Народився я і зростав у звичайній християнській сім’ї. З дитинства батьки прищеплювали мені любов до Бога, людей, молитви, церкви. Щонеділі і на релігійні свята всією родиною ходили до Божого храму. Навіть коли подорослішав і вже навчався у школі, не перестав відвідувати богослужіння. На анкетні запитання про віру в Бога я завжди відповідав ствердно. За таку відверту і нехарактерну для дітей радянських часів позицію вчителі передрікали мені непривабливу перспективу. Вони погрожували зробити так, щоб я не зміг вступити до інституту і назавжди залишився в селі – «крутити волам хвости». Я ж мріяв про вищу освіту, адже з навчанням у мене було все гаразд.  

Десь у п’ятнадцятиріч­ному віці мені приснивcя дивний сон: у невідомому місці стою перед великим будинком і уважно розглядаю його. Потім заходжу всередину, йду коридором. Поруч зі мною – юнаки, одягнені в чорні сутани. Піднімаємося сходами і опиняємось у величному храмі. Там стаємо учасниками літургійної відправи. Опісля, коли всі попрямували до своїх кімнат, в коридорі з’явилися молоді дівчата в довгих сукнях. Сон видався мені особливим, тому запам’ятався, хоч я зовсім не розумів його значення і не здогадувався, про що він віщував.

У десятому класі у мене поступово почало визрівати бажання навчатися в духовній семінарії. Та не знав, де є такий навчальний заклад і як до нього вступити. Тому попросив маму розпитати про все у місцевого священика. Той сказав, що це можливо лише після служби в армії, бо якщо вступити одразу по закінченню школи, то все одно призвуть і там з майбутнього батюшки будуть знущатися, перевиховувати.

Так моя мрія про семінарію здійснилась не скоро. Відслуживши, я вступив на нульовий курс Івано-Франківського медінституту, оскільки цього бажали мої рідні. Такий підготовчий рік навчання давав можливість стати студентом цього вишу. Там мені надали гуртожиток і призначили стипендію. Почав учитись. Якось випадково познайомився з дуже цікавою людиною – священиком. Від нього довідався про все, що хотів знати відносно вступних іспитів і навчання в духовній семінарії. Він із захопленням розповідав про богословські і філософські предмети, викладачів, бібліотеку. Правда, до вступу не заохочував. Пізніше, коли я сам уже став священиком, він розповів, що боявся, аби це не була перевірка органами державної безпеки, які б звинуватили його в агітації до навчання в духовному закладі. З того часу думка про вступ до семінарії мене не покидала. В іншого священика дістав богословську літературу, і вона мене дуже захопила.  

Момент істини настав по закінченню першого семестру, під час зимових канікул. Я сказав мамі, що більше не хочу мучити себе наукою, яка мені не до душі. «А що будеш робити далі?» – запитала вона. «Давайте випробуємо долю, – запропонувавматері. – Я напишу певні знаки на картках, ми помолимось, i ви самі виберете одну з них. Яка випаде, там і буду вчитися». Мама погодилася. Вирізавши чотири однакові картки, зробив олівцем позначки: хрест – семінарія, змія – медінститут, книжка – педінститут, четверта – чиста, означала інші інститути. Мама, сестра і я, ставши на коліна, тричі проказали «Отче наш». Скрутивши картки, опустив у чашку, добре перемішав і висипав на стіл. Робив так тричі, і кожного разу мама брала картку з хрестиком. Диво! Ми визнали в цьому знак Божого провидіння – служити Йому. Вибір було зроблено остаточно.

Вперше я побував у Ленінграді, коли приїхав здавати документи для вступу. Перед будинком семінарії зумівся: миттєво пригадався той сон з дитинства – будинок точнісінько такий, як наснився, і коридори, і храм. Правда, дівчат не було. Лише після двох років навчання при семінарії відкрили регентське відділення, на якому готували керівників церковного хору і приймали туди дівчат. Так що Господь через сон провістив місце мого навчання аж до дрібниць. А потім дивним чином спрямував на дорогу здійснення Його покликання у моєму житті. Дякую Вседержителю за скерування, мудрість і любов.   

Священик МИХАЙЛО,  Івано-Франківська обл.