03.07.2015

ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ

ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ

Телевізор, з багатьох причин, я дивлюсь досить рідко. Але трансляцію «Голосу країни» цьогоріч по можливості старалась не пропускати – вболівала за донеччанина Антона Копитіна. Імпонувала його відкритість, щира посмішка, приємно дивувала гарна українська мова, якої він не цурався. А ще... якісь незначні дрібнички в його поведінці наштовхували на відчуття, що цей чоловік із сяючим поглядом і гарним голосом – віруючий. Тож коли в фіналі передачі Тіна Кароль подарувала Антону квартиру, моє серце заполонила неймовірна радість (від щастя навіть заснути не могла, ніби той подарунок стосувався безпосередньо мене). Була вже практично впевнена, що талановитий переможець співочого шоу причетний до церкви і до Бога. Адже лише люблячий Небесний Батько відкриває серця, щоб робити такі щедрі дарунки. Дуже захотілось більше дізнатися про Антона Копитіна...

7VZVcIhm ey8Доброго дня, Антоне! Вітаю вас з перемогою в телевізійному конкурсі «Голос країни». Чула, як у фіналі в прямому ефірі ви щиросердо дякували Богу за те, що стоїте на тій сцені.

– Так, усім, що сталося, завдячую Йому. Вже навіть початок мого сходження на «ту сцену» був не звичайний. Зовсім несподівано мені подзвонили організатори шоу і запропонували взяти участь у кастингу. (Я був дуже здивований. Виявилось, що номер мого телефону їм залишив мій друг, він брав участь у минулому сезоні проекту. Я ж вважав, що все це щось фантастичне і для мене недосяжне. Проте друг переконав спробувати.) І потім те, що тур за туром я проходив далі, було для мене чимось неймовірним. Особ­ливо коли в прямих ефірах почалось онлайн голосування і я відчув підтримку тисяч людей: ніби якийсь невидимий зв’язок між мною, небом і тими, хто слухає мій спів. Адже конкурсанти, всі як один, мали гарні голоси і кожен був гідний стати переможцем. А день фіналу був взагалі надто напружений. Якби ви побачили мене у неділю вранці, то зрозуміли б, що в мене просто не залишалось фізичних сил, здавалось, вони покинули мене. Тому попросив допомоги у Бога і цілковито поклався на Його волю.

Цікаво, як давно ви відчуваєте потребу в Божій підтримці?

– Мабуть, ще з дитинства. Якось до нас у селище Донське (мені тоді було років шість) приїхала християнська бібліотека. Гарна мелодія, що звідти лунала через гучномовці, привабила мене. (Моє життя вже тоді було пов’язане зі співом. На сцені виступав з трирічного віку, а з п’яти років почав навчатися у музичній школі. Добре, що батько був там директором. Та й мати – педагог, працювала вихователькою в дитячому садочку – завжди підтримувала моє захоплення музикою. Так і вийшло, що пізніше, в літніх таборах, я був уже «серйозним артистом», з досвідом.) Тож на музику, що линула, я тоді і пішов. Там уперше побачив дитячу Біблію і дуже захотів її прочитати. Але мені сказали, що для оформлення книги потрібно, аби хтось з батьків прийшов із паспортом. Пам’ятаю, як щосили біг додому, просив у мами документ і як вона сама пішла зі мною. Тоді мама познайомилася з віруючими людьми і почала постійно відвідувати церкву. Скоро до неї приєднався й тато. Що стосується мене, то батьки були наполегливими і постійно брали з собою на зібрання. Знаєте, у нашій родині простежується своєрідна династія: мій прадід був паламарем, бабуся теж була дуже набожна (мала багато ікон), і мама також з дитинства тягнулася до Бога. Так що віра, можна сказати, дісталась мені у спадок. Я вдячний за таку долю. Зростаючи у християнській сім’ї, мав за взірець своїх батьків.

Приємно чути, що є люди, які приходять до Бога не з корисливих міркувань (за зціленням, чи звільненням від залежності, чи ще за якоїсь потреби), а за покликом серця. В прямих трансляціях бачили вашу маму та сльози радості на її обличчі. Рада дізнатися, що ваші батьки щасливі і достойні люди. IMG_  H5257

– Так. Але їм теж дісталось лиха. Коли мені було років тринадцять, у батька стався інсульт, його паралізувало. Потім він потроху почав ходити, але впав і зламав шийку стегна. Відтак до смерті (понад шість років) був прикутий до ліжка. Та морально не зламався і духом не падав. За той час батько написав дуже багато пісень. Він пам’ятав номери телефонів усіх своїх знайомих і часто їм дзвонив – вислуховував та підбадьорював. Вони були вдячні йому. Весь цей час мати доглядала за ним. А я розумів, що мені потрібно ставати дорослим і починати заробляти на життя. Тож закінчивши дев’ятий клас, забрав зі школи документи і вступив до музичного училища в Чернігові. Навчався і працював. Куди лише брали, там і працював (бувало, одразу на трьох роботах), найбільше – у філармонії (у хорі співав, конферансьє був), адже потрібно було якось жити.

То ви, можна сказати, зі шкільного віку на своїх хлібах. Життєве загартування отримали хороше. Антоне, а як щодо особливого переживання, коли ви вперше відчули Божий дотик до свого серця? Це було в дитинстві чи вже в дорослому віці?

