12.03.2018

БОГ ЗМІНИВ МІЙ ПЛАЧ НА ПІСНЮ

БОГ ЗМІНИВ МІЙ  ПЛАЧ НА ПІСНЮ

Інколи перед очима зринають картинки з дитинства. Сестра Віта, трохи старша від мене, рубає дрова. Руки, закляклі від холоду, ледве тримають важку сокиру, полінця ковзають по заледенілій дровітні. Віта хукає на мокрі скоцюрблені пальці й ледь не плаче. Я тим часом підбираю розрубані дровини й складаю, щоб віднести до хати. Тут підходить сусід, бере з рук сестри сокиру – і дуже швидко з’являється ціла гірка наколотих дров. Ми радіємо. Та ще треба розтопити в хаті, зварити щось поїсти. А піч розбита, тяга погана, дрова сирі, диму повна хата… Майже опівночі доварюємо якийсь суп. Віта знімає його з пічки, а я в передчутті смакування гаряченьким дістаю ложки. Раптом горщик вислизає з її рук: бах – і все наше вариво на підлозі. Їмо крізь сльози те, що вдалося зібрати. А зранку з-під ковд­ри та фуфайок, накиданих зверху, боїмося носа показати: навіть вода у відрі біля вікна замерзла – ні попити, ні вмитися…

Ні, ми не були сиротами. Але якщо у більшості людей дитинство – світлий, безтурботний, щасливий період життя, то мої дитячі роки (при живих батьках) – суцільний морок. Зазвичай дорослі згадують веселі дитячі ігрища, хвилюючі святкування Різдвяних свят у колі родини. А що згадується мені? Те, як першокласницею няньчила сусідського хлопчика, щоб мене там нагодували. Або як одного разу ми з сестрою теж вирішили зустрічати Новий рік. У нас були буряки, трохи картоплі. З них вийшло кілька страв. Був якийсь старий телевізор – увімкнули і дивились, як люди веселяться, та смакували буряковими «делікатесами». Намагалися підтримувати настрій одна одній, вдавали веселість, але… На душі було порожньо й сумно.
Та були й радісні моменти. Це коли сусіди, погодувавши, давали мені ще й 30 копійок. Я в школі на перерві купувала за них солодкий рогалик. Смакувала ним і була б майже щаслива, якби... він був трохи більшим. Та все одно в такі «щасливі» хвилини легше мріялося. Про що? О, в мене була заповітна мрія! Я мріяла про рожеві шльопанці. Бувало, коли в сусідки на городі заробляла відро картоплі чи десяток яєць і мої босі ноги натикалися на гострий камінець чи колючку, то згадувала ґумові рожеві тапочки, що їх мала одна подружка. Вони тоді здавалися мені вершиною блаженства. На жаль, недосяжною для мене. «Боженьку, – піднімала очі до неба, де кошлатилася хмара, що нагадувала образ Божий, – о, якби я мала такі шльопанці! Ти ж бачиш, як ми бідуємо».

«Ми» – це мама, Віта і я. Батько не входив у той «список», хоч тепер розумію, що він, може, найперше потребував Божої допомоги. Але мами мені й тоді було жаль, а тата – ні. Мама росла сиротою, вийшла заміж рано, спочатку нічого, а далі щось не склалось, і вона стала шукати втіхи у чарці… Проте мама хоч не ображала нас, а тато, коли пив, був агресивний. Знущався над нами, маму часто бив, клав її до стіни і кидав ножем, закопував у землю… Мама втікала, могла тиждень-два пропадати десь. А як з’являлася, та ще й тверезою, яка то була радість! Для мене тоді наче сонце з усіх боків сяяло. Однак таких проблисків було мало. Інколи лягали одягнутими, щоб бути готовими серед ночі тікати з дому. Ночували нерідко в сторонніх людей… «Нічого, Бог вас не залишить, – втішала нас із Вітою сусідка, яка найчастіше приймала і підгодовувала «біженців». – Він дбає про сиріт, а ви ж все одно, що без батьків. Та й мама ваша сирота…» У шкільні роки мене постійно переслідував голод. Бувало, не вистачало сили висидіти на уроках – виходила, заглядала в смітники. Якщо там було щось поживне – забирала. Вчителі, мабуть, бачили, тому старалися нас також підгодовувати. Нам було соромно. Однолітки нас не сприймали, навіть били. Їм батьки не дозволяли дружити з нами.

Віра в Бога? Не пам’ятаю, звідки це прийшло, але просто вірила, що Бог є. Коли було важко, особливо як тато бився, зверталася до Нього. Бувало, просила, щоб забрав моє життя. З сестрою навіть збиралися накласти на себе руки, підготували мотузки і тримали їх у потайному місці. Коли хтось приходив із соціальної служби і говорив нам про інтернат, ми погрожували самогубством, якщо заберуть нас із дому. Та Господь насилля не любить, Він не хоче, щоб ми, спустошені гріхом і безнадією, віддавали своє життя дияволу. Ми потрібні Богові живі, а не мертві. Тому Він і знаходить Собі вірних помічників, щоб допомагали людям навертатися до Христа, і вдихає нове життя у змертвілі від безвір’я серця.
Саме так сталося зі мною. «Поїхали з нами до церкви», – запропонували якось сусіди, що жили неподалік від нас. Це подружжя їздило туди на велосипедах. Чоловік посадив мене, як молодшу, на раму попереду себе, Віта всілася на багажник позаду – і через усе місто назустріч Богові. Звісно, тоді ми цього не розуміли. Господь спершу постав перед нами у вигляді добрих, привітних людей, які готували нам бутерброди, пригощали чаєм із печивом. А ще мені на День народження там подарували іграшку – це мене просто потрясло. Я ж ніколи не отримувала ніяких дарунків! Одне слово, серед християн наші заледенілі душі почали відігріватися. Ми разом з іншими дітьми гралися, ходили до лісу, нам розповідали про Ісуса, вчили бути чемними, милосердними, людяними. У церкві ми, нарешті, відчули свято: на Різдво, Пасху брали участь у святковій програмі, у сценках нам доручали окремі ролі. Це було просто неймовірно: нас, відкинутих, зневажених серед ровесників, приймають за нормальних, повноцінних людей!

