02.01.2015

ДЕНЬ РІЗДВЯНИХ ПОДАРУНКІВ

Нехай кажуть, що народження Христа не могло бути взимку, тому що в цю пору не пасуть худобу. Нехай кажуть, що всі події з пастухами, описані в Євангелії, відбулися не вночі, а вдень, тому що нічні сторожі могли бути вільні тільки в цей час, коли основні пастухи пішли зі стадами в поле. Нехай люди святкують Різдво в різні дні і точний рік народження Ісуса Христа залишається невідомим. У мене все-таки є причини вірити в появу Божественного Немовляти.

Одного різдвяного вечора, майже сім років тому, я сиділа в дерев`яному кріслі неопалюваного кінотеатру і спостерігала за тим, що відбувалося на сцені. У той момент біля мікрофона стояв сивоволосий дядечко, що свого часу за релігійні переконання відсидів у тюрмі. З теплим південноукраїнським акцентом він запрошував присутніх новачків вийти зі свого ряду і підійти ближче до сцени, щоб 19b7dd8cf341a73825d0a4851c26e380«сказати молитву покаяння»... У тому холодному залі я була вже багато разів. Вперше прийшла, коли запросили сусіди по під’їзду – молода сім’я вчителів. Два роки я спостерігала за цими людьми, задавала їм питання про їхню віру, цікавилася, як вони розуміють ті чи інші фрази з Біблії, у багатьох із них я бувала вдома. Кожного дня я молилася перед сном, читала Біблію, намагаючись її зрозуміти. Проте щось утримувало мене від публічного зарахування себе до когорти віруючих. З одного боку, батьки вмовляли «вірити в душі і не впадати в фанатизм» (Союз розпався не так давно, і вони все ще турбувалися про те, аби моя «релігійна орієнтація» не позначилася негативно на моєму з такими труднощами влаштованому навчанні в університеті.). З іншого – мені потрібно було гарненько у всьому розібратися самій, перш ніж у що-небудь вірити, і тільки тоді приймати будь-які рішення.

Однак у той вечір щось змінилося. Я зрозуміла, що Бог є і що Він, по-перше, справді всемогутній, а по-друге, моє життя Йому далеко не байдуже. І оскільки ми святкуємо День народження Ісуса Христа, мені теж варто зробити Йому який-небудь приємний подарунок. Цим подарунком я вибрала саму себе, подумавши, що Йому буде приємно, якщо я перейду з табору Його супротивників під Його повну юрисдикцію. Переборовши сором і тремтіння в колінах, я встала і разом із ще кількома «сміливцями» пішла до сцени. Там зі мною не сталося абсолютно нічого страшного чи ганебного. Мені навіть не довелося вигадувати «покаянних» слів. Один з тих священиків «у штатському», що стояли біля сцени, просто запитав, чи давно я ходжу на зібрання і хто мене запросив. Потім запропонував повторити за ним слова молитви. Суть її була така, що я визнаю себе грішною, прошу у Бога прощення і відповідно дякую Йому за те, що Він мені це прощення дає. Список гріхів жодним чином не уточнювався. Після цього мене одразу відпустили на місце. Поки я пробиралася до свого ряду, кілька знайомих із залу посміхалися мені і тягнулися, щоб потиснути руку або обійняти.

«Ну, і в чому ж вони переконали тебе покаятися?» – обурювався батько, коли я розповіла йому про подію. Дивувалася і мама: я ж завжди була пай-дівчинкою, «студенткою-комсомолкою», відмінницею, замість дискотеки відвідувала тільки бібліотеки, в ганебних зв`язках помічена не була. Загалом, їм стало прикро , що їхня дочка братами і сестрами називає колишніх наркоманів, матерів-одиначок та інших асоціальних елементів. Що ж це у мене за гріхи такі, що мене до церкви привели? Трохи пізніше я зрозуміла, що гріх, по суті, був один. Але смертний. Він полягав у гордості. Тобто коли людина впевнена, що каятися їй немає в чому і все у неї гаразд, значить, гріх гордості наяву. І, якби на одну чашу терезів клали, припустимо, сексуальні гріхи або злодійство, обман чи навіть убивство, а на іншу – звичайну людську гордість, вона б запросто переважила чи принаймні не була б легшою за інші, так звані «тяжкі» гріхи. І, відповідно, людська гордість підлягає суворому покаранню.

Горда людина живе з почуттям прихованої образи на Бога. Вона вважає Вседержителя несправедливим, неуважним або навіть жорстоким. А себе, звичайно ж, такою, що завжди чинить по совісті, доброю і мудрою. Тільки от щось не клеїться у такої людини в житті. При всіх талантах і чеснотах її то з вікна стрибнути тягне, то дружина зраджує, то держава підводить, то дорога серцю людина передчасно помирає, то діти виявляються невдячними – у кожного своя історія. На щастя, в мене не було серйозного приводу ображатися на Бога. Хоч не могла похвалитись великими грішми, чи вірними друзями, чи коханим. Та й будь-якої перспективи добре влаштуватися у цьому житті не мала, бо отримана спеціальність була не до душі. Зрештою ще й з батьками відносини вкрай зіпсувалися через моє «увірування».

Ну й що? Адже віра – це коли в тебе нічого немає, а тобі все одно хочеться жити. Тому що є Бог. Тому що Різдво – твоє з Ним сімейне свято. Зараз, коли в морозному повітрі вже витає різдвяне очікування, коли всі внутрішньо готуються до настання чогось нового, я, дивлячись, як за вікном на місто опускаються ранні грудневі сутінки, знову згадую сердечні рани і пережитий біль минулого.

Так, мені бувало гірко від самот­ності в юності, свята і канікули часом перетворювалися на тортури: ніхто тобі не дзвонить, піти нікуди, тільки сіре небо та хуртовина – твої постійні співрозмовники. Ця самот­ність підштовхнула мене шукати Бога – Когось, у Кого завжди буде час і бажання спілкуватися зі мною. Тепер Він дав мені багатьох друзів, і я дуже ціную їх прихильність. Цього року я знову втомлюся підписувати для всіх різдвяні листівки і отримаю безліч привітань. Все, що дає мені з тих пір Бог, – особливе, те, чого не купиш за гроші, чого не заслужиш і не зробиш своїми руками: вірність коханої людини, турботу друзів, зворушливу любов маленького сина, незгасну надію в будь-яких життєвих обставинах.

Надприродні Божі чудеса відбуваються в наших серцях. Вони проявляються тоді, коли замість грюкнути дверима, не розмовляти або лаятися, рідні люди обіймають одне одного і просять прощення. Або коли ми в день Різдва задумуємося про його суть і про те, яке відношення має це свято особисто до мене. Або коли радимось з Господом перед тим, як прийняти якесь рішення, і отримуємо від нього відповідь. І ще багато-багато чого.

Бог добровільно зробився безпорадним малюком, нескладним підлітком, а потім і зрілою людиною, щоб випробувати на собі всі «принади» нашої людської повсякденності. Його Різдво не було випадковим, як не була позаплановою і Його смерть. Все, що Він переніс, живучи на землі, зробив з любові до таких, як ми з вами. Він міг би дуже багато чого змінити в нашому житті, якби ми відмовилися від своєї гордості. Забавно, що в той далекий вечір мені здавалося, ніби це я роблю подарунок Ісу­су Христу, але насправді підніс дарунок мені Сам Бог. 

Тетяна АРТЕРЧУК 

Вгору