02.01.2012

БОЖИЙ ПОКРОВ У СПАДОК

БОЖИЙ ПОКРОВ У СПАДОК

Коли я пригадую дитинство і поїздки в село, де жили мої дід з бабкою, в пам’яті неодмінно постають спогади про тьотю Доню, рідну сестру мого батька, і ті суперечливі почуття, що довгий час переживала у відношенні до неї. З одного боку, відчуваючи її щирість і доброзичливість, завжди любила в неї гостювати, а з іншого – мене бентежив пронизливий, допитливий погляд її розумних очей, що ніби заглядали прямо в серце, коли вона говорила про Бога. Тому я з дитячою безпосередністю часто сперечалась з нею. В уяві відтворюється картинка тих далеких часів: сиджу на дереві, рву якісь фрукти, а тьотя Доня порається під деревом і щось мені розповідає про вічність, рай і пек­ло, та я не дуже й вникаю. Все ж мимоволі чую, що мені потрібно покаятись, бо хто цього не зробить, той потрапить до пекла. Дитячий максималізм і обурення прориваються дошкульними відповідями, щось на зразок таких: «Тьотю Доню, хіба вам добре буде в раю, коли ви будете бачити своїх дітей, що мучаться в пек­лі?» Отаким деколи було наше спілкування. Як вона тільки терпіла мене!?
А ще в неї на столі завжди лежала велика-превелика книга. Я знала, що то – Біблія. З якимось безпідставним страхом завжди обходила її «десятою дорогою», а якщо оминути не виходило, то старалась навіть не дивитися в той бік. Такий незрозумілий жах наганяла на мене ця книга.

Пізніше, коли дорослою вже стала, а згодом – і мамою, тьотя Доня все одно при кожній зустрічі, як і раніше продовжувала наполягати, що мені потрібно покаятись. Звісно, я порозумнішала і всякий раз уже тільки посміхалась у відповідь. Але вона не втомлювалась молитися за спасіння усіх нас, у тому числі й моє. Тож думаю, що витоки мого навернення до Бога – в серці саме цієї мудрої жінки та в обітниці Небесного Отця: «Люблячих Мене благословлю до тисячного покоління». А моя тьотя, яка зараз стала рідною мені ще й по духу, щиро шанує і любить свого Творця.

Сьогодні я уже зовсім по-іншому оцінюю розповіді тьоті Доні, дослухаюсь до настанов, і рада перейняти досвід. А він у неї чималий.

­– З Господом я прожила усе своє життя. У такій сім’ї народилася: і мама моя вірила в Бога, і тьотя, і її чоловік, вуйко Федір. А бабця була серед найперших, хто прийняв у нашому селі водне хрещення. До нас приходили віруючі з Калюса, Рудківців, читали Біблію, співали псалми,багато говорили про Ісуса Христа. Я дуже любила слухати. Принишкну десь у куточку і все уявляю собі Бога – який Він добрий, сильний, грізний і справедливий. Тому мала у серці велику тривогу: а що, як Ісус раптом прийде на землю, щоб забрати усіх спасенних до Себе, а я залишуся тут без Нього на великі муки. То як трохи підросла і вивчила грамоту, сама почала читати Біблію. Тоді зрозуміла, що Бог є Дух, і Він не хоче, аби ми служили створеному людськими руками образу та чинили ідолопоклонство. А в сільській церкві лише до ікон і молилися. Тому почала з мамою ходити на зібрання. Покаялась. Тоді мені було лише 15 років. Багато чого ще не розуміла. Але на душі стало так легко і радісно, ніби скинула з плечей важкий тягар. В один момент пропав страх, який довго не давав спокою. Думала: тепер і я уже спасенна.

То були важкі часи. Лише закінчилась війна, навкруги – голод, розруха, багато горя. Один за другим повмирали три мої старші брати й сестра. Потім і мама наша померла, тата репресували. Залишилися на господарстві ми удвох: мені вісімнадцять і братові Петрові дванадцять. То я через рік вийшла заміж. Думала: буде хазяїн, жити стане легше. А він виявився непутящим, якимось босяком. (Тато, як з тюрми приийшов, казав, що ніколи не віддав би мене за нього.) Така сирітська доля: сама життя не розуміла, поради ні від кого не мала, бо родичі своїх клопотів мали вдосталь, а в церковне зібрання вже не ходила. Думаю, якби не залишила церкву, то не зазнала б таких поневірянь.