Але згодом про наше знайомство з віруючими дізнались родичі по батьковій лінії і почали забороняти нам перебувати серед християн. «То секта, перестаньте туди ходити!» – страхали вони. Всіляко залякували, в тому числі й погрожували здати в інтернат. Я боялась навіть додому йти. Одного разу сиділа на вулиці і не знала, що мені робити. Раптом почула знайомий голос: «Чого носа похнюпила? Проб­леми?» То була Наталя – енергійна, завжди усміхнена, життєрадісна молода дівчина. В церкві вона вела дитяче служіння, куди я через погрози родичів уже майже не ходила. Я їй розповіла про свою біду. «Забираю тебе до себе, – одразу ж заявила Наташа. – І Віту також!» Хоч Наташа була ще незаміжня, у неї на той час уже жила одна дівчинка (Оленка), мама якої померла. «А тепер ще й ми?» – засумнівалась я. Було лячно: чи вистачить у Наташі їжі на всіх, чи не тяжко їй буде з нами. Але подумала, що, може, це сам Бог протягує нам руку допомоги… І погодилася.

Тепер усвідомлюю сповна, що Наталя – то просто Господнє чудо. Того ж дня моє життя змінилося. Я прийшла в чистий, затишний дім, де мене нагодували, помили, одягнули – все це було незвично і дуже приємно. Хтось про мене піклувався! За всі ті роки Наталя ніколи не проявляла зверхність, не нав’язувала нам свою волю. Просто підказувала, радила, як зробити краще, а коли ми з Вітою не приймали її пораду – не ображалася, давала право на помилку, поважаючи особистість кожної.

Та це ще не все – вона забрала до себе і нашого братика! Так, він появився у нас неждано-негадано. Віта якось приїхала до батьківської оселі, а там – немовля… Це був шок! Викликали швидку допомогу. Дитя було недоношене, важило всього 1,5 кг, мало алкогольне отруєння і цілий букет загрозливих діаг­нозів. Але Наташа сказала: «Ми не можемо залишити його напризволяще». Вона тоді отримала слово підбадьорення від Бога: «Дитина росла та зміцнялася духом». Ми щодня молилися і проголошували цю Божу обіцянку. І що ж? Брату зараз 5 років, і він абсолютно здоровий. Наталю називає мамою. А ми звемо його Богданом, хоча офіційне ім’я в нього інше. Та хіба не Бог його нам подарував? Наша мама його виношувала в п’яному, напівголодному стані, нерідко спала на холодній землі. Дитя народилося в страшній антисанітарії, перші дні провело без догляду – і Він зберіг його та зцілив від багатьох недуг! Це могло статись лише чудесним чином – рука Господня була на ньому.

А взагалі, відколи я почала жити в Наталі і постійно відвідувати церковні зібрання, я бачила такі неймовірні чудеса весь час, бачила, як Господь веде мене до здійснення моїх мрій. Коли ще жила з батьками, мені дуже хотілося співати – натомість доводилося часто плакати. Мріяла про мистецьке училище – мені ж нав’язували спеціальність маляра-штукатура… Отож найбільше чудо, яке зі мною сталось, що я почала займатися вокалом. А ще – до мене змінилося ставлення ровесників, які тепер хотіли зі мною товаришувати, я вже сиділа на першій парті, а не на останній… Малою я мріяла про ґумові шльопанці, а тут попросила в Бога зимові чобітки – і в мене з’явилося їх аж шість пар! Могла щодня взувати різні – чорні, білі, салатні, червоні… Сестри з церкви благословляли й іншим одягом, щоб могла вийти на сцену в належному вигляді. У школі не могли надивуватися такій переміні в моєму житті.

Після школи, успішно закінчивши музучилище, вирішила вчитися далі. Тож вступила до Ніжинського педуніверситету, опановую музичні інструменти, удосконалюю свої вокальні дані, беру участь у конкурсах. Нещодавно перемогла в конкурсі на здобуття стипендії міського голови. У нашому вузі навчається понад 2 тисячі студентів, і такою стипендією нагороджується лише один, що визнається найкращим. Ось що робить із нами Господь, коли довіряємо себе Йому. Недарма в одному з Псалмів говориться: «Хай Господь буде розкіш твоя, і Він сповнить тобі твого серця бажання!»
Моя сестра Віта також цей університет закінчила. Вона вийшла заміж за віруючого чоловіка, ростять доньку. А маму зустріла якось на вокзалі – спала на лавці. Розбудила її, просила покаятися – ні. Та продовжую молитися – і за неї, й за батька, який у тюрмі. Недавно вона дзвонила – вернулася додому, просить зробити документи, щоб влаш­туватися на роботу. Вірю, що Бог і до них достукається… Бо Він благий і любить усіх.

Впевнена: щасливою може стати кожна людина, які б негаразди чи біди не спіткали її на життєвій дорозі. Варто лише не пропустити свій шанс і серед мороку злигоднів, болю чи відчаю одного разу відгукнутись на благодатний поклик нашого Господа: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!»

Ірина ШЕВЧЕНКО, м.Конотоп, Сумська обл.

Вгору