05.05.2016

ДЗВОНИ ДЛЯ ЖИВИХ

ДЗВОНИ ДЛЯ ЖИВИХ

 Семен Михась, м.Харків

Петро Славчук лежить спиною до входу, коли я, тупнувши для годиться в сінцях, прочиняю хатні двері.
– Поверни мене, Олю, до вікна, бо скоро дзвонитимуть. Та й бік цей уже залежав.
– Доброго дня, Петре! Це я тут…
– А-а… То ти, Дмитре? По­к­лич-но Ольгу – хай допоможе мені! Вона десь на городі.

Я пропоную Петрові свою поміч, і він погоджується, щоб я перевернув його на інший бік.
– От спасибі тобі, – дякує Петро, коли, підмостивши йому під спину другу подушку, сідаю навпроти, під вікном.
– Знаєш, уже відлежав бік, аж пече, а вона все город порає... О, хотів тебе спитати: ти не хочеш поле у мене взяти? Вже зоране, ще з осені, бери і сади картоплю, гарбузи, кавуни – що душа бажає.
Петро захворів минулого літа. Восени поїздив по «дох­ торах», полежав у лікарнях, а з кінця того року лежить вдома. Всі знають про його невиліковну хворобу, та йому не кажуть. Але, здається, він уже й сам здогадується.
– Ти ж знаєш, я один із перших у селі забрав свій пай. І землю виділили недалеко, біля шляху. Тобі добре буде під’їжджати.
– Ти що? Ще сам будеш її засівати… – приймаю ту невеселу гру в «схованки», яку зазвичай ведуть з такими хворими їхні рідні.
– Ні, братчику, я вже, видать, своє відсіяв, – зітхає Пет­ро. – Он було аж три корови, а тепер – жодної. На ліки все пішло, а ліку нема ніякого…

Висохлою, тремтячою рукою він тягнеться до склянки, щоб попити.
– Пам’ятаєш, колись ти про церковні дзвони розказував? Що, мовляв, вони оберігають і оздоровлюють. Ти мені прос­ти, я тоді сміявся, не вірив. А тепер… Ось щодня чекаю, коли в церкві задзвонять. Ні, не за того, щоб... але слухаю.
Колись Петро, дійсно, про віру, про Бога й слухати не хотів. «Не вірю я в потойбічне життя, хоч ти що мені кажи! – затято відмахувався він. – Отут тільки й життя нашого, поки на землі. А далі? Далі – нічого. Морок. Ну, й пороху трохи від нас у землі…»

Згадка про церкву взагалі викликала в нього роздратування. «Хай туди ходять Манька з Ганькою!» – честив словами з «приправою» односельчанок, що мали колись недобру славу, а потім стали набожними помічницями батюшки. Уже навіть торік, коли почав скаржитися на здоров’я, Петро повторював, як мантру: «Не вірю в потойбічне життя – нема його, і душі ніякої нема, вигадки це все!» Звісна річ, переконувати його я й не намагався, бо через свою євангельську віру в очах Петра був просто «сектантом». І ось тепер чую в його словах інші нотки. Невже справді чекає, коли в сільському храмі задзвонять?
– Тут якось батюшка був у мене, – продовжує Петро і ще більше дивує мене. – Сестра привела, вона ж у мене теж «церковна». Нехай уже, думаю, гірше ж не буде. І, знаєш, батюшка про Бога оце, як ти, говорить… А я його про дзвони спитав – правда, каже, лікують! Але, каже, треба віру мати. А де її взяти? Я ж усе життя попів матюками крив…
– Ти сказав йому про це?
– Ти що? Ні, звичайно. Як про таке скажеш? Правда, про слова всякі лайливі, що не можу без них, про це говорив. А що батюшок ґанив – ні, стидно якось.

«Скресла-таки, видно, крига!» – тихо радію його сорому, а вголос кажу, що треба було б усе-таки зізнатися і в такому гріху, бо він, як камінь, запирає шлях вірі. Скинь його з серця – і шлях для віри вільний.
– Тобі б батюшкою бути… – зітхнувши, Петро спрямовує погляд за вікно. – А що це дзвонів не чути? Служба в церкві вже давно повинна початися. Сьогодні ж – чистий четвер.
– Якраз у цей день вони й не дзвонять, – дивую його «новиною». – Три дні перед Великоднем дзвони мовчать.
– Та ну! Чого це? – не вірить Петро.

І доводиться «сектанту» розтлумачувати «православному» другу дитинства давню традицію православної церкви. Втім, я цьому навіть радий. Це ж зайва нагода згадати Христа, який приніс Себе в жертву за всіх, не розділяючи людей на «правильних» і «неправильних»; можливість сказати хворому, що Бог однаково любить віруючих і невіруючих. Різниця лише в тому, що за перших Його серце радіє і тішиться, а за других – болить та страждає. Хоча й віруючі, коли впадають у гріх і не каються, завдають Господу ще більшого болю.
– Це дуже добре, Петре, що ти «чуєш» відсутність церковного дзвону, – підбадьорюю ще не старого, але знесиленого болячкою чоловіка. – Запевняю тебе, що більшість села цього й не помітили.
– Чого так думаєш? У нас тепер, кажуть, у церкві багатенько людей збирається.
– Це – тепер. А раніше? Пам’ятаєш, як довго церква була взагалі на замку? У нас – і це не лише в нашому селі, а повсюди – так довго не чути було дзвонів, що тепер їхнього канонічного мовчання перед Пасхою ми вже й не помічаємо.
– Це правда. Я тільки недавно, вже як приклало до ліжка, став звертати увагу на них. Вікно, бач, якраз на церкву, хоч до неї навпрошки з кілометр буде. А добре чути, як калатають… То чого вони сьогодні мовчать – що, не можна дзвонити?

