12.09.2017

КОГО КАРАВ, ТЕПЕР ДАЮ НАДIЮ

КОГО КАРАВ, ТЕПЕР ДАЮ НАДIЮ

Колись, ще будучи співробітником карного розшуку, я думав, що виконую велику місію очищення суспільства від негідників, які заважають жити нормальним людям. Контингент, з яким доводилось мати справу, за людей не вважав. Сам я ви­йшов з інтелігенції, з родини комуністів-атеїстів, де більшість (вчителі і лікарі) досяг­ли високих звань і посад. Природно, що в такій сім’ї про Божественне начало людини мови бути не могло, всі свято вірили Дарвіну. Метаморфози у свідомості моїх рідних і близьких почали відбуватися завдяки... нещастю. Важка хвороба зненацька вклала на лікарняне ліжко батька. Спішно провели складну операцію, що тривала понад шість годин. Хірург, вийшовши з операційної, сказав мамі, що зробив усе, що міг, а далі – хіба що молитися. Оскільки вона цього не вміла робити, то прос­то приходила і сиділа біля дверей палати, вичікуючи хвильку, коли зможе побачити чоловіка. На шостий день їй запропонували забрати батька, як безнадійного, додому.

Того дня, коли мама, зовсім розгуб­лена і заплакана, повернулася з лікарні, наша сусідка (вона мала свою корову, так що частенько заносила нам молоко, сир, сметану і завжди казала: візьміть в ім’я Ісуса Христа – жінка була віруюча) саме йшла на вечірню молитву і заглянула, аби довідатись про батька. «Він уже практично на тому світі. Готуємось до похорону», – сповістила їй мати. Мабуть, приреченість цих слів побудила гостю сказати більше, ніж завжди: «Є Той, Хто хворих зцілює і мертвих піднімає!» Але її віра викликала в мами тільки обурення: «Знала, що віруючі ненормальні, але ж не до такої міри! Ви знущаєтесь?! Ідіть уже!» Сусідка пішла. Пізніше нам розказувала, як, прийшовши на зібрання, розповіла про нашу проблему і про те, як запевнила маму у Божій всемогутності. Як брати і сестри підтримали її і довго молилися за те, щоби Господь утішив нашу сім’ю. Коли вранці наступного дня мама з іншими родичами приїхала за батьком, лікар схвильовано повідомив, що хворий прийшов до тями і непогано почувається.

Безпосереднім свідком описаних подій я не був, бо на той час служив у армії. Про все дізнався, коли повернувся додому. Тато саме готувався до водного хрещення. Їхня розповідь про чудесне зцілення і навернення до Бога викликала в мене зовсім не таку, як вони очікували, реакцію. Я вирішив, що вони обоє з’їхали з глузду, і заявив, що більше не хочу їх знати. Мама плакала, а я, грюкнувши дверима, на багато років покинув батьківську домівку. 

Захотілось відвідати рідних, аж коли отримав звання офіцера міліції та гідну посаду, придбав житло і автомобіль. Окрилений власним успіхом, я міцно обняв батьків і навіть поцілував. З гордістю розповідав про свої досягнення. Вислухавши мене, мама почала говорити, що всі ці здобутки скороминущі, як усе земне, що вічний лише Ісус. І сказала, що варто було б сходити на зібрання, аби подякувати Господу за все, що Він мені дав. Та мамині настанови лише роздратували мене. За якусь годину я обізвав своїх батьків ненормальними, довів­ши їх до сліз, сів у машину і поїхав.

І знову впродовж багатьох років до батьківського дому не повертався. Але коли дізнався про горе, що вдруге навідалось до нашої хати, не гаяв ні хвилини. Мама фактично помирала. Побачивши її, я жахнувся. Виявляється, вже три місяці вона не вставала з ліжка і більш як два тижні не могла ні їсти, ні пити. Я страшенно розсердився на тата за те, що він сам нічого не робив і мене раніше не повідомив. Батько оправдовувався: «Мама каже, що все в руках Божих. Якщо є Його воля, то Він врятує її. Якщо ж ні, то вона піде додому – на небеса. Їй важко переносити конфлікти з вами, синами». Я пішов до мами, впав біля ліжка на коліна і заридав: «Усе, що хочеш, зроблю, лише не вмирай!» Вона прошепотіла: «Іди до Ісуса!» Вперше я, здається, почув ці слова. Здивований, вийшов надвір. Глянув у ту далеку зоряну безодню і несподівано для себе самого подумки звернувся до Бога: «Якщо Ти справді є, то зроби щось, аби мама жила!»
Наступного дня привіз до мами двох найкращих лікарів. Після огляду вони поставили крапку на її житті: «Їй залишилося не більше тижня». Але Ісус поставив кому – мама й досі жива! Це дивовижне зцілення привело до Господа, мабуть, усю нашу родину і багатьох наших знайомих, які на свої очі побачили чудо. Першим увірував дідусь, затятий комуніст. За ним – бабуся і три її сестри. Далі – інші, в тому числі мій молодший брат. З ним взагалі окрема історія.

Жора ріс шибеником. Через його витівки кілька разів мене навіть викликали до відділку. Аби уберегти брата від більших неприємностей, посприяв, щоб його забрали в армію (сподівався, що там нарозумиться). Та, демобілізувавшись, він став поводити себе ще гірше. Розуміючи, що з таким життям Жора може потрапити за ґрати, а заодно і заплямувати мою репутацію, намагався напоумити його. Однак всі мої бесіди були марними. Допомогла одна дівчина. Вона дуже сподобалась братові, але дала згоду зустрічатися з ним лише за умови, що він піде до церкви, бо вона була віруючою. Брат погодився – покаявся і прийняв водне хрещення. Вітаючи його з цією подією, я радів, що позбувся, нарешті, проблеми.

