Дуже страшно відчувати, що заживо помираєш. Я пережив цей жахливий стан у розквіті літ. У свої 24 роки опинився в біді, відчепитися від якої сил не було… Втім, почалося все набагато раніше – ще у дитинстві. Над нашою сім’єю ніби тяжіло якесь прокляття: тато, хоч і був комуністом, навіть якимось партійним функціонером на заводі, часто пив, удома постійно були скандали; моя півторарічна сестричка перевернула на себе відро з окропом й померла від опіків; пізніше, після батькового удару ногою в живіт, поїздивши з мамою по лікарнях, помер мій старший брат, якому тоді виповнилось лише 12. Та найбільшим потрясінням для мене стала смерть матері (інфаркт). У 12-річному віці я залишився без найдорожчої людини. Я дуже любив її. Вона була доброю і турботливою.

Цілий рік я плакав, переживав, сумував. Адже все довкола мене кричало, що тепер у мене немає мами... Я залишився з дідом, до якого ми переїхали після того, як вона розлучилася з батьком. І хоч дід всяко старався (він був дуже правильним, побожним, неодноразово я бачив, як дід молиться перед іконами; я й сам, ще зовсім маленьким, дивлячись на нього, теж про щось там просив Бога), все ж я почував себе самотнім. А потім і зовсім замкнувся у собі. Мамин брат, оформивши опікунство наді мною, провідував нас із дідусем, намагався якось мене підтримати, підбадьорити. Але то була не та увага, якої потребувала моя душа, що, як підбита пташка, тремтіла від болю. Так і зустрів свою юність відірваним від дерева листком.

Втіху почав шукати на вулиці. «Тепла» компанія, цигарки, алкоголь, згодом – травка, а там і важкий наркотик. Після 8-го класу, навчаючись у професійно-технічному училищі, «збагатив» свій життєвий досвід шахрайством. В результаті – виключення з училища та дві судимості. Щоправда, оскільки був неповнолітнім, то строк мені дали умовно. Час від часу внутрішній голос мене зупиняв: «Чи не бачиш, на який шлях ти став? Не твоя це дорога!» (Тепер розумію, що то був голос Бога, бо Його очі завжди на тих, кому важко, і «…сиріт Він підтримує».) Я добре усвідомлював, у якому багні погруз, та й серце підказувало, що є інше, краще, життя. Але як зупинитися? Де вихід з цієї пастки?

По сусідству бабка-шептуха виливала з воску і нібито знімала всілякі намови та закляття. «Ой, дитино, покручена твоя доріжка від самої домівки і аж до дому казенного!» – віщувала вона над тарілкою з воском, коли я прийшов до неї по допомогу. «Казенний дім» сприйнявся мною однозначно – тюрма. Вирішив обхитрити долю: сам прийшов до військкомату і попросив, щоб забрали на службу. Та в армії зрозумів, що і цей «казенний дім» також не для мене – підірване наркотиками здоров’я не витримувало фізичних навантажень, з якими там зіткнувся. На моє прохання мене комісували. Приїхавши додому, знову ступив на знайому криву стежку…

Тож через якийсь час опинився у справжній в’язниці – посадили на три роки. Втім, прагнення іншого, нормального, життя не покидало. Після виходу з тюрми вдалося влаш­туватися на пристойну роботу – на завод. Але доволі швидко я з жахом побачив, що мій гріх вийшов на волю разом зі мною. І знову потягнув мене на слизьке…

«Ні-ні, не хочу, не буду!» – волала душа. «Не вдавай із себе святошу!» – відповідав їй чийсь єхидний голос. Він настійливо пропонував уколотися і кайфувати. А кайф завж­ди обертався муками – ломки, рвота, безсоння.

Мене охопив відчай: я зрозумів, що заживо помираю. І ось одного разу, ніби в мареві, у моїй свідомості сплив образ дідуся перед іконами. Потім – ще і ще раз… Далі в затуманеній голові, що розколювалася від болю, з’явилася картинка: побачив себе малим зі складеними долонями для молитви. «Святий Боже! – вихопилося якось у мене. – Ти є, я знаю… Поможи мені викарабкатись з цієї трясовини! Я не хочу помирати наркоманом, грішником! Помилуй мене!»

Дуже скоро після цього від знайомих почув про хлопців мого віку, які нібито приходять у церкву, і їхнє життя кардинально змінюється. Вирішив і собі піти. «Бодай подивлюся, що там і як…» – підбадьорював сам себе, не дуже очікуючи чогось серйозного.

