Не думаю, що таким народився, але ріс я мовчкуватим, сором’язливим, відлюдкуватим. Мож­ливо, тому, що мої батьки жили у чварах та розборках, на мене їм через випивку часу не вистачало. А можливо, я просто не знаходив тих, з ким мені було б цікаво спілкуватися. Так чи інакше, у мене змалечку проявлялося якесь дивне бажання комусь дошкулити. Навіть найближчим. Наприклад, коли моя бабка, до якої мене відправив тато після розлучення з мамою (мені тоді було п’ять років), молилася, стоячи навколішках перед іконою, то я в цей час навмисне стукав тяжкою (старовинною, на вуглі) праскою по столу, аж поки бабка не закінчить молитву і не наб’є мене добре. Але покарання на мене не дуже діяло, наступного разу я знову робив те саме. Водночас я зростав допитливим, любив читати, усім цікавився. Через те, мабуть, й розібрав на частини ікону, до якої бабка молилась. Сподівався виявити там того, до кого вона звертається. Розчарувався, що нічого, крім куска фанери і картинки, не побачив. Не знайшов нікого й у старій церкві, яка тоді в селі слугувала амбаром, там зберігалося колгоспне зерно. То й вирішив, що Бога просто придумали, аби молитися Йому.

До батька від бабки переїхав, вже коли підріс. Звичним явищем у батьківському домі була щоденна випивка. Тож я швидко перейняв цю «культуру» і поніс її через роки. Тим більше, що «однодумці» знаходилися скрізь: у студентському гуртожитку технікуму (м.Нова Каховка), куди вступив, закінчивши восьмирічну школу; у військовій частині, де служив; у Тюмені на заводі, куди в середині вісімдесятих поїхав по комсомольській путівці. Так моє життя стало наповнюватися непотребством, яке згодом і призвело до трагедії. Усвідомлював, що та згубна пристрасть дуже шкодить мені: в армії через пиятику не отримав звання старшини, на заводі втратив посаду майстра дільниці, врешті-решт через неї далеко від дому ледь не загинув. Час від часу в безкінечному алкогольному марафоні намагався зупинитись – переїжджав з місця на місце, змінював приятелів, але та нечисть ніби переслідувала мене. Навіть після одруження та народження сина нічого не змінилось. Тому відбулася чергова втеча – до Сургута, де ще й планував заробити на житло. Але й там продовжував жити по-старому – вдень працював, а ввечері пив. І так щоднини. Закінчилось усе це плачевно.

Тоді ми вирішили відзначити завершення робіт на черговому об’єкті. Пішли до ресторану і там добре гульнули – було на що, адже отримали зарплату. Звідти я поїхав на таксі. А жив тоді на околиці міста, у амбарі, що не мав навіть адреси. Тому таксист висадив мене фактично посеред поля. Я був такий п’яний, що ніяк не міг второпати, де моя домівка. Довго бродив на п’ятдесятиградусному морозі, марно шукаючи хоч якогось притулку. В якусь мить зрозумів: якщо не знайду людей, то просто замерзну і помру. Дуже захотілося жити. Це пристрасне бажання штовхало вперед, в нічну темінь, в невідомість. Так блукаючи, я раптом вийшов на АЗС. Там стояв автобус з пасажирами. Вони, побачивши мій стан, попросили водія відвезти мене до медичного закладу. В опіковому центрі, куди з усіх усюд доставляли таких, як я, всі метушилися – заклопотані і сердиті. Мене одразу ошелешили: «Рук ти уже позбувся, проси Бога, щоб хоч ноги залишилися цілими». Не повірив – думав, обійдеться. Але мої сподівання виявились марними. Ампутували пальці рук і наполовину стопи ніг. Операція була важкою, я пережив клінічну смерть. До цих пір пам’ятаю ті дивні відчуття дотику до потойбічного, коли моя душа покинула тіло і піднялася під стелю. Відтак полинула кудись у небеса, аж до воріт раю. Ангел, що супроводжував мене, застеріг, що туди мені ще зарано. Після цього він опустив мене до пекла і запевнив, що там я не опинюся. Зараз я переконаний, що побачене тоді не було просто сном – все відбувалося насправді. А тоді й не розповідав нікому, щоб не прийняли за божевільного.

Після операції на мене навалилося все разом: нестерпний фізичний біль, безутішний відчай та відчуття страшної, безповоротної втрати. Я усвідомлював, що повноцінним більше ніколи не стану. Однак все-таки жити хотілося дуже. Зараз розумію, що це точно Бог тоді, знаючи мою жагу до життя, прислав мені справжнього ангела во плоті. Проста жінка, санітарка, заходила в палату з якимсь сяючим обличчям, сідала біля мене, тихо плакала і, співчутливо дивлячись у вічі, щоразу промовляла: «Тобі треба знайти Бога». Як могла, вона намагалась полегшити мені життя – доглядала, допомагала в усьому, навіть на собі носила мене у ванну кімнату. І все це не за гроші. Якось принесла Новий Заповіт і попросила, щоб я хоч інколи його читав. Так я і почав знайомитись з Євангелієм – завдяки безкорисливій любові тієї милосердної жінки. Та посіяне нею зерно пішло у ріст не одразу.

