03.01.2014

МОЄ НАЙВАЖЛИВІШЕ РІШЕННЯ

МОЄ НАЙВАЖЛИВІШЕ РІШЕННЯ

За більш як двадцять років перебування в церкві чула багато розповідей різних людей про їхні змінені долі. З тими, хто приходить до Бога в обтяжливих, проблемних ситуаціях, стаються видимі яскраві перетворення. Описані ними життєві повороти, що підтверджуються реальними фактами, справляють надзвичайне враження. Коли чую свідчення людей, яких Господь звільнив від наркотичної чи алкогольної залежності, зцілив від смертельної недуги або врятував від морального занепаду в тюремних стінах, то не перестаю захоплюватися Його безмежною любов’ю, довготерпінням, милосердям та вірністю. На фоні таких промовистих історій, мій прихід до Бога може видатись навіть дещо буденним. Хоча, думаю, для кожної людини момент її першої зустрічі з Господом є унікальним, незабутнім і неповторним. Я в цьо­му сенсі не виняток. Мить, коли Бог торкнувся мого серця, є особливою для мене. Вірю, що й моя розповідь також когось зацікавить.

З п’яти років я жила в сім’ї тітки (рідної маминої сестри). У них не було своїх дітей, тому удочерили мене. Мій прийомний батько родом зі Східної України, а до Львова приїхав у 1939 році. Працював учителем, займав посаду в міськвно, був секретарем партійної організації. Мама – львів’янка, теж учителька середньої школи. Можливо, вона й була схильна до християнства, але в той час виявляти свою побожність було небезпечно. До церкви ходили хіба що старенькі бабці, а люди, які вважали себе освіченими, були навчені, що Бога нема. Така тоді панувала ідеологія.

Вирісши в невіруючій сім’ї, я ніколи не задумувалася про існування Бога. Щоправда, іноді таки зверталася до Ньо­го з проханням допомогти чи то іспит скласти, чи вийти зі скрутного становища. Бог відгукувався на мої заклики і вирішував проблемні ситуації, але успіх я завжди приписувала собі або вважала, що мені просто пощастило. У невіруючих людей саме так і стається – Бог допомагає їм, та вони, як правило, думають, що самі такі вправні.

У перший рік після заміжжя обставини склалися таким чином, що я була за крок до покаяння. Батьки мого чоловіка були віруючими людьми, то й він з дитинства знав дорогу до церкви. Побравшись, ми почали ходити на зібрання разом. Там я з цікавістю прислухалася до проповідей, знайомилась з людьми, відкривала для себе щось досі невідоме. Але сталося так, що через свої політичні переконання я потрапила під загрозу звільнення з роботи. Це були сумнозвісні сімдесяті роки минулого століття, роки боротьби з будь-яким проявом патріотизму. Мені ж приписували український буржуазний націоналізм. Працюючи в середній школі вчителем української мови і літератури, я десять років фактично була під наглядом КДБ. Жила в постійному страху втратити роботу. З такою характеристикою, яку б я отримала після звільнення, не було надії, що я змогла б ще десь влаштуватися. Тому, коли чоловік кликав мене іти на служіння, я,боячись бути звинуваченою ще й за релігійні переконання, відмовлялася.

Був ще один аспект, що заступав мені дорогу до церкви. У людях, які вважали і позиціонували себе віруючими, я не бачила досконалості. Більше того, помічала навіть такі риси, що зовсім не личать християнам. Сама ж, незважаючи на те, що не була членом церкви, здавалася собі набагато кращою – успішною в роботі, доброю господинею, порядною і щирою жінкою. Тому абсолютно не сприймала закликів до покаяння. Думала: «Нехай каються ті, хто справді грішать. Мені ж нема за що собі докоряти».

Віра в себе похитнулася у важкі для всіх дев’яності. Все знецінилось, не стало стабільності, попереду маячила лише страхітлива невідомість. Занепокоєння майбутнім, що оселилося в серці, переросло у велику тривогу. Зникло відчуття того, що в нашій сім’ї все нормально і під контролем. На зміну йому прийшли безпорадність і невпевненість у завтрашньому дні. Було важко. Тому, коли чоловік запрошував мене на зібрання, я погоджувалась і йшла з ним.

Якось я відвідала одну з євангельських церков, де якраз служив пастор із Канади. Його проповідь мені дуже сподобалася: доступна, виважена, гарно викладена, тож сприймала кожне слово. Коли пастор закликав до покаяння, подумала, що треба вийти наперед і покаятись. Але раптом виникла інша думка: вийду, якщо він ще раз покличе. Ніби почувши мене, проповідник знову запропонував покаятись. А я стою і сама себе виправдовую: тут так багато людей, всі знають, що я невіруюча, будуть дивитися на мене і дивуватися, чого раніше не йшла. Сперечаюся з собою далі: якщо пастор ще раз запросить, тоді я вже точно вийду. І він закликав ще й третій раз. Та в мене ноги ніби приросли до підлоги. Не можу й кроку зробити… Усе, що відбувалося тоді зі мною, пам’ятаю в найдрібніших деталях до сьогоднішнього дня. Упевнена, то був заклик для мене. А я не вийшла, втратила цей момент. Так гірко тоді було!

