05.07.2016

НЕ БОЮСЯ ЗАВТРАШНЬОГО ДНЯ

НЕ БОЮСЯ ЗАВТРАШНЬОГО ДНЯ

З дитинства (а зараз мені вже 67) знала, що в Бога вірю. Моя бабуся мала багато книжок релігійного змісту, я любила їх читати. А також ще малою казала «Отче наш», щонеділі з дорослими ходила до церкви на службу. Це було звично, адже так у моєму рідному Селятині на буковинській Гуцульщині вірили, мабуть, усі. Крім того, наше обійстя межувало з церковним подвір’ям, і я практично виросла на ньому. У нас дома нерідко бував священик – батьки на свята його завжди частували. З-поміж інших наша родина особливо не виділялася: середнього достатку, в домі панував спокій і взаєморозуміння, зростало четверо дітей.

Здається, що все добре з батьківської сім’ї перейшло і в мою власну. З чоловіком жили дружно і мирно, він був хорошим господарем, дбав про сім’ю, мене не ображав, любив дітей. В Тернополі, куди чоловіка як фахівця з обслуговування ЕОМ запросили на роботу, отримали гарну квартиру, обоє працювали, змістовно проводили вільний час. Тож як такої потреби в Богові не відчували, до церкви ходили хіба що на великі свята, хоча обох дітей охрестили, запросивши, як часто тоді робилося, батюшку додому.

Але Бог час від часу нагадував про Себе через моїх братів та сестру, які вже багато років були віруючими і завжди пропонували приєднатися до них. Вони, наприклад, переконували мене, що суть земного життя полягає у тому, щоб людина визнала Ісуса Христа Господом і таким чином мала надію на спасіння своєї душі. Тому мені, мовляв, треба покаятись. Я ж опиралася, обурювалася, навіть сперечалася з ними. Вважала, що я й так роблю все правильно і перебуваю під Його захистом... Та цю впевненість зруйнувало нещастя, яке прийшло у наш дім і ледь не забрало сина.

Сашко, вже будучи одруженим і навіть батьком, почав вживати наркотики. На той час (1995-й) це явище було не настільки поширене, тому біду ми помітили не одразу. Лише тоді, коли в домі стали пропадати речі, ми усвідомили глибину трагедії. Та наші з чоловіком умовляння, благання, сварки і погрози ніяк не впливали на сина. Пробували зупинити його силоміць – закривали в квартирі, не випускали на вулицю. Але й це не допомагало. Кинулись за порадами до медиків. Ті відверто казали, що безсилі щось зробити, якщо він сам не хоче лікуватися. Екстрасенси, ворожки, всякі інші шарлатани, до яких у відчаї зверталася, хіба гроші виманювали. Отже, врятувати Сашу власними силами ми не могли. Залишалася одна надія – на Бога.

Почала ходити по різних церквах, молилася, просила в Господа спасіння для своєї дитини. Мої материнські благання були дуже палкими та ревними. І от якось, ніби випадково, познайомилася з молодою дівчиною, яка перейнялася нашим горем. Незважаючи на різницю у віці, ми здружилися. Надія приходила до нас додому, разом читали Євангеліє, говорили про Бога. Вона запросила мене на зібрання до своєї церкви. Я погодилася... Це був грудень 2000-го. Надворі лютував мороз, а моє зболене серце чи не вперше за останні роки зігрілось теплом, що випромінювали своїми відкритими посмішками та щирою увагою люди, які прийшли туди славити Бога. Вони підходили, розпитували, підбадьорювали, молились за мене. На той час це мені було дуже потрібно. Тому я пішла на зібрання ще раз, потім ще. Згодом покаялася. Почала відвідувати домашню групу, де щораз отримувала розраду і втіху. Молитви братів і сестер за сина вселяли в моє серце надію і надихали вірою.

На перших порах якихось позитивних змін у ситуації з ним не відбувалось. Син дуже мучився і фізично, і душевно, не міг знайти собі місця. Важко, та й нема потреби, описувати в деталях, що з ним тоді діялося. Врешті через кримінал потрапив до в’язниці. Коли Сашу засудили, невістка забрала внука і пішла жити до своєї матері. Все це важким болем відгукувалося у моєму серці. Відраду шукала в служінні. На той час при церкві саме організовували реабілітаційний центр для залежних людей, то я взяла на себе обов’язки з приготування їжі.

Неочікувано для себе одразу ж прикипіла до церкви. Чоловік моїх почуттів не розділяв, навіть насміхався наді мною, але мені йти не забороняв. Коли читала йому вголос Євангеліє, слухав і, здається, сприймав. Можливо, з часом він таки прийшов би до Бога. Але інсульт несподівано обірвав його земний шлях. Богданові було лише 58 років. Чи встиг він в останню мить покаятись, чи ні – не знаю. І де він зараз?..