Чоловік дуже пив, гуляв, знущався наді мною, як хотів. Нап’ється і скаженіє, б’є усіх підряд – і мене, і дітей. Бувало, як потягне залізною коцюбкою по плечах, аж іскри з очей сиплються. А я стисну зуби і мовчу. Терпеливо усе зносила, лише плакала тихцем і молилася. Просила Бога, щоб визволив мене з цього жахіття. Так жила 23 роки, аж поки чоловік сам не пішов від нас. Мовчки зібрав чемодани, сказав, що «далі йому з нами не по путі», і виїхав кудись із села. Більше ми його не бачили. Люди переказували, що пожив ще недовго, десь там від паралічу і помер.

Як залишилася сама, я вернулася в церкву, покаялась, просила Бога і людей, щоб простили мою помилку. Шкодувала, що звела нанівець півжиття, боялася гніву Господнього, бо та людина, котра знає Писання, знає й те, що без Божого покрову жити дуже небезпечно. Лише байдужий до Вседержителя грішити не боїться. А всі, хто читають Біблію, знають, що страшно не віддавати належної шани Спасителю, бо немає такої людини, за яку б Він не помер. Коли думаю про це, дуже вдячна Богу за всіх, тому що Він кожному дав надію на вічне життя. Постійно молюсь за спасіння своїх рідних, особливо дітей.

Так радію, як чую, що вони говорять про Бога, дякують Йому. А Він їм помагає. Якось зібрався старший син з сім’єю на море відпочивати. За все уже заплатив, квитки – на руках. І тут ногу підвернув. Прокинувся рано, не може встати. Так і не поїхав ніхто з них на курорт. А потім син дізнався, що тоді на морі шторм великий був, ураган, піском усе засипало, люди хіба лиш потратились та набідувалися, бо навіть виїхати звідти не могли. Син мені казав, що то за моїми молитвами Бог уберіг його сім’ю. А в молодшого зуби усі як заболіли! На яснах зробився такий нарив, що аж голова вся розпухла. І в лікарню ніяк не хотів іти. Я дуже переживала, боялася, щоб не прорвало десь у середи­ну. Молилася: «Господи, Ти такий милуючий, порятуй і спаси його!» За ніч легше синові стало, пухлина трохи зійшла, і він почав одужувати. Так я тоді дякувала Богу! І син визнає, що Господь йому багато в чому допомагає.

Майже сорок років минуло, як я прийняла водне хрещення і маю мир у серці. Бог за мене постійно пік­лується. Ніколи не думала, що доживу до 80-ти, бо слабувала дуже, та й взагалі життя було важке. Тепер мені добре коло дітей. Часто навідуються віруючі з нашої церкви, не забуває рідний брат, приїжджають внуки, а я гостям завжди рада. Ще тішуся, що маю ясну голову і нікому не зав­даю мороки. Не перестаю дякувати Господу, що Він відкрився мені, вивів з темряви, спас, дає віру в Його Слово. Що можу бути серед своїх у церкві, можу молитись до Бога, а Він чує мене, відповідає на молитви і благословляє.

Зараз добре жити, бо усе є: і хліб, і до хліба. Тільки люди за це не прославляють Творця. А я так хочу, щоб усі пізнали Його, щоб ніхто не загинув. Та люди чомусь стидяться Бога, тяжко їм відважитись на покаяння, бо то треба відмовитися від усього, чим світ грішить. Та Господь бачить кожне серце і знає, як порятувати. Він люблячий і милосердний.

Цими словами тьотя Доня завершує розповідь про своє життя і знову, як колись, проникливо дививиться мені в очі. А я роздумую над тим, як усе змінилось з часів мого дитинства. Сьогодні можу годинами спілкуватись з цією дорогоцінною для мене людиною, і нічого нас не розділяє. Тому що ми об’єднані Небесним Отцем. Зараз дивлюсь їй у вічі, а вони такі ясні, великі, бездонні, по вінця наповнені Божою любов`ю. Дякую Господу за це благословенне коріння, паростком з якого проросла і я в Ісусі Христі.

Алла ГАНДЗЮК

Вгору