– Після навчання я поїхав до Маріуполя (друзі покликали). Там пішов на зібрання до церкви, членами якої (дочірньої, в Донському) були мої батьки. Пастор одразу попросив мене служити регентом (диригентом хору). Але, щоб я міг займатися тією справою, сказав він, мені потрібно скласти заповіт з Господом. Тобто при свідках визнати Божого Сина Господом свого життя, щоб церковна громада знала, що я відмовився від гріха і навернувся до Бога. Я погодився: думав, що то звичайна формальність. Але коли став на коліна і почав молитися, то несподівано відчув щось надприродне – душа немов летіла і співала від якогось неймовірного щастя. То були незабутні переживання мого духовного народження, а для серця – поштовх: відтоді я вже мав особисті відносини з Творцем. І дуже вдячний, що таким нібито формальним способом, але моє серце відкрилося для Нього.

На конкурсі в одному з ваших виступів була задіяна (у кліпі) ваша дружина. З усього видно, що вона для вас багато значить. Ви познайомились у церкві?

– Ні. Оля співала в дитячому колективі хору при Палаці культури, а я там працював. Коли ми познайомились, вона була ще дитиною, їй було всього 13 років, а мені вже виповнилось 18, тож довго взагалі не звертав на неї уваги. А потім вона підросла. Якось ми разом поїхали на фестиваль. Там нам випала нагода поспілкуватися: одразу відчув у ній ту особливу і єдину. Тож дякую Богу за вірну, люблячу дружину – прекрасний дарунок мені від Господа. Під час проекту «Голос» я був надто зайнятий і жодного разу не почув докору, навпаки – Оля робила все, аби підтримати мене. Хоч їй нелегко з трьома маленькими дітьми. Вона – моя чудова половинка.

А яким чином ви потрапили до Києва?

– Дружина вступила на вокальний відділ Донецького музичного училища, тож ми переїхали жити у Донецьк. Там усе складалося добре. Місто було для нас дуже комфортним. Я знайшов хорошу роботу, згодом народилися діти. З усього було видно, що ми там залишимось надовго. Та навесні минулого року почались масові заворушення. А в нас двоє малесеньких дітей. Тому швидко зібрали речі і поїхали до Києва, погостювати трішки у сестри. Так і «гостюємо» уже понад рік. Мама й досі живе під Волновахою. Там дуже небезпечно, поруч ідуть бої, жити важко.

В Інтернеті прочитала сердечне привітання від пастора «Церкви добрых перемен» Геннадія Мохненка. Він щиро радіє за вас. Ви маєте якийсь стосунок до його команди служителів?

– Так, він мій пастор, і мені випала честь служити разом з ним іншим людям. В Маріуполі років вісім тому я прийшов до їхньої церкви, і вона стала мені рідною. З тих пір грав на клавішних інструментах у групі прославлення, а також у складі команди постійно їздив до реабілітаційних центрів та в тюрми з євангелізаційною програмою. Співали для людей, які там опинилися, і не лише християнські пісні, а й ті, що вони просили. Розуміли, що для них то важливо, аби їм було цікаво і вони могли сприймати нас та наш меседж про Бога. Адже, коли вони виходять на волю, часто їм нема куди податись, і вони згадують, що приїжджали хлопці, залишили номери телефонів і їм можна подзвонити, може, чим допоможуть. Звертаються. Деякі приходили до церкви. На початку – мотивовані лише власною вигодою, але потім, залишаючись, ставали свідомими віруючими і потужними служителями. Я справді дуже вдячний Богу за те, що брав участь у такій добрій справі.

Антоне, ви так гарно володієте українською. Як вам вдалося, живучи так довго на Донбасі, в російськомовному оточенні, не занедбати цю здатність?

– У Чернігові в мене був декан, досить відома людина серед тих, хто має відношення до хорового мистецтва, – Любомир Боднарук, який за потреби весь час пов­торював: «Мені байдуже, звідки ви і хто ви. Коли приїдете до Лондона і будете розмовляти російською, вас ніхто не зрозуміє. Будь ласка, в Україні говоріть українською». Я вдячний йому за таке «щеплення». Мені зручно і комфортно спілкуватись рідною мовою, я з цього приводу не почуваюся якимось неповноцінним. Не маю жодної проблеми ані з українською, ані з російською, ані з англійською, мені легко переходити на будь-яку з них. Такий здобуток гідний наслідування. І насамкінець поділіться планами на майбутнє. – Зараз їду до Маріуполя, звідти з пастором Геннадієм поїдемо з концертом до хлопців на передову. А в Києві підбираємо музичний матеріал, робимо в студії запис – спів­працюємо з Тіною Кароль.

Щиро бажаю вам подальших творчих успіхів, натхнення, великих звершень на Божій ниві та в суспільному житті країни.

– Дякую. Низький уклін усім, хто за мене вболівав. Благословіння Україні!

Спілкувалась з Антоном через три дні по завершенню конкурсу, що зробив його відомим серед мільйонів українців. («Зірковості» не спостерігалось: привіт­ний, щирий, добродушний, дуже зрадів, що саме християнське видання хоче взяти у нього інтерв’ю.) Він якраз був у дорозі, поїздом їхав до своїх. Там його чекало служіння, братерські щирі привітання, обійми, виступи перед захисниками Маріуполя. Життя продовжувалось. І це прекрасно!

Текст: Ольга Коваль, м.Новодністровськ

Вгору