На зібрання я часом брала з собою онука. Коли бачила, як ще зов­сім маленький Володя разом з усіма ставав на коліна і молився за свого тата, душа двоїлася почуттями. З одного боку, боліло за сина, а з іншого – втішалася, що хоч внук під Божою опікою. Якось запросила і невістку подивитися, куди я воджу їхнього сина. Ірина пішла неохоче, але, очевидно, в добрий час. Бо в той же день і покаялася.

Приблизно тоді ж і Олександр навернувся до Бога. Не знаю, чи то зросли плоди, засіяні моїми братами та сестрою, чи молитва його п’ятирічного синочка подіяла, а чи мої благання до Господа були почуті, але Саша також ступив на праведну дорогу. Прямо там, у в’язниці, він сповідав свої гріхи перед Богом і запросив Його у своє серце. А щоб укріпитися у вірі та істині, навчався у біблійній школі спочатку Ріка Реннера, а потім ще в одній. Так що з тюрми повернувся вже у всіх відношеннях вільною людиною. Одразу пішов служити у наш реабілітаційний центр, допомагати таким, як недавно був сам. Через якийсь час налагодив стосунки з дружиною, їхня сім’я відновилась. Слава Господу! Знаю, що Він всемогутній, благий і чинить надзвичайне. Не раз пересвідчувалась у цьому, бачачи позитивні зміни в житті близьких та знайомих. А нещодавно довелось і на собі відчути, який Бог добрий і як близько Він до кожного з нас.

Прикра подія, про яку хочу розповісти, сталась півроку тому. Їй передував доволі промовистий, як на мене, сон. Нібито я стою і бачу праворуч від себе два темні силуети, а ліворуч – два світлі. І вони почергово змінюються в розмірах: то одні стають більшими, а інші зменшуються, то навпаки. І раптом світлі силуети в одну мить виросли, яскраво засвітились і стали по обидва боки від мене. Як вартові. А темні просто щезли. Проснувшись, одразу зрозуміла, що за мене наразі йде духовна боротьба. Божі ангели відстоюють мене, і все буде добре. Перемогу завжди отримує та сторона, якій ми довірили своє життя.

Не забарилось і підтвердження. Того дня я прокинулася, як завжди, о сьомій ранку і відчула, що встати з ліжка не можу – відняло правий бік. Не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Покликала сина з невісткою. Вони, налякавшись, викликали «швидку», яка одразу завезла мене до лікарні. Там діагностували інсульт. Я лежала, безсила, немічна, спостерігала за схвильованими дітьми, за маніпуляціями медиків і думала: наскільки наше життя крихке, вмить може щось статись і... – всьому кінець. Запитувала себе: чи готова сприйняти все, що зі мною відбулося, смиренно, не ремствуючи? Бо легко славити Бога, коли все благополучно. І важко втриматися від нарікань у лиху годину. Прислухалась до своїх почуттів і упевнилась, що не було ні образи на Нього, ні гіркоти. Навпаки, відчула втіху: Господь зі мною. Тож довірилась Йому повністю. І Він допоміг мені зібратись з силами, перестати плакати і не сумніватись в Його милосерді. Серце наповнилось миром і спокоєм. З’явились бажання боротися за життя та надія на одужання. Медики вправно і грамотно виконували свою роботу. Поруч завжди були мої рідні та брати і сест­ри з церкви. Всі вони молилися за мене, підбадьорювали, допомагали, чим могли. І вже третього дня я змог­ла сісти, на п’ятий – зробила перші кроки, а через десять днів повернулася додому. Таке стрімке одужання лікарі пояснювали тим, що ми вчасно до них звернулися. Не заперечую. І все ж добре знаю, від Кого насправді залежить життя людини. На сьогодні Господь пов­ністю відновив моє здоров’я. Крім домашніх справ, як і раніше, відвідую церкву, веду домашню групу, навіть продов­жую служити в реабілітаційному цент­рі, де дотепер відповідаю за касу і закупівлю продуктів. Зразу думала, що вже не зможу справлятися з цими обов’язками, але бачу, що потрібна там, а Бог все влаштовує.

Дякую моїй церкві, пастору Олегу, всім братам і сестрам за підтримку, щирі і ревні молитви, дякую Господу за таку прекрасну мою духовну сім’ю! А також за чудесне уздоровлення, за віру і навіть за хворобу. Така радість – у скрутну хвилину переживати Його вірність, надійність і любов. Скільки житиму, буду хвалитись моїм дорогоцінним Господом, пишатись Ним та цінувати те, що Він завжди поруч і я не боюся завтрашнього дня. «Бо ніхто з нас не живе сам для себе, і не вмирає ніхто сам для себе. Бо коли живемо, для Господа живемо, і коли вмираємо, для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо – ми Господні!» (Послання до римлян 14:7-8).

Ганна ДЗІСЬ, м.Тернопіль

Вгору