06.08.2016

КРIЗЬ ЗАВIСУ ПIТЬМИ

КРIЗЬ ЗАВIСУ ПIТЬМИ

Cвітанок мого життя був ясним і райдужним. Тато з мамою працювали на керівних посадах, отож вдома було все, чого душа забажає. Радість від матеріальних статків затьмарювало єдине – брак часу у батьків на нас, дітей. Можливо, саме через це я змалечку робив лише так, як мені хотілося. У п’ять років сам собі ходив на річку, в десять почав покурювати, у п’ятнадцять – «прижився» в знайомої дівчини з сусідньої області на правах «зятя на вихідні». Коли батьки вже намагалися мене приструнювати, я так затято відстоював свою свободу, що їм доводилося відступати.

Так-сяк закінчивши школу, подався до університету. Батько наполіг на юридичному факультеті і допоміг зі вступом. Вчитися не хотілося зовсім, тому сесії замість мене здебільшого доводилось «здавати» саме йому. Мені ж у статусі студента більше до вподоби були походеньки по барах і ресторанах. Далі ще гірше. Десь після третього курсу з товаришами почали займатись значно «серйознішими» справами: вибиванням грошей, розбоєм, з’ясуванням стосунків з іншими угрупуваннями, одне слово, бандитизмом. На той час я бачив світ доволі спрощено: кожен зустрічний був якщо не ворогом, то жертвою. Щоб не опинятись в останній категорії, займався спортом, аби мати відповідну фізичну форму. Десь посеред усіх цих неспокійних буднів незчувся, як у свої неповні двадцять став батьком. Але сім’ї фактично не було. Подружня вірність, відповідальність та інші моральні цінності були для мене порожнім звуком. Як і раніше, прагнув до свободи. А вона вела мене кривими стежками.

Одного разу я брав участь у змаганнях з пауерліфтингу, де познайомився з двома веселими, цікавими хлопцями. Дізнавшись, що вони наркомани, дружбу не припинив, нав­паки, намагався більше розпитати про їхні відчуття. А їх вони описували майстерно. Я перейнявся тими розповідями настільки, що ще до того, як почав, власне, колотися, все те аж наснилось. Незабаром і реалізував ті свої сновидіння. Після першого уколу був другий, потім  – третій, і… покотився клубочок до прірви. Але небезпеки я не помічав, навіть гордився собою, що не такий, як усі. Зупинитися захотілося аж через рік. Та вже не зміг.

Дурман заслав усе, що було. Почалася затяжна депресія. Батьки дуже сварилися між собою: тато намагався мене опам’ятовувати, а мама весь час заступалася. Дружина, покинувши всі спроби зупинити мене, знайшла собі іншого. Але сина залишила зі мною. Щоб він не бачив, як ми варимо наркотик, я відправляв його на вулицю. П’ятирічний Артемко плакав під вікнами і просився до мене. Це було так боляче, що я чи не вперше почав наполегливо шукати виходу зі свого становища. Щоб змінити оточення і розірвати стосунки з друзями-наркоманами (думав, допоможе), поїхав аж до Португалії. Проте там нічого не змінилося – одразу ж знайшлися спільники. Тож, спіймавши облизня, повернувся додому. А там шлях уже проторований – далі в безпросвіток. Зневірившись зовсім, прийшов до висновку, що мушу покинути цей світ. Вчинив чотири спроби самогубства. Різними способами. Але щоразу мене рятували. Останній раз вирішив кинутися з балкона (ми жили на п’ятому поверсі). У кульмінаційний момент, коли вже відштовхувався від перил, почув голос сина. Це мене зупинило. Вибіг надвір і у відчаї почав волати в нічну темінь. Просто, без слів, з грудей виривався лише крик. Прибіг зляканий батько. Безпорадний, він теж почав кричати. Потім, обнявшись, плакали…

Одного вечора, ідучи вулицею, дивився у небо. Звідти світив яскравий-яскравий місяць. Мені подумалось: так усе в світі досконало створено, так гарно, лише я, нікчемний, не вписуюсь у цю бездоганну канву. На душі стало ще більш тоск­но. Звертаючись кудись у невідомість, промовив: «Я не знаю Тебе. Але якщо Ти є, врятуй мене!» Ця коротка молитва розпачу, відправлена у нічне небо, обернулася візитом трьох молодих людей, які десь через місяць постукали у мої двері. І відразу ошелешили питанням: «Хочеш жити?» – «Хочу», – відповів я. Оскільки це були мої давні знайомі, я запросив їх до кімнати. Те, що почув від них, потрясло. Вони розказали про Ісуса Христа, реального Бога, Який прощає і спасає всіх, навіть останнього грішника. «Як?! Навіть мене? – не вірилось і хотілося чути це знову і знову. – Чому я не знав цього раніше?! Що? Треба тільки помолитися?» Коли хлопці пішли, я став у кутку кімнати на коліна і попросив Того, про Кого мені щойно розповіли: «Господи, допоможи мені знову стати людиною!» З тих пір я вже час від часу молився, але колотися продовжував. Кілька разів навіть у церкві був, та й туди брав з собою шприц. Вколюся в туалеті, щоб ніхто не побачив, а потім куняю в зібранні на задньому ряду. Але стало совісно перед тими людьми, подумав якось: кого обманюю? І більше не ходив. Опустився зовсім. Погас всякий інтерес до життя. Геть збайдужів до того, як виглядаю, у що одягнутий і коли останній раз мився. Знайомі, які раніше поспішали першими подати руку, узрівши мене, переходили на інший бік дороги. Та й до цього мені не було ніякого діла. У голові пульсувала лише одна думка: де взяти наркотик. Одне слово, перейшов у категорію «пропащий».