З Сибіру до України повертався потягом. Мій роботодавець повністю влаштував мені від’їзд, а до того я навіть жив у нього вдома тиждень, (якби не його допомога, то не знаю, що би зі мною було). Попутники у вагоні коротали час за пляшкою. Мені також весь час наливали, навіть підносили до рота, адже сам взяти склянку я не міг. А вранці прокинувся без грошей – вчорашні «друзі» обікрали і зникли. Залишилося кілька купюр, заздалегідь захованих у бинтах. На станції мене ніхто не зустрічав. Узяв таксі. Поки їхав, передумав усяке, навіть найгірше. Все з’ясувалося при зустрічі: дружину просто неправильно поінформували і вона зустрічала мене на день раніше. Не маючи можливості зв’язатися зі мною (мобільних тоді ще не було), Неля весь цей час чекала і молилася за мене, бо на той момент вже зо два місяці відвідувала церкву. (Певно, це її молитвами я не замерз на п’ятдесятиградусному морозі в тих моїх п’яних мандрах та її молитвами мені так багато людей допомагали справитись з бідою.)

До Бога дружину привела наша старша дочка. Свій вибір Євгенія зробила ще школяркою. Новоапостольська церква, що активно діяла в нашому Таврійську, завжди робила приємні сюрпризи для дітей. Сходивши одного разу за подарунком, дочка залишилась на зібранні, покаялась і дотепер вірна Богові. Дружина, страждаючи через мою пристрасть до алкоголю і шукаючи допомоги нам обом, пішла до церкви вслід за дочкою. Запрошували вони й мене, але я відчайдушно опирався. Так тривало деякий час: Неля ходила на молитву, а я вдома пиячив. Та все ж добро перемог­ло. Одного разу і я наважився піти з ними. Важко передати ті відчуття, що пережив за якихось пару годин. Здавалося, все, що говорив священик, стосувалося лише мене, я сидів, наче під рентгеном. То був мій перший крок до Бога, до нового життя. Реальні зміни відчув одразу: тягу до спиртного як рукою зняло, натомість почав перейматися своїм внут­рішнім станом, дуже хотів очиститись від усякої скверни. Щоправда, не міг кинути палити. Але Господь не залишав мене. І одного разу, коли я зайшов до спальні, щоб помолитися, відчув, що там хтось є – великий і могутній. «Як він міг поміститися в такій маленькій кімнаті?» – майнула думка. І раптом обпік здогад: «Це ж Ісус!» Я вмить впав перед Ним на коліна. А Він поклав Свою руку мені на голову. Перед очима, немов у прискореній кінозйомці, пробігли всі роки моєї задурманеної алкоголем молодості. Було дуже соромно. Та голос, якого раніше ніколи не чув, тут же втішив: «Коли б навіть усі покинули тебе, Я тебе не залишу». Та надзвичайна зустріч назавжди і докорінно змінила мою сутність, мої прагнення і вподобання. Захотілось надолужити прогаяне за роки, дізнаватися щось нове, набиратися знань. Тож вступив до духов­ної семінарії «Vision», де посилено вивчав Священне Писання. Паралельно трудився й на іншому поприщі – гриз граніт науки у вузі, опановуючи професію юриста. Вона мені була потрібна для моєї нової роботи – голови ради інвалідів.

З Божою допомогою почав служити у церкві «Різдва Христового» (м.Нова Каховка) – спочатку дияконом, потім пресвітером. А в 2009 році мені довірили бути пастором дочірньої церкви «Отчий дім» у Таврійську. Це відповідальне служіння дуже зміцнило та згуртувало нашу сім’ю. Дружина веде домашню групу і у всьому допомагає мені, доч­ка – у групі прославлення, а зять Олексій заміщає мене, коли я у від’їзді. Син поки що не віруючий (зараз він студент, вчиться в інституті у Миколаєві). Я надзвичайно дорожу своїми рідними, їхніми порадами та підтримкою.

Бог призвав мене ще до однієї важливої справи – допомагати хлопцям, які на Донбасі захищають українську землю. Разом з іншими капеланами несемо нашим воїнам Благу Звістку, молимось за них, підбадьорюємо, дякуємо за їхній патріотизм, мужність, відданість. Вони щомиті ризикують своїм життям, тому для них надзвичайно важливо бути з Богом, визнавши Його своїм Спасителем. Щоб у важку хвилину мати до Кого звернутись за підтримкою і допомогою, а в разі, коли й життя доведеться віддати, щоб Він прийняв їхні душі у Свою небесну обитель. Через події на сході з’явилося багато роботи і на місцях. Адже хлопцям, що повертаються з війни, важко адаптуватися до мирного життя. Для них ми відкрили консультаційний центр, де проводимо постійні зустрічі, проявляємо до них увагу, вислуховуємо, розказуємо їм про Бога, Який їх любить.

Я щасливий, що мої дні тепер наповнені змістом. Стільки роботи навколо! Відпочивати нема часу. Хочеться розширити добу, щоб зробити більше для мого Господа. Дуже вдячний Йому за життя.

Сергій СІРИК, м.Таврійськ, Херсонська обл.