13.06.2016

ДВІЧІ НАРОДЖЕНИЙ

ДВІЧІ НАРОДЖЕНИЙ

Віталій ДОПТЮХ, Тернопіль-Новодністровськ

Моє життя – яскраве свідчення Божого довготерпіння і Його великої милості. Оглядаючись назад, не перестаю дивуватись та захоплюватись безмежною любов’ю Творця навіть до мене, такого безпутного і розгнузданого...

Можливо, почалось все з того, що у мої сім років померла наша мама. І ми зі старшим братом залишились практично самі – батько працював водієм і тижнями не бував дома. Нами опікувалась бабуся, яка жила в іншому районі Тернополя. Звісно, їй справитись з двома хлопчиськами було важко. Пам’ятаю, часто врозумляла нас, просила бути чемними. Сама будучи набожною, і нас стращала Богом. А якось принесла книжку в потертій палітурці і промовила: «Це Біблія, наймудріша книга у світі». І розказала нам про Бога. Добре запам’ятав, що ми – Його діти. З тих пір, впродовж років, я не раз бачив Біблію, завжди хотілося взяти її до рук і відкрити на якомусь вкрай важливому для мене місці. Але так чомусь і не наважився…

Напевно, якби я зробив цей крок і пізнав Бога раніше, то й життя моє склалося б інакше. А так усе, чим ще з підліткового віку жив, лише множило гріх і поступово мене знищувало. Перші дрібні крадіжки з місцевого кафе (виносили здебільшого тістечка і соки) сприймалися як веселі пригоди. Далі почались «діла» серйозніші. Різноманітними методами обкрадали довірливих громадян. Легка нажива ніколи не обтяжувала совість. На той час батько вдруге одружився. Мачуха не замінила мені маму, якої дуже не вистачало. Я заз­дрив усім хлопцям, в кого було двоє батьків. Та все ж проживав з ними, хоча частенько бігав ночувати то до бабусі, то до брата в нашу квартиру.

Він тим часом відслужив у армії, повернувся додому і вступив до технікуму. У нас почали бувати його численні друзі і знайомі, а відтак – стійкий запах ацетону на кухні, шприци і скляні Сергієві очі… У нашому домі прописалися наркотики. Я жалів брата, розумів, що найрідніша мені людина гине, але вдіяти нічого не міг. Та минуло трохи часу – і моє особисте життя пішло немовби за його сценарієм. Армійська служба, вступ до того ж технікуму і... наркотики. Починав з невинної, здавалось, анаші. Легкий кайф розфарбовував світ веселими барвами і заслоняв чорну прірву смертельної кабали, що вже почала переді мною розверзатися. Не помітив її й тоді, коли друзі вперше пригостили важким наркотиком. Сподобалось. Повторив. Якийсь час розслабляючись таким чином, залежності ще не відчував. Щоранку вставав, йшов на роботу (працював поваром у кафе), а ввечері – уже звичні розваги. На одній із вечірок познайомився з чудовою дів­чиною. Зустрічі з нею зігрівали, обнадіювали, пробуджували добрі наміри. Згодом ми одружились. Жили з її батьками. Незабаром народився син. Сп’янілий від усього цього щастя, я іноді підігрівав себе ще й наркотиками. Так що дуже швидко все пішло шкереберть. Скандал за скандалом – і ми розійшлись. Згодом кинув роботу. Щоб менше потрапляти на очі батькові (він на той час уже розлучився і жив у нашій квартирі), ночував у друзів. Зо два місяці ще хотілось до сім’ї, а потім про жінку і сина вже й не згадував. Міг думати лише про одне: де взяти дозу.
Так, не зупиняючись, і котився у прірву. Кожен наступний день був, як попередній: добути грошей, купити наркотик, на кілька годин забутися, а назавтра з важкою головою і ломотою в усьому тілі знову шукати грошей. Щоправда, з кожним разом це вдавалося все важче, тому доводилося йти на кримінал. З дружками запросто могли «почистити» як кишені перехожих, так і багаті оселі. За носіння холодної зброї отримав перший тюремний строк. Потім сидів ще за крадіжку і двічі за наркотики (всього за ґратами провів десять років). Щоразу повертався на волю з твердим бажанням жити чесно і тверезо. Та не виходило, завжди знаходився хтось, хто пригощав зіллям. А далі – вже торованою дорогою... Навіть на похорон до бабусі прийшов тайкома, бо скривався від міліції. А про смерть брата взагалі дізнався, аж коли ви­йшов з тюрми – його вже чотири місяці не було. Батько постарів, виглядав виснаженим і надломленим. Пізніше і він помер, також у той час, коли я знову «сидів».

Я залишився сам-один. На роботу мене брати не хотіли, та я й не просився. Жив у друзів, знайомих, а квартиру свою здавав най­мачам. За ці гроші й перебивався. Коловся вже надважкими наркотиками. Розпочався справжній марафон, фінішу в якому, як правило, не буває. Через півтора року відчув проб­леми з вестибулярним апаратом: коли присідав, не міг тримати рівновагу і падав. Це мене насторожило. Ще через деякий час став утрачати свідомість. Злякався. А коли в організмі почалися незворотні процеси, була вже паніка. На нижній щелепі відкрилася рана, через яку постійно витікав гній. Почала розкладатися кісткова тканина – остеомієліт. Це часто трапляється з тими, хто «сидить на вінті» – синтетичному наркотикові. Вже коли не зміг їсти, звернувся до медиків. Ті сказали, що лікування може принести результат лише в разі повної відмови від наркотиків. До такого я не був готовий. Але Тетяна Козирецька, директор міського соціального центру, куди я останнім часом іноді заходив, вговорила мене поїхати до Коростеня, де вже давно функціонував християнський реабілітаційний центр. Там я покаявся перед Богом у всіх своїх гріхах. Не скажу, що це було щиро, просто мені сказали, що так потрібно зробити. В центрі пробув лише десять днів (курс реабілітації – півроку), бо через остеомієліт піднялася висока температура, і мене відправили в лікарню. Я повернувся до Тернополя. Але оте, хоч і вимушене, покаяння та зовсім нетривале перебування серед віруючих посіяло в серці щось хороше. Дорогою додому, пам’ятаючи дану Богові обіцянку, навіть закурити боявся.

