорожували на машині до Прибалтики. Батько деякий час там працював, і ми поїхали в гості до його товаришів. Мандрівка була тривалою (десь близько місяця), насиченою враженнями від цікавих музеїв, визначних місць (відвідали навіть Хатинь, оскільки їхали туди через Білорусію), прогулянками по столичних містах незвичного, майже західного, типу (Рига, Вільнюс, Таллінн). Яскравими враженнями тоді наповнилися через край. Та через призму минулих літ все те згадується розпливчасто.

27555d4a03_b

А от картина і особливо душевне зворушення від пережитого на всього лиш черговій ночівлі, десь на краю придорожного білоруського лісу з хмарами комарні й заростями папоротників, до цих пір відгукується в серці тривогою. Ніби то було вчора... 

Енний день нашої подорожі підійшов до закінчення, тому ми зупинилися на ніч. На галявині розстелили покривало, виклали їжу. Під час вечері мама з татом почали дорікати одне одному. Не пригадую, за що, але добре пам’ятаю, що від їхньоїнедружелюбної словесної перепалки я засмутилась. Вечоріло, та було ще зовсім світло. Лягати спати так зарання не хотілось, і я вирішила поблукати десь поблизу, розвіяти смуток (в дитинстві любила прогулянки на природі).

Дуже швидко я наткнулася на залізничну колію. Вона проходила по високому, метрів зо п’ять, насипу зовсім поруч із місцем нашої ночівлі. Схил до неї був положистий, легкодоступний, порослий зеленою соковитою травою. Я й незчулася, як уже йшла по колії. Старанно, майже карбуючи крок, докладала зусиль, щоб не наступати на гальку, а лише на шпали. Повністю поринула в те заняття…

Зараз, через багато років, аналізуючи той свій стан якоїсь абсолютної відстороненості чи навіть відсутності, думаю, що така зосереджена монотонна ходьба по рейках надто захопила мене, цілком заглибила в себе, відвернувши мою увагу від того, що відбувалося навколо. Саме тому, мабуть, я зовсім не чула протяжного, надривного гудка поїзда. Вір­ніше, моментами десь ззовні до мого вуха пробивався настирний звук якоїсь сирени, але я не усвідомлювала, що це сигналять мені. Коли ж несамовите виття все-таки проник­ло в мій мозок, я різко повернула голову, і... прямо на мене в кількох метрах на всіх парах мчав поїзд.

У ту ж мить ніби якась надзвичайна сила, підхопивши мене, просто знесла з тих рейок. Від металу жахнуло гарячим повітрям. Воно ще більше штовхнуло мене в спину – додолу. Летіла з того схилу, ноги ледь торкались землі. А потяг невпинним монстром нісся повз мене.

Сказати, що я тремтіла, – то нічого не сказати. Я не могла дихати. Від пережитого жаху у мене, здається, зупинилось серце. Через секунди було б уже пізно... Це надто страшно.

В народі кажуть: життя прожити – не поле перейти. Тобто не просто. І скільки разів протягом земної подорожі Бог рятує людину від смерті, ніхто того не знає. Ми можемо навіть не підозрювати, що були за крок від погибелі, або не усвідомлювати реальної допомоги Ангелів чи Божого Духу. Та якби не повсякчасна надприродна підтримка, охорона, Його покров, то хто би устояв? Яке то благо, що Бог – всюдисущий, скрізь присутній, Він не спить, не дрімає, ніколи не запізнюється і завжди підкріплює нас у наших немочах. Дякую, що в ту страшну хвилину Вседержитель був поруч, бачив те нетямуще дитя, що несвідомо наразило себе на небезпеку і самотужки вже не могло справитись, допоміг і зберіг мені життя. 

 

Вгору