Набираючи домашній номер Валентини Лясникової, трохи побоювався: а раптом замість неї відповість хтось інший? Адже минуло вже понад два роки, як ми востаннє з нею спілкувалися. За цей час стільки змін відбулося і в житті країни, і в житті окремих людей! А їй ще тоді було 82…

ДЗВІНОК-ПРИВІТАННЯ ДО «БАБУСІ»

– Слава нашому Господу! Воістину воскрес! – пролунало зі слухавки у відповідь на моє великоднє «Христос воскрес!» – Впізнаю-впізнаю…

Це був її голос – все такий же бадьорий і, здавалось, навіть веселий. Від серця відлягло, і я не втримався, щоб не признатися у своїй невпевненості, коли набирав такий знайомий номер, та про те, що втішився, почувши її життєрадісне вітання.
– Жива я, жива, слава Богу, і рада, що згадали «бабусю», – посміювалася в трубку Валентина Григорівна. – Як не радіти? Сьогодні ж Великдень. Христос воскрес, щоб ми жили та раділи у Господі. Ви ж прийдете до мене? Побудемо трохи разом, поговоримо. У мене був ось Володя, син. Якраз згадували про вас. Він навіть не знав, що ви переїхали…

З Валентиною Григорівною ми знайомі ще з 1997 року. Майже одночасно починали вести домашні групи в одному районі Харкова, збираючись по домах для спільної молитви, читання Біблії та спілкування. Часто зустрічалися з нею на зібраннях служителів церкви, і вона, якій було вже за 65, завжди підбадьорювала нас, значно молодших, заряджала енергією віри та огортала своєю любов’ю. Поряд з нею просто соромно було жалітися на якісь труднощі чи невдачі. «Ми що – не християни? Чи не знаємо, в Кого повірили? – рішуче брала ситуацію у свої руки наша «бабуся» (вона сама так себе називала). – Давайте молитися!» І починала молитву, прославляючи Того, Хто дарував нам спасіння і все потрібне для життя й благочестя, та дякуючи Йому. Молилася здебільшого за примноження й зміцнення віри та за очищення нашого духовного зору, щоб бачили і приймали великі обітниці Божі та не сумнівалися, що «вірний Той, Хто обіцяв». І лише кількома словами – за конкретну нужду, озвучену кимось із присутніх. Після таких зустрічей тягар проблем уже не так тиснув на душу і справлятися з ним було легше. Тож запрошення в гості, звісно, порадувало. Хотілося побачитися знову із цією благословенною сестрою. Але ж – літня людина. Навіщо їй зайві клопоти, хвилювання?

– Може, краще б зустрітися десь на вулиці, погуляти, поспілкуватися?

– Я б не проти, та практично нікуди не виходжу, – голос у слухавці трохи поник. – Я ж осліпла…

МИТАРСТВА ЗМУЧЕНОЇ ДУШІ

«Багато бід у праведника, та від усіх них визволить його Господь», – спливли в пам’яті рядки Псалма. Це про Валентину Григорівну. Вона неодноразово була на хірургічному столі. На початку 90-х минулого століття лікарі вже ставили на ній хрест: після операції і опромінення її рідним сказали, що хвора безнадійна – скальпель, радіологічна терапія і всі інші медичні засоби проти ракових метастазів були безсилими.

Потім вона не раз згадувала і свідчила про своє чудесне зцілення, наголошуючи: «Лікарі при всіх їхніх стараннях деколи можуть бути дійсно безсилими, а Бог – ніколи!»

– А ви самі знали про свій діагноз до зцілення? – цікавилися у неї.

– Знала. Спочатку лише здогадувалася, бо ж довго лежала в радіології. А коли мене відправили додому, сказавши, що проживу від сили півроку, то приїхав з Росії брат чоловіка, авторитетний там хірург, і попросив, щоб я відвела його до лікаря, який мене оперував. Я лишилася під дверима, які причинилися не щільно. Там і почула, що «вона вже не протягне довго»…

Після такого вироку до чого вона тільки не вдавалася! До бабки-шептухи ходила, Кашпіровського слухала, Чумаком «заряджалася»… Валентина Григорівна впевнена, що атеїсткою не була ніколи. Ще під час війни, коли німці бомбили Харків, молилася з мамою про захист – і їхній будинок уцілів, хоч чимало сусідніх постраждало. Також інколи відвідувала службу у православному храмі. Каже, що ще тоді знала Псалом 90-й як молитву «Живі помочі». Але знати навіть багато молитов – ще не означає, що ти знаєш Бога.

– Справжня віра до мене прийшла аж тоді, коли почула живе Боже Слово, – любила повторювати Валентина Григорівна. – Якось потрапила на служіння до баптистської церкви. Там, ставши перед усіма на коліна, покаялася. Може, до кінця й не розуміла всього, проте ухопилася тоді за почуті Божі обіт­ниці, як за соломинку. Щоправда, серед тих віруючих не затрималася. Чомусь мене відштовхнула ніби й не дуже важлива для мене річ: там одразу звернули увагу на мої сережки і порадили їх зняти.

ХРЕСТ ХРИСТІВ ПРОТИ «ХРЕСТА» ЛІКАРІВ

Одного разу моя сестра прочитала в газеті статтю. «Тут пишуть, нібито цілителька якась приїхала. Може, сходимо?» – запропонувала вона. І я, зібравшись із силами, поїхала разом з нею за вказаною адресою.

