06.02.2017

ДУЖЕ ХОТІЛОСЯ ЖИТИ

ДУЖЕ ХОТІЛОСЯ ЖИТИ

Не думаю, що таким народився, але ріс я мовчкуватим, сором’язливим, відлюдкуватим. Мож­ливо, тому, що мої батьки жили у чварах та розборках, на мене їм через випивку часу не вистачало. А можливо, я просто не знаходив тих, з ким мені було б цікаво спілкуватися. Так чи інакше, у мене змалечку проявлялося якесь дивне бажання комусь дошкулити. Навіть найближчим. Наприклад, коли моя бабка, до якої мене відправив тато після розлучення з мамою (мені тоді було п’ять років), молилася, стоячи навколішках перед іконою, то я в цей час навмисне стукав тяжкою (старовинною, на вуглі) праскою по столу, аж поки бабка не закінчить молитву і не наб’є мене добре. Але покарання на мене не дуже діяло, наступного разу я знову робив те саме. Водночас я зростав допитливим, любив читати, усім цікавився. Через те, мабуть, й розібрав на частини ікону, до якої бабка молилась. Сподівався виявити там того, до кого вона звертається. Розчарувався, що нічого, крім куска фанери і картинки, не побачив. Не знайшов нікого й у старій церкві, яка тоді в селі слугувала амбаром, там зберігалося колгоспне зерно. То й вирішив, що Бога просто придумали, аби молитися Йому.

До батька від бабки переїхав, вже коли підріс. Звичним явищем у батьківському домі була щоденна випивка. Тож я швидко перейняв цю «культуру» і поніс її через роки. Тим більше, що «однодумці» знаходилися скрізь: у студентському гуртожитку технікуму (м.Нова Каховка), куди вступив, закінчивши восьмирічну школу; у військовій частині, де служив; у Тюмені на заводі, куди в середині вісімдесятих поїхав по комсомольській путівці. Так моє життя стало наповнюватися непотребством, яке згодом і призвело до трагедії. Усвідомлював, що та згубна пристрасть дуже шкодить мені: в армії через пиятику не отримав звання старшини, на заводі втратив посаду майстра дільниці, врешті-решт через неї далеко від дому ледь не загинув. Час від часу в безкінечному алкогольному марафоні намагався зупинитись – переїжджав з місця на місце, змінював приятелів, але та нечисть ніби переслідувала мене. Навіть після одруження та народження сина нічого не змінилось. Тому відбулася чергова втеча – до Сургута, де ще й планував заробити на житло. Але й там продовжував жити по-старому – вдень працював, а ввечері пив. І так щоднини. Закінчилось усе це плачевно.

Тоді ми вирішили відзначити завершення робіт на черговому об’єкті. Пішли до ресторану і там добре гульнули – було на що, адже отримали зарплату. Звідти я поїхав на таксі. А жив тоді на околиці міста, у амбарі, що не мав навіть адреси. Тому таксист висадив мене фактично посеред поля. Я був такий п’яний, що ніяк не міг второпати, де моя домівка. Довго бродив на п’ятдесятиградусному морозі, марно шукаючи хоч якогось притулку. В якусь мить зрозумів: якщо не знайду людей, то просто замерзну і помру. Дуже захотілося жити. Це пристрасне бажання штовхало вперед, в нічну темінь, в невідомість. Так блукаючи, я раптом вийшов на АЗС. Там стояв автобус з пасажирами. Вони, побачивши мій стан, попросили водія відвезти мене до медичного закладу. В опіковому центрі, куди з усіх усюд доставляли таких, як я, всі метушилися – заклопотані і сердиті. Мене одразу ошелешили: «Рук ти уже позбувся, проси Бога, щоб хоч ноги залишилися цілими». Не повірив – думав, обійдеться. Але мої сподівання виявились марними. Ампутували пальці рук і наполовину стопи ніг. Операція була важкою, я пережив клінічну смерть. До цих пір пам’ятаю ті дивні відчуття дотику до потойбічного, коли моя душа покинула тіло і піднялася під стелю. Відтак полинула кудись у небеса, аж до воріт раю. Ангел, що супроводжував мене, застеріг, що туди мені ще зарано. Після цього він опустив мене до пекла і запевнив, що там я не опинюся. Зараз я переконаний, що побачене тоді не було просто сном – все відбувалося насправді. А тоді й не розповідав нікому, щоб не прийняли за божевільного.

Після операції на мене навалилося все разом: нестерпний фізичний біль, безутішний відчай та відчуття страшної, безповоротної втрати. Я усвідомлював, що повноцінним більше ніколи не стану. Однак все-таки жити хотілося дуже. Зараз розумію, що це точно Бог тоді, знаючи мою жагу до життя, прислав мені справжнього ангела во плоті. Проста жінка, санітарка, заходила в палату з якимсь сяючим обличчям, сідала біля мене, тихо плакала і, співчутливо дивлячись у вічі, щоразу промовляла: «Тобі треба знайти Бога». Як могла, вона намагалась полегшити мені життя – доглядала, допомагала в усьому, навіть на собі носила мене у ванну кімнату. І все це не за гроші. Якось принесла Новий Заповіт і попросила, щоб я хоч інколи його читав. Так я і почав знайомитись з Євангелієм – завдяки безкорисливій любові тієї милосердної жінки. Та посіяне нею зерно пішло у ріст не одразу.