Не знаю, до чого б я дійшов, якби не той дивний день... Почалось з того, що вранці знайшов на дорозі телефон. Це була «жабка», річ доволі дорога тоді. Якби його продав, міг би цілий рік не думати, де взяти грошей на «ширку». Та коли побачив молоду пару, що пильно вдивлялася собі під ноги, сам спитав: «Ви не це шукаєте?» І віддав їм телефон. Вони так палко дякували, що в мене, здавалось, виросли крила. Так і ходив весь день, піднесений думкою, що і я можу бути чимось корисний. Таким же втішеним повернувся додому. А там сталося і зовсім неймовірне. Посеред моєї кімнати побачив щось на зразок величезної напівпрозорої кулі, покритої шаром грузької маси. В середині неї хтось відчайдушно борсався, намагаючись вибратись назовні. З переляку я остовпів. А наступної миті зрозумів, що то я сам. Закляк. Якось опанувавши себе, намацав двері і притьмом помчав до кімнати сестри. Там плутано розповів їй про своє видіння. Знадобилося десь півгодини, щоб вона мене заспокоїла і провела до мого ліжка. Але тільки-но вона вийшла, якась невидима сила поклала мене на коліна і притиснула до підлоги. Я перестав відчувати власне тіло, жоден м’яз не слухався мене. Лише уривчасті вигуки хаотично виривалися з глибин мого єства: то «мамо!», то «міліція!», то «армія!» А потім чітко почув слова, які не забуду ніколи: «Всі армії світу і весь ядерний запас не зрівняється з тією силою, якою Я тебе тримаю». Після цього, наче в кінохроніці з прискореними кадрами, промигтіло все моє життя. Я бачив безліч своїх гріхів – малих і великих (гіркота розкаяння повергала мене в жах і сором). Поміж них зрідка мелькали й світлі епізоди, що іноді таки траплялися. Вони були як ковтки свіжого повітря в суцільній задусі моїх провин. Раптом почув голос: «Візьми Біблію і починай читати!» Слухняно розгорнув Святе Письмо на першій сторінці. Коли дійшов до слів «І Бог на Свій образ людину створив», серце сповнилось невимовним почуттям любові і благоговіння. З таким потужним потоком почуттів я вже не міг впоратись і прос­то впав перед Богом ниць…

Ранок наступного дня зустрів мене сонячним сяйвом. Але світло було не лише в кімнаті. Променіла і моя душа. Бог показав мені, що вона вже інша. Ніби на підтвердження цього, я зауважив, що й гадки не маю, аби вирушати на пошуки «дози». Натомість узяв Біблію і пішов до вчорашніх приятелів-наркоманів розповідати їм про Ісуса. Ввечері ліг о 9-й, спав добре, проснувся бадьорий і енергійний. Жодної ломки! Це немислимо після таких сильних наркотиків і доз, які я приймав. Враз стати вільним від ярма наркотичної залежності! Легко і просто, не прикладаючи абсолютно ніяких зусиль, ніби в казці, за помахом чарівної палички. Та це відбулось наяву, реально. Слава всемогутньому Богові, люб­лячому, милостивому і доброму!

З того пам’ятного серпневого дня минуло вже 14 років. За цей час я міцно приліпився до Господа. Охрестився Святим Духом, прийняв водне хрещення, закінчив біблійний інститут. Творець подарував мені здібність писати пісні – і слова, й музику. Отож служу Богові, прославляючи Його ім’я в зібранні, а також записую компакт-диски, щоб славослів’я Господа ширилось по всіх усюдах. У цій роботі завжди поруч моя половинка – дружина Мар’яна, яка привабила мене не лише вродою, а й смиренним, лагідним серцем. Ростуть три красуні дочки. Син Артем також живе з нами. Вся наша сім’я перебуває під покровом Небесного Отця, в лоні християнської церкви.

А там, поза межами її впливу, все ще триває запекла війна за людські душі. Світла сила добра бореться з густою темрявою. Але ми завдяки чудесному втручанню Бога у наше життя – по цей бік барикад. Господь веде нас дорогою правди та істини, надихаючи вірою і відкриваючи Своє Слово – потужну зброю проти всякого зла.

Влад ПАТРАУЧАН, м.Сторожинець

Вгору