Але з того дня Бог почав діяти в моєму серці. І коли із США до нас у Львів приїхала місіонерська група, я з великим задоволенням щовечора ходила на служіння. То був особливий час Божої присутності серед нас. Відчувалося, що наші гості сповнені справжньої любові до ближнього. Ця прониклива атмосфера надзвичайної благодаті захоплювала всіх. Я також поринула в неї.

В один із днів до нас додому прийшли дві сестри з цієї групи – хотіли зателефонувати до рідних. Зв’язку з Америкою довго не було,тому ми з чоловіком запропонували їм зачекати і пригостили сніданком. У справах я вийшла до іншої кімнати. Через якийсь час у двері постукала одна із сестер і, відчинивши їх, промовила: «Це стукає Ісус. Він стукає у твоє серце. Ти хочеш прийняти Його?» «Так», – від несподіванки відповіла я. А потім, усвідомивши, повторила: «Так! Хочу!» І тут зі мною щось трапилося: огорнуло відчуття неймовірної легкості, десь ділася тривога, неспокій і все те, що пригнічувало і засмучувало. Тягар, який так довго пригноблював мене, щез! Серце наповнила радість: нарешті відбулося те, до чого я так довго йшла! Усе стало на свої місця. Так і мало бути... Того ж дня на вечірньому служінні я вже без жодних вагань відгукнулася на заклик до покаяння. Упевнена, що це було найважливіше рішення з усіх, які я приймала у своєму житті. Жалкую лише, що через свою впертість та через те, що шукала у віруючих людях довершеності, не прийшла до Бога раніше. І дуже вдячна чоловікові: він – мудрий і розважливий – не тиснув на мене, не силував, а терпляче чекав, коли моє бажання покаятися визріє і проявить себе. А через кілька місяців, після біблійного навчання, я прийняла водне хрещення. Це сталося 15 серпня 1992 року.

Увесь рік після покаяння кожну недільну проповідь, в якій розкривалася тема християнського характеру, сприймала на свою адресу. Дивувалася, як раніше могла не помічати в собі таких явних недоліків і навіть вважати себе непогрішною. Відчуття власної «святості» десь щезло, і тепер я бачила себе такою, якою була насправді – з усіма своїми помилками і слабкостями. Очевидний контраст у сприйнятті себе до і після покаяння – яскраве свідчення дії Святого Духа в моїй оновленій душі. Господь відкривав мені очі на мої хиби і давав благодать змінювати свою вдачу. Наприклад, я завжди була дуже впертою. З Божою допомогою прийшло розуміння, що це погана риса і я потрохи, крок за кроком викорінюю її. Стаю більш поступливою, смиренною, поміркованою. Ще дуже дошкуляла надмірна тривожність, особливо непокоїлась про рідних. Навіть через дрібниці накручувала себе, бентежні думки поїдали спокій, від хвилювання не могла знайти собі місця. А все через хибне уявлення про те, що всі свої негаразди людина може і повинна вирішувати сама. Тепер значно легше. Коли серце полонить сум’яття, я, не зволікаючи, звертаюся з молитвою до Бога. У вирішенні своїх проблем покладаюся на Нього і щиро прошу допомоги в подоланні всіх страхів.

Вдячна Господу: Він не відвернувся від мене тоді, коли я була так упевнена в собі, намагалася жити без Нього і самостійно керувати своїм життям. Вдячна за ті обставини, які підштовхнули мене до покаяння. Вдячна за те, що маю можливість і благодать просити у Всевишнього допомоги у будь-якій ситуації. Адже милостивий, люблячий Отець завжди вийде назустріч, підбадьорить, вселить віру і подарує надію. Він любить нас, відчуває наші серця, знає наші потреби, бажання і мрії. З Ісусом – то є зовсім інше життя, воно радісне, повноцінне, прекрасне. Я щаслива від того, що моє сьогодення і моє майбуття в руці Всемогутнього Бога. А Він вірний і ніколи не підведе, не зрадить, не осудить. Ті люди, які ще не довірили свою долю Господу, просто не розуміють від чого відмовляються. Тож щиро бажаю кожному пізнати Його милість, відчути прощення й пережити в своєму серці блаженство народження Господа Ісуса Христа.

Ірина БІЛОСЕВИЧ, м.Тернопіль

Вгору