На зібрання прийшов у жахливому стані. Не спав місяцями, тупі болі здавлювали голову, немов залізні обручі дубову бочку. Присів на зад­ній лавці і байдуже сидів. Проповідник щось там говорив, але я нічого не сприймав, не розумів, ніщо мене не торкалося. Наприкінці він запитав, чи хоче хто покаятися. Лише це і дійшло до мого мозку, який давно пек­ла думка про моє безпутнє життя. Сам не знаю, як підвівся і пішов наперед. Що той пастор мені казав, не усвідомлював зовсім. Але одна його фраза наче мечем пронизала мене від голови до ніг. Несподівано він гучно викрикнув: «Залиш, сатано, тих, хто шукає правди!» В ту ж мить мене кинуло в піт, холодні стискаючі обручі з «бочки» враз ніби розлетілися і голова просвітліла. Такою легкою вона в мене давно не була. Багато людей вітали, казали, що я вже вільний, що в мене тепер буде інше життя. Серед них був і знайомий хлопець, якого давно не бачив і думав, що його вже немає серед живих.
В оселі, де мешкав, мене вже чекала готова доза наркотика – його заварювали на всіх одразу. «Ось там – вколись!» – кивнула моя співмешканка. «Ні!» – несподівано для самого себе сказав я. Оце тверде «ні» приголомшило всю компанію. А я, не звертаючи ні на кого уваги, пройшов у дальню кімнату, ліг і вперше за довгий час заснув без наркотика. Вранці мені не хотілося курити, чим був немало здивований. На роботі, як завжди, пропонували цигарку, випивку – я і там сказав тверде «ні». «Ти що, хлопче, зовсім поїхав?» – дивувалися друзі по чарці. Весь той тиждень я не курив, не пив, на «подвиги» навіть не тягнуло. Однак потім допустився фатальної помилки: в неділю не пішов на церковне зібрання…

І незабаром знову пішло-поїха­ло… Писання ж недарма попереджує: відчиниш двері нечистому вдруге – приведе з собою семеро ще сильніших. Так воно й сталося. Втратив роботу, піймався з наркотиками, приліпили ще пограбування. Знову арешт, суд та позбавлення волі. Ось тут мене й осінило: це ж Бог рятує мене! Він дає мені шанс вижити. Я точно пропав би – наркотики вбили б мене остаточно. Від цієї думки якось полегшало, навіть прийшло заспокоєння.

У тюрмі я зустрівся з віруючими, які проводили там для ув’язнених богослужіння. Зрадів їм, ніби рідним. Як тільки вони запропонували помолитися за мене, я погодився. І прийняв тоді для себе тверде рішення: буду завжди слідувати за Богом. «Господи, стань моїм пастирем! – промовив до Нього вголос. – Я втомився кривуляти, спотикатися і падати. Допоможи мені триматися Твоїх прямих доріг». Після того аж до закінчення терміну не пропускав жодного зібрання. Мені стало байдужісінько, що про мене хто думає, головне – догоджати Богові. Бачив перед собою велику мету: привести своє життя у відповідність з Євангелієм. Тому, що б не робив, намагався всі свої дії звіряти з Божими заповідями.

Після звільнення, помолившись, пішов до начальника військкомату: «Товаришу підполковнику, допоможіть!» Розповів про себе все, як є, сказавши, що хочу жити по-іншому, але мені треба відновити свої документи, щоб мати змогу влаштуватися на роботу. «Поїхали зі мною!» – посадив мене у своє авто військком. Приїхали до облвійськкомату, де підполковник попросив за мене. Там, у свою чергу, поклопоталися перед органами внутрішніх справ. Що цікаво: оперативники, які мене колись арештовували, тепер віталися зі мною за руку. Наскільки все може мінятися, коли ти віддаєш себе Богу!

Одне слово, мені відновили всі документи. Я влаштувався на роботу на трансформаторний завод. Здав екзамен на права. У лікарні аналізи показали, що в мене нема гепатиту С, від якого раніше потерпав, що моя печінка абсолютно здорова. А ще з Божої ласки я отримав найбільш чудовий подарунок – дружину. Після того, як пройшов реабілітацію у християнському центрі, за покликом мого Пастиря, Якому довірився ще у в’язниці, я поїхав до Севастополя служити таким самим нещасним, яким колись був сам. Там ходив у зібрання, де й зустрівся зі своєю майбутньою дружиною. Дякувати Богу, тепер у нас виростають чотири донеч­ки: старшій – 12 років, а найменшій – 8. Усі вони відвідують недільну школу при церкві. Тривалий час ми сім’єю молилися, щоб Господь допоміг розширити житло. І ось цього року придбали вже 4-кімнатну квартиру. Як тут не згадаєш Псалом 144: «Господь близький усім, хто взиває до Нього!.. Волю тих, хто боїться Його, Він сповняє, і благання їх чує та їм помагає, – Господь береже тих усіх, хто любить Його».

Оцю Божу істину й намагаюся доносити до ув’язнених (духовно й фізично), адже, крім того, що пропові­дую Слово Боже у церкві, продовжую їздити по колоніях і розповідати там про Бога, про те, що Він зробив у моєму житті, свідчу, що, на противагу своїм нікчемним 25-ти, у 45 років я повний натхнення, сили, надії і любові. Слава Господу!

Олександр ЗИКОВ, м.Запоріжжя