01.04.2016

"НЕ ЗНАЮ,ЩО МАЛО БИ СТАТИСЯ..."

Олександр ГРИГОРАШ, Вінницька область

У Бога багато різних доріг, якими Він виводить людей на шлях спасіння. Деякі щасливці приходять до Христа через інтелектуальні пошуки істини, але переважна більшість – через безвихідь та відчай, спричинені хворобами, самотністю, залежністю від наркотиків-алкоголю чи іншою життєвою скрутою. У когось ці мотиви сплітаються в один вузол, який розв’язати під силу тільки Богові. А нерідко буває, що Спасителя в Христі знаходять, лише переживши якусь особисту трагедію – найчастіше несподівану смерть рідної чи дуже близької людини.

Мені випала саме така дорога – через трагедію. Втім, усе по порядку.

Вирісши у звичайній селянській родині, де шанувалися релігійні традиції, я, безумовно, не був відвертим безбожником. Тобто атеїстичною завзятістю не відзначався навіть тоді, коли носив квиток члена КПРС. А як був ще зовсім малим, то навіть боявся Бога. Щоправда, той страх був досить своєрідним: коли батьки нас, дітей, лишали в хаті самих, то, щоб ми не робили шкоди, показували на образи: «Ось Бозя все бачить – не бешкетуйте тут!». Та «Бозя» й справді пильно дивилася з ікони за мною, в який би куток оселі я не ховався від неї. Суворий погляд знаходив навіть на печі, якщо я виглядав із-за комина. Як тут порушиш якусь мамину заборону? Школа, звісно, вже в молодших класах розвіяла той страх, і тепер боятися доводилося тільки вчителів та батькового ременя.

Передчасна смерть мами залишила шрам на душі, хоч був ще зовсім дитиною і мало що пам’ятаю з тих років. Православний батюшка відспівував покійну і вдома, і в сільському храмі, але ті релігійні дійства, як і поодинокі відвідування зі старшими святкових богослужінь, нічогісінько не міняли ні в моєму світогляді, ні в ставленні до релігії: якщо люди вірять, що так треба робити, бо в цьому щось є, то хай собі – мені що до того… Бог? Якщо Він є, то це не більше, ніж образи, хрести і хрестики, бабусі в темних хустинах, батюшка з кадилом і насуплені дядьки з хоругвами в прощальних процесіях, що часто проходили мимо школи до кладовища, – словом, якась давня традиція, якої старші люди, схоже, притримуються за інерцією. А те, що вони називають Богом – якась невідомість чи таємниця космосу, – поки що наукою не відкрито, не досліджено. То чи й варте воно великої уваги?

Після школи закінчив морехідне училище, працював якийсь час на торговельному флоті, плавав за кордон. В історії країни це був період брежнєвського «благополуччя», коли ще не насміхалися відкрито з ідеї комунізму. Життя в моїй уяві малювалося доволі яскравими, мажорними барвами. У матроських колах тоді популярним був лозунг: «Життя треба прожити так, щоб, оглянувшись, ти бачив за собою гору випитих пляшок і юрбу обманутих жінок». Не скажу, що я так уже притримувався цього орієнтиру, проте при нагоді любив похизуватися серед однолітків не лише гарним імпортним одягом (а будучи в «морехідці» – формою моряка), а й такою мат­роською бравадою.

Армія круто змінила мої погляди на життя. У той час строкова служба для хлопців справді була доброю життєвою школою. Після служби я вже не повернувся на торговельний флот, хоча й була така можливість. Поставив собі за мету – здобути вищу освіту, а для цього треба було готуватися, бо школу закінчив лише твердим «середняком». Стояв перед вибором: або флот і «загранка» з непоганими заробітками, або підготовчі курси і сяка-така робота в порту. Я вибрав друге.

Чому згадую ці моменти, які начебто не мають відношення до мого найголовнішого в житті вибору? Тепер-то я розумію, що від самого дитинства кожен наш крок – перед очима Господа, і цим кроком ми наближаємося до Бога або віддаляємося од Нього, навіть коли ще зовсім не віруємо. І те, що я не спокусився грошима, а бажав чогось ціннішого, в Божих очах, думаю, було правильним рішенням. Очевидно, відмова від якихось своїх тілесних пожадань, бодай від найменшої спокуси, – це більше чи менше просування у бік того шляху, про який сказав на самому початку. На жаль, часто буває, що поступу вперед нема, тупцюємо на місці так, що аж утворюється багно під ногами. Або витоптуємо яму. І звідти вибиратися – ой як нелегко!

У мене ж після того правильного кроку, крім тупцювання, більших чи менших ям, ще стільки було збочень чи й розворотів назад від шляху, який є правда і життя, тобто Христос, що й соромно тепер згадувати.

Після закінчення Львівського університету я мав непогану роботу, авторитет серед людей. Мене знали в районі, довіряли відповідальні завдання, зверталися по допомогу. Нормальна, як для радянського службовця, квартира в райцентрі, любляча дружина, троє дітей – син-первісток і дві доньки – що ще треба людині для земного щастя? Рідня, справжні й удавані друзі, просто приятелі – цього теж не бракувало.