Але по приїзді одразу зустрівся зі своїми дружками, тож забув і про температуру, і про лікарню, і про покаяння. Розпочав новий марафон – без сну, орієнтації в часі і просторі. Не отямився навіть тоді, коли одна з кісток нижньої щелепи вилізла назов­ні і стриміла в роті, заважаючи їсти. Через місяць, знесиленого і геть змарнілого, мене забрала «швидка» до міської лікарні. «Годували» крапельницями. До, власне, лікування там ніхто не брався. Шансів на життя не давали; виконавши комплекс першочергових заходів порятунку, відправили додому. А там мене знову поглинула трясовина наркотичної залежності. Так минуло зо три роки. Протягом цього часу декілька разів потрапляв у різні медичні заклади, спеціалісти радилися, що зі мною робити, проводили навіть операції, але безуспішно. Остеомієліт вразив і верхню щелепу. Лікарі казали, що це рідкісний випадок і розводили руками. Я розумів, що помираю, але відчайдушно чіп­лявся за життя. Сам до Бога чомусь не звертався – за мене молилися інші. Тепер розумію, що то Господь їх присилав, аби спасти мою душу. Досі пам’ятаю щирі слова Альони – віруючої з однієї з тернопільських церков. Вона просила в Бога порятунку для мене, а я ніяк не міг повірити, що справді ще комусь не байдужий – помираючий наркоман з двадцятирічним стажем, і що той недосяжний і грізний Бог може зглянутися на такого, як я.

Та чудо звільнення і зцілення сталося. І відбулося воно 2010 року в християнському реабілітаційному центрі міста Новодністровська, куди за сприяння тієї ж таки Альони мене доправили уже напівживого. Служителі центру щодня по кілька разів молилися за мене. На диво, я одразу почав оживати – з’явився сон і апетит. Перший місяць тільки те й робив, що спав і їв. Навіть думок ніяких не було. З часом десь у глибині душі зажевріла іскорка надії: «Житиму!». З кожним днем вона горіла все сильніше. Вражений таким немислимим переломом у стані мого здоров’я (без жодної таблетки, лише завдяки молитвам став на ноги, випростав плечі, геть зникла тяга до наркотика), я вже цілком щиро, свідомо, з глибокою вдячністю звернувся до того надзвичайно доб­рого і милостивого Господа. 

 День за днем впевнено йшов на поправку, Господь очищав мою душу, тіло, відновлював сили і здоров’я. Процес гноїння кісток припинився повністю. Проте наслідки тривалого наркотичного отруєння відчував ще кілька років. Особливо дошкуляла відсутність щелеп. Сам на сам з Богом озвучував Йому свою потаємну, здавалось, фантастичну мрію, але навіть не міг собі цього уявити. Завжди підбадьорювали і спонукали до дій почуті мною в перші дні перебування в центрі слова: «Ти не залишишся таким, як є, адже для Бога немає нічого неможливого». Тож стосовно щелеп у відчай не впадав. І правильно! Бо вони в мене таки з’явились. Їх мені зробив з мого ребра хірург-стоматолог з міста Коломиї (Івано-Франківщина) Роман Адамович Левандовський. Ту операцію фахівці вважають унікальною. Я вдячний цьому лікарю, що взявся за мене, та людям, які допомагали йому. Маю глибоку вдячність також і Валентині Петрівні Вакарчук – засновнику і директору реабілітаційного центру, в якому Бог подарував мені друге життя. Її молитви та щирі настанови завжди окриляли і надихали на віру. Добре слово хочеться сказати і про старшого служителя реабілітаційного центру Сергія Авіленка, який чимало потрудився, щоб допомогти мені.

Від того другого пам’ятного народження минуло уже шість літ. У мій рідний Тернопіль поки що не тягне. В Новодністровську мені добре. Охоче допомагаю таким бідолашним, як колись був сам. А три роки тому мене благословили на служіння, і я попов­нив команду служителів реабілітаційного центру. Разом з хлопцями молимося, вивчаємо Біблію, відві­дуємо церковні зібрання. А ще – будуємо «літню резиденцію» в селі під Новодністровськом, займаємося там городництвом, маємо деяку живність (самі собі не віримо – такими ґаздами стали), ходимо відпочивати на Дністер, у ліс, деколи подорожуємо.
Іноді роздумую над тернистими дорогами та крутими віражами, якими поводило мене життя. І над тим, що в тому пеклі якимось незбагненним чином я залишався живим.

Безумовно, бачу в цьому благий перст Всевишнього. Ще коли я лише почав свій шлях до одужання, мені не давала спокою почута фраза з Біб­лії: «Пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними». Тоді я дуже хотів стати вільним, тому наполегливо шукав істину. Тепер знаю, що знайшов її. У Бозі. Бо Він, Котрому все під силу, помилував мене, спас і подарував нове життя. Життя без будь-якої залежності. Слава Господу – люблячому і всесильному!
 

Вгору