З Сибіру до України повертався потягом. Мій роботодавець повністю влаштував мені від’їзд, а до того я навіть жив у нього вдома тиждень, (якби не його допомога, то не знаю, що би зі мною було). Попутники у вагоні коротали час за пляшкою. Мені також весь час наливали, навіть підносили до рота, адже сам взяти склянку я не міг. А вранці прокинувся без грошей – вчорашні «друзі» обікрали і зникли. Залишилося кілька купюр, заздалегідь захованих у бинтах. На станції мене ніхто не зустрічав. Узяв таксі. Поки їхав, передумав усяке, навіть найгірше. Все з’ясувалося при зустрічі: дружину просто неправильно поінформували і вона зустрічала мене на день раніше. Не маючи можливості зв’язатися зі мною (мобільних тоді ще не було), Неля весь цей час чекала і молилася за мене, бо на той момент вже зо два місяці відвідувала церкву. (Певно, це її молитвами я не замерз на п’ятдесятиградусному морозі в тих моїх п’яних мандрах та її молитвами мені так багато людей допомагали справитись з бідою.)

До Бога дружину привела наша старша дочка. Свій вибір Євгенія зробила ще школяркою. Новоапостольська церква, що активно діяла в нашому Таврійську, завжди робила приємні сюрпризи для дітей. Сходивши одного разу за подарунком, дочка залишилась на зібранні, покаялась і дотепер вірна Богові. Дружина, страждаючи через мою пристрасть до алкоголю і шукаючи допомоги нам обом, пішла до церкви вслід за дочкою. Запрошували вони й мене, але я відчайдушно опирався. Так тривало деякий час: Неля ходила на молитву, а я вдома пиячив. Та все ж добро перемог­ло. Одного разу і я наважився піти з ними. Важко передати ті відчуття, що пережив за якихось пару годин. Здавалося, все, що говорив священик, стосувалося лише мене, я сидів, наче під рентгеном. То був мій перший крок до Бога, до нового життя. Реальні зміни відчув одразу: тягу до спиртного як рукою зняло, натомість почав перейматися своїм внут­рішнім станом, дуже хотів очиститись від усякої скверни. Щоправда, не міг кинути палити. Але Господь не залишав мене. І одного разу, коли я зайшов до спальні, щоб помолитися, відчув, що там хтось є – великий і могутній. «Як він міг поміститися в такій маленькій кімнаті?» – майнула думка. І раптом обпік здогад: «Це ж Ісус!» Я вмить впав перед Ним на коліна. А Він поклав Свою руку мені на голову. Перед очима, немов у прискореній кінозйомці, пробігли всі роки моєї задурманеної алкоголем молодості. Було дуже соромно. Та голос, якого раніше ніколи не чув, тут же втішив: «Коли б навіть усі покинули тебе, Я тебе не залишу». Та надзвичайна зустріч назавжди і докорінно змінила мою сутність, мої прагнення і вподобання. Захотілось надолужити прогаяне за роки, дізнаватися щось нове, набиратися знань. Тож вступив до духов­ної семінарії «Vision», де посилено вивчав Священне Писання. Паралельно трудився й на іншому поприщі – гриз граніт науки у вузі, опановуючи професію юриста. Вона мені була потрібна для моєї нової роботи – голови ради інвалідів.

З Божою допомогою почав служити у церкві «Різдва Христового» (м.Нова Каховка) – спочатку дияконом, потім пресвітером. А в 2009 році мені довірили бути пастором дочірньої церкви «Отчий дім» у Таврійську. Це відповідальне служіння дуже зміцнило та згуртувало нашу сім’ю. Дружина веде домашню групу і у всьому допомагає мені, доч­ка – у групі прославлення, а зять Олексій заміщає мене, коли я у від’їзді. Син поки що не віруючий (зараз він студент, вчиться в інституті у Миколаєві). Я надзвичайно дорожу своїми рідними, їхніми порадами та підтримкою.

Бог призвав мене ще до однієї важливої справи – допомагати хлопцям, які на Донбасі захищають українську землю. Разом з іншими капеланами несемо нашим воїнам Благу Звістку, молимось за них, підбадьорюємо, дякуємо за їхній патріотизм, мужність, відданість. Вони щомиті ризикують своїм життям, тому для них надзвичайно важливо бути з Богом, визнавши Його своїм Спасителем. Щоб у важку хвилину мати до Кого звернутись за підтримкою і допомогою, а в разі, коли й життя доведеться віддати, щоб Він прийняв їхні душі у Свою небесну обитель. Через події на сході з’явилося багато роботи і на місцях. Адже хлопцям, що повертаються з війни, важко адаптуватися до мирного життя. Для них ми відкрили консультаційний центр, де проводимо постійні зустрічі, проявляємо до них увагу, вислуховуємо, розказуємо їм про Бога, Який їх любить.

Я щасливий, що мої дні тепер наповнені змістом. Стільки роботи навколо! Відпочивати нема часу. Хочеться розширити добу, щоб зробити більше для мого Господа. Дуже вдячний Йому за життя.

Сергій СІРИК, м.Таврійськ, Херсонська обл.

Вгору