«Цілителькою» виявилася євангелістка Шарлотт Ліндгрен, відома тим, що в різних країнах світу заснувала християнські дитячі будинки, безкоштовні їдальні, притулки для бездомних і центри реабілітації для залежних від наркотиків та алкоголю. Втім, про все це Валентина Григорівна дізналася потім. А тоді слухала проповідницю, яка молилася й говорила про спасіння через віру в Ісуса Христа, про людські гріхи і немочі, розіп’яті на хресті, і знову мало що чула і розуміла, бо надто голос­но кричала від болю її душа.

– І раптом зачепила фраза: «Тут зараз сидить жінка, яку Бог зцілює від раку». Я стрепенулась, немов прокинулась, і подумала: «Добре тій жінці. Якби й мені так...» Хоча й не відносила слова проповідниці до себе, але вони підбадьорили мене, вселили надію. Твердо вирішила, що наступного дня піду туди знову.

Чоловік відмовляв: «Куди підеш така немічна? Ти ж від вітру хитаєшся. Сиди вдома!» Він для неї був авторитетом. Валентина Григорівна все життя старалася його слухатись, а тут пішла проти чоловікової волі, бо чула в серці голос ще більш авторитетний. І не помилилася.

– Того дня, коли Шарлотт покликала тих, хто хоче, щоб за них помолилися, я вийшла теж. Коли вона почала молитися за мене, я мало не впала. Отямившись у кріслі, в яке мене посадили, почула, як Шарлотт звернулася вже точно до мене: «Тебе Бог зцілив від раку – іди покажись лікарям!» Додому я верталася, мов на крилах. Давно не відчувала в собі такої сили. «Мене Бог зцілив, Володю!» – ще з порога вигукнула до чоловіка, який лежав, трохи прихворівши. «Як зцілив?! Від чого?» – його ніби пружиною підняло з ліжка. «Отак і зцілив – від раку! – без жодного сумніву підтвердила сказане ще раз. – Я ж знаю, що в мене було. А тепер нема!»

До лікарні, однак, вона пішла не відразу – боялася все-таки, що там скажуть щось інше. А тижнів через два, показавшись лікарям, почула: «Чому ви сюди прийшли? Ви здорові!» Дорогою додому їй хотілося кричати на весь світ: «Є! Є у мене Той, Хто спас мене, – це мій Господь Ісус Христос!» І трохи шкодувала, що не відповіла лікарям так: «Прийшла сказати, що повірила в Голгофський хрест, а не у той, що ви на мені поставили…»

– Та слава Богу, що змовчала, бо то прозвучало б як докір, – говорила потім зміцніла у вірі та муд­рості сестра Валентина. – Сказала просто, що мене зцілив Господь. Вони повірили.

«НАЙГОЛОВНІШЕ Я БАЧУ…»

Все це вмить згадалося після нашої телефонної розмови. А вже другого дня ми з дружиною стояли під знайомими дверима. Знову в душі легке сум’яття: передчуття бажаної зустрічі змішувалося з деякою невпевненістю, викликаною станом здоров’я сестри Валентини. Якими тепер будуть ця зустріч і наше спілкування? Раніше, ще до нашого переїзду в інше місто, ми поза зустрічами на недільних зібраннях зрідка відвідували її вдома. Приходили на годину, а виходило – на кілька. Хоч і пенсіонерка, сестра Валентина завжди мала що покласти на стіл. Особливо любила пригостити своєю «фірмовою» стравою – печенею в горщиках.

– Як я рада вас бачити! – приємно здивувала нас уже з перших слів Валентина Григорівна. – Проходьте, проходьте! У мене вже все готово. Ось тільки одна сестра підійде – і будемо обідати. Щоправда, картоплі в горщиках, на жаль, не буде, бо духовка не працює…

У ній, здавалось, нічого не змінилося. Така ж рухлива, така ж усміхнена й сповнена оптимізму. Тільки ніби поменшала трохи та посвітлішала. І погляд ніби той самий… «То Ви нас бачите?» – хотілося спитати, але стримався. Дивлячись, як вона впевнено метнулася на кухню і вільно рухалася по квартирі, хотілося думати, що то був жарт – про сліпоту.

– Спочатку – до молитви! У мене гості завжди моляться, – скерувала 85-річна господиня, коли прийшла очікувана сестра. – А вже потім накриємо на стіл. Згода?

Валентина Григорівна розповіла, що скучати і нудьгувати їй ніколи: постійно хтось приходить, вони моляться – за сім’ї, за країну, за спасіння людей.

– А то одна онкохвора почула, що колись мене Бог зцілив, прийшла, щоб я помолилася. Господь і їй дарував зцілення. Потім привели ще одну хвору з іншої церкви, знову молились – і тепер славимо Бога разом. Я не зовсім сліпа, – підбадьорилася Валентина Григорівна, – бачу світло, бачу ваші постаті, хоч облич не розрізняю. На вулицю виходити боюся, а вдома почуваюся впевнено. Жаль, читати не можу, але слухаю Євангеліє з аудіозапису. Найголовніше – я бачу Господа, і давайте Йому заспіваємо!

Ми переважно слухали, насолоджуючись її чудовим голосом, що не втратив ні мелодійності, ані сили. Бог як дає, то не забирає.
Додому поверталися знову пізно. І згадалось: «Господь зламаносердим близький і впокорених духом спасає».

 Михайло МЕЛЬНИК, м.Харків