Але сам ставати на Божу дорогу я не поспішав. Бачив перед собою лише реальні, земні цілі. Мама ж при кожній зустрічі нагадувала про дану їй обіцянку. Та я відказував, що покаюсь у старості, а поки молодий – ще поживу. «Ой, поквапся, синку», – застерегла одного разу вона і наче у воду дивилася. Того ж таки дня я зрозумів, наскільки непевне наше життя. Повертаючись від батьків, я потрапив машиною під поїзд. То була страшна аварія – моє авто ремонту не підлягало. Але я дивом залишився неушкодженим. Тепер розумію, що тоді мене врятував Бог. Мабуть, завдяки батьківським молитвам, які впродовж дванадцяти років линули до небес і прокладали для мене стежину у вічність. Та чим ближче я підходив до неї, тим жорстокішим ставало моє серце, тим запекліше я опирався і тим стрімкіше розвивалися події.

У 2002 році я одружився. Батьки і брат з дружиною на моє весілля не прийшли, бо «там, де воно відбувалося, Ісуса не було». Я настільки образився, що не хотів їх навіть бачити. Тож коли наступного дня рідні завітали з поздоровленнями, їх приймала дружина. Після першого знайомства і пригощання вона якось дуже легко погодилась з маминою пропозицією піти всім разом до церкви на вечірню молитву (хоча до того про Бога не знала зовсім нічого). Я, звісно, також змушений був іти, хоча був дуже роздратований, вважав, що батьки безцеремонно втручаються у моє сімейне життя. Тому в черговий раз нагримав на них. Ще більше злився через те, що дружині сподобалось ходити до церкви. Через якийсь тиждень вона заявила, що нам потрібно змінюватись відповідно до того, як там учать. Цього я вже не міг витримати і заявив: «Більше я туди – ні ногою. І тобі забороняю!» Дружина лиш заплакала.

Вирішальна битва добра і зла в мені відбулася 1 січня 2003 року. У нас знову зібралася вся родина. Сиділи і спілкувалися аж до вечора. Відтак мама трохи несміливо попросила мене подякувати Богу за все, що маю, піти на молитву. Та я наче сказився: почав обзивати батьків, виганяти їх з хати, маму навіть штовхнув, і вона боляче вдарилась об шафу. Вечір був зіпсований, як і відносини з рідними. Але ситуацію врятувала моя мудра дружина, яка лагідними умовляннями витягла з мене обіцянку послухатись мами.

Так вийшло, що в церкві ми з дружиною опинилися біля самої стіни, а прохід був запруджений людьми, які прийшли пізніше. Я все оглядався дов­кола і не міг збагнути, що весь цей народ тут робить – свято ж, Новий рік! Поки метикував, як вислизнути надвір, всі стали навколішки і моляться: хтось плаче, хтось слова незрозумілі бурмоче, а хтось вголос славить Бога. Якесь безумство! «Встань і виходь звідси, поки ще сам з глузду не з’їхав», – стрельнуло в голові. «Але як вийти, якщо ряди вузькі, а в них – люди на колінах? Піду, коли всі встануть і співати почнуть», – думаю. І бігом куртку одягаю, щоб скоріше втекти. Закінчується молитва, люди піднімаються, але чомусь не співають. Натомість служитель за кафедрою каже: «Якщо тут є людина, яка хоче щось змінити у своєму житті, то пройдіть вперед – це буде знаком, що ви готові прийняти в серце Христа». «Не роби цього! З тебе всі сміятимуться і пальцем тикатимуть!» – ніби хтось знову заволав у моїй голові. Але раптом поміж цього лементу почув ніжне і тихе: «Не бійся, візьмись за Мою руку і йди». І тут дружина бере мене за лікоть і кличе: «Пішли». Я ніби гніваюсь і опираюсь, але йду. Не спам’ятався, як уже стояв поруч з нею на колінах. З очей безперестанку текли сльози. (Тоді я плакав вдруге у своєму житті, вперше, коли побачив хвору маму). Служитель підбадьорював: «Це сльози радості і покаяння, адже ти прийняв Ісуса Христа». «То Святий Дух відвідав тебе, – казали люди. – Не бійся, вставай!» У той момент мені здавалось, що я невагомий, така легкість була в душі і тілі. Сяючі обличчя батьків побачив наче вперше, пішов до них, обняв, поцілував і щиро попросив вибачення.

У той пам’ятний для мене день я знайшов Божу любов, мир, радість, яких до того не мав. Знайшов своє покликання – нести Євангеліє людям, які ходять своїми дорогами, без Бога. Свідчу про Нього там, куди колись відправляв «негідників, що заважали нормальним людям жити», – у тюрмах. Служить Господу Ісусу і моя дружина, вона прославляє Бога в піснях та проводить серед жінок роботу щодо збереження життя ще ненароджених дітей. Не стомлююсь щодня дякувати Спасителю за чудесні зміни, що відбулися у моєму серці і в моєму житті. Дуже хочу, щоб якомога більше людей відчули Божу милість і любов та не втратили шанс отримати вічне життя. Це найвеличніший дар, яким Небесний Отець щедро наділяє всіх Своїх дітей.

Віталій ЦУРКАН, м.Чернівці

Вгору