Розказую знову йому те, що колись читав про дзвони. Передпасхальне мовчання дзвіниць було узаконене церквою з тим, щоб навіть дзвони «говіли» й скорботно німіли з приводу мук і хресної кончини Ісуса Христа. Колись про це добре знали і навіть був такий звичай: щоб нечиста сила не могла творити зла, коли мовчать дзвони, хлопці ходили по селу з дзвіночками і тріскачками, а дорослі били лозиною по церковній підлозі або по лавах у костьолі.
– І ти в це віриш? – з ледь помітною посмішкою повертає до мене бліде обличчя Петро.

Охоче відповідаю, що не вірю в дзвіночки, тріскачки, лозу та інші повір’я. Однак вірю, за Євангелією, в хресну смерть Божого Сина та Його воскресіння. Вірю, що Христос переніс смертні муки заради нас, для нашого спасіння, щоб дарувати нам життя…
– Як це? – посмішка на Пет­ровім обличчі згасає, і тільки погляд, в якому майнула якась іскорка, чіпко й напружено тримається за мої очі.
– А так, як написано: Христос умер задля прощення наших гріхів і був похований, і третього дня Він воскрес, щоб і нас воскресити для віч­ного життя в Бозі, аби ми жили для Нього. Ну, і щоб не боялися смерті…
– Хіба це можливо? – ледь чутно питає Петро і відвертається до стіни. – Видно, то все не для мене писано. А от смерті я не боюся…

Язик аж терпне від бажання спитати, чи готовий Петро зустрітися з Богом, але стримуюсь. Між нами зависає пауза, і я чую власне серце, яке, здається, стає дзвоном.
– Дмитре, а про дзвони ти віриш? – порушує тишу Петрів голос.

Він знову пильно й очікувально дивиться на мене.

Я не знаю, що йому відповіс­ти, бо всяка неправда – гріх, а в такі моменти, мабуть, навіть злочин. Та ще більший злочин – відібрати у хворої людини надію. Тому починаю казати приблизно те, що вже колись розповідав. Хтось із дзвонарів, мовляв, назвав переспів дзвонів молитвою у бронзі. І люди здавна вірили, що церковні дзвони відганяють нечистих духів, лікують не лише душу, а й фізичні недуги. А фізики тепер ось доводять, що їхні низькочастотні звукові вібрації створюють енергію, яка знищує мікроби й зупиняє епідемії. Священики ж кажуть, що церковні передзвони кличуть до покаяння…
– Про себе ж так скажу тобі, Петре: нерозумно було б це все заперечувати чи відкидати. Але особистій молитві я довіряю більше, ніж дзвонам. Ти пам’ятаєш Федора Ганасівського?
– Я з ним в один клас ходив. Потім він залишився на другий рік. Його вже давно нема: ще молодим десь чи то вбили, чи втопили…
– Так-так. А ось яка історія була з ним у дитинстві. Одного разу, якраз на Пасху, він з хлопчаками заліз на дзвіницю. Тоді ще в нас церкву не закрили були, і той Великдень мені запам’ятався, бо мене, восьмирічного, вперше привели до причастя. Чого вони полізли туди? Хотіли подзвонити! На Пасху ж традиційно дозволялось подзвонити всім, хто бажає. І здавна існує повір’я, що кому вдасться на Великдень першому забратися на дзвіницю й вдарити у дзвін, у того буде врожайною нива і щаслива доля. Мабуть, це повір’я і погнало на дзвіницю тих хлопчаків – прагнули щасливої долі. А може, просто хотіли торкнутися дзвонів, бо чули, що вони дають силу? Не знаю, дзвонили вони чи ні, але в той самий момент, коли я отримував з рук батюшки проскуру, Федя спускався із дзвіниці, спіткнувся, покотився крутими сходами і дуже розбив голову…
– Оце так! Виходить, нав­паки – сполохав, сердега, свою долю... Значить, що? Ти хочеш сказати, що про дзвони – то все байки? – Петро аж голову відриває від подушки, бо нетерпеливиться почути відповідь на це питання.
– Ні, я хочу лише сказати, що торкнутися їх душею знач­но важливіше, ніж руками, – заспокоюю його. – А з усього, що про них говорено, я найбільше вірю тому, що кажуть священики: дзвони кличуть до покаяння.

Голова Петра втомлено відкидається на подушку. В його очах спалахують вже знайомі теплі іскорки…
                                                                                                               * * *
Не минуло багато часу, як на Петрових похоронах розмовляв уже з його сестрою.
– Помучився, бідняжка, але упокоївся добре, по-божому, – розповідала вона. – Як був ще при силах, то все заглядав у папірець, де написана була молитва. Батюшку для сповіді покликали – сам Петя захотів. А то якось по телевізору сказали були про депутатські пенсії. Ми зачали обурюватися, а він тихо так мовив: «Хай собі мають! Мені моєї колгоспної вистачить, аби тільки жити. Тупцював би собі біля хати, сходив би до церкви… А більше нічого й не треба!» От як хвороба людину змінює!

Хотілося сказати, що змінює не хвороба. Та на село, мов із небес, полився прощальний церковний передзвін – і слова здалися зайвими.


 

Вгору