Але життя здавалося якимось прісним, мені все одно чогось не вистачало. Наче в тій пісні: «зимою – літа, осінню – весни». Як на мене, цією недугою страждає дуже багато людей. Інакше й пісень таких би не складали. В житті людям найчастіше і найбільше бракує любові.

– Викинь ці дурощі з голови! – радив у хвилини хмільної щирості один близький товариш. – Ти що не бачиш, як тебе люблять дружина, діти?

– Так, вдома все нормально, – погоджувався я. – Але для мене ще важливо, що робиться у моєму серці…

Ніби й правильні слова говорив, бо чи то Бог підказував, чи просто від начитаності розумів, що самому любити – це важливіше, ніж коли люб­лять тебе. Та хіба міг тоді знати, якої саме любові бракувало моєму серцю? Коли ти вкладаєш у щось чи в когось свою душу, то неодмінно його любитимеш. Такий закон любові, установлений не людиною, а Самим Богом. «Любов є дар від Бога, – прочитав якось, – і отримати любов, і зміцнити, і вистраждати її потім, і примножити – все це можливо тільки для віруючої людини. Це важко, іноді навіть надзвичайно важко, але тільки на цьому шляху душа знаходить сили, і людині стає доступним щастя». Які чудові слова!

Тоді ж я не знав Бога і Його законів, тому в душі пробудились забуті матроські причуди… Одне слово, з часом довелося каятися перед дружиною, і це, очевидно, знову був крок до того єдиного шляху, на якому тільки й може наша спраг­ла душа знайти те, чого їй бракує. Проте рухатися в тому напрямку, вочевидь, я не збирався.

– Тобі треба покаятися перед Богом, – радив мені родич, який уже був віруючим. – Усім це потрібно, бо нема жодної людини, яка б не згрішила.

– Комусь, може, й треба, не погоджувався я. – Якщо подивитися, які діла творять деякі «ділки», то в порівнянні з ними який я грішник?!

Я й справді не вважав себе безбожником, хоча й праведником не бачив. Біблію, Новий Заповіт, надіслані мені з якоїсь місії, читати пробував, однак без великого інтересу. Той же родич мене дивував. Раніше могли з ним, випивши чарку, годинами вести душевні розмови. А тут раптом поспілкуватися нормально навіть двадцять хвилин стало якось непросто. Він – усе про Христа, про віру та про Євангеліє. Пішли в ліс по гриби – і там співає християнські пісні чи псалми. Знаходить гриба – дякує Богові. Мені це здавалося дивним і неприродним. Одного разу він з іншими віруючими навіть молився за мене, мовляв, щоб і мені Бог відкрився. Я не заперечував, погоджувався, що Бог є, і добре, що вони так вірять.

– Однак це не для мене, – додав наприкінці. – Не знаю, що мало би статися, щоб і я так почав вірити…

Краще б не казав тих слів. Рівно через рік у нас сталася трагедія – загинув син. Смерть безглузда, несподівана, немислима. Чи треба розповідати, що переживають батьки в такий момент? Віруючі родичі, всіляко заспокоюючи, знову підказували, Хто може втішити і зцілити розбиті горем серця. «Та сина нам уже не верне ніхто!» – кричала моя душа.

Ще через рік таке ж лихо прийшло у дім мого доброго товариша, однокурсника зі Львівщини. На похороні зустрілися з іншим другом-однокашником. Він уже кілька років був пастором невеликої баптистської церкви на Буковині і раніше неодноразово телефоном переконував мене в необхідності для людини живої віри в Ісу­са Христа. Однак я реагував на його слова приблизно так само, як на заклики свого віруючого родича. Того разу він мене вже не переконував, а тільки сказав: «Якщо ти віриш, що є Бог і є диявол, то запам’ятай: ти або з Богом, або з дияволом – третього не дано». У мене аж мурашки пробігли по тілу від тих слів. Просто страх взяв, що можу бути з дияволом. Звісно, я вибрав Бога. Але як мені підтвердити цей вибір? «Читай Писання і знайди церковну громаду, де проповідують Євангеліє і вчать жити згідно з ним!» – порадив друг-пастор.

Мені давно хотілося навчитися розуміти Біблію, за читання якої вже брався, але збагнути не міг. Після повернення додому ми з дружиною знайшли таку громаду. Невдовзі покаялися та прийняли водне хрещення. І ніби заново народилися – життя набуло нового смислу. Бог зцілив наші зболілі серця. Через якийсь час нам у церкві доручили дияконське служіння. Ми раді, що можемо служити Господу. Він постійно зігріває нас Своєю милістю і любов’ю.

Тепер-то я збагнув, чого завжди прагнула моя душа і якої любові їй не вистачало! Щоправда, інколи й досі бувають моменти, коли серце щемить від того, що це усвідомлення далося такою дорогою ціною. Але кожного разу Бог утішає і витирає сльозу з наших очей…

Вгору