12.08.2017

ОСТАННЯ ЦИГАРКА

ОСТАННЯ ЦИГАРКА

Павло Гречковий, почувши, що Іван Вуйган уже не піднімається з ліжка, вирішив завтра же провідати хрещеного батька.

– Авжеж, зайди, – зраділа мати. – Бо хтозна, коли ти тепер приїдеш. А він, схоже, вже намірився за Настею…

Дружина Вуйгана померла років три тому. Матка Настя (хрещену матір чи дружину хрещеного батька у них називають «маткою») за півроку до смерті, хоч зрідка й поохувала, проте ще піджартовувала над Павлом – що він такий молодий і у віру подався.

У селі була церква, але Іван і Настя Вуйгани, здається, туди ніколи – ні ногою. Хіба що коли дітей тримали до хреста. Тобто були учасниками обряду хрещення своїх дітей або чиїхось, коли їх просили бути за кумів.

У дитинстві Павло бував у хресних ледь не кожен день, бо товаришував з їхнім Володькою. Вони разом пасли корів, часто обмінювалися книгами, перш ніж віднести їх до бібліотеки. Художня книга шанувалася у Вуйганів так само, як і в них, у Гречкових. Павло не переставав дивуватися, як багато і як швидко читає Володькова мама. Проста сільська жінка – і гора прочитаних книг за одну зиму!

Іван Вуйган любив книги також, особливо історичні романи про козаччину, про Хмельницького, але колгоспна робота і мисливство навіть узимку не давали йому шансів устигати за дружиною. Зате ніхто в усьому кутку, а може, і в селі, не міг позмагатися з Вуйганом у веселому жарті чи анекдоті. При цьому, не зважаючи на вік слухачів, він не стримував себе у словечках та висловах, від яких у жінок та підлітків, бувало, червоніли вуха.

А ще відзначався Іван Вуйган самокрутками, які він палив, здавалось, безперестанно. Тютюн у нього завжди водився міцний, а цигарки він скручував тверді і товсті – майже як його загрубілий від каменярської роботи палець, яким він, закурюючи, розправляв самосад на клаптику газети. Хто з підлітків міг узатяжку й без кашлю докурити Вуйганів недопалок, той уже вважався «мужиком».

Двері до хати були прочинені. Павло, гукнувши для годиться, чи можна ввійти, сміливо переступив поріг. Він знав, що старого Вуйгана скоріш всього застане одного, бо Володя з дружиною працюють на будові, за кілька кілометрів від села. Вони зранку лишали старому їсти, води, просили сусідку заглядати до хворого бодай два рази на день, а самі до вечора – на роботі.

– О, Паша! Я чекав тебе, як Бога… – не відповідаючи на привітання, обізвався з ліжка Вуйган. Голос його звучав, на диво, живо, хоча й хриплувато.

Серце у Павла злегка йокнуло. Може, його хрещений – нещадний насмішник над попами і церквою – чекає почути від нього щось про віру? Павло сам збирався сказати йому дещо про вічність і про долю душі у вічності; також хотілось донести хресному, що цю долю визначає те, у що віримо і до чого приліпляємося на цьому світі.

– Та ну! Ви ж кажете, що Бога нема, – намагався придати своєму голосу жартівливого тону Павло. – Звідки знали, що маю прийти?

– Мені сказали, що ти є…

В голосі колишнього балагура й весельчака не було й натяку на жартівливі нотки. Говорив він хоч і твердо, проте фрази його були уривчасті, слова з пересохлих уст злітали, як наполохані горобці зі старого тину. Він тяжко дихав і часто кашляв.
– Дай цигарету! – відразу попросив Вуйган. – Курити хочу – хоч умирай…

– Я ж не курю, батьку! Років з десять, як покинув. Ви забули?
– Забув...

Хворий відвів свій страдницький погляд на стелю.

Павло тепер тільки збагнув, чому Вуйган так зрадів, побачивши його. Стало ніяково за свою самонадіяність. Але його почуття були ніщо поряд з розчаруванням Вуйгана.

– Ти що – досі в тій вірі, що був? – не повертаючи посивілої голови і дивлячись у стелю, спитав він.

– Так, у вірі, батьку Йване, – зрадів Павло, що хворий сам заговорив на бажану тему. – Вірю в того ж Бога, в Якого і мій дід вірив, – в ­Ісуса Христа. Читаю те саме Євангеліє…

– Ти помниш діда Пилипа? – обернув до гостя неголене обличчя Вуйган. – Ото був чоловік набожний! Але не бреши – такого Єванглія, як у нього було, тепер нема. Таке велике, як ця табуретка, що ти на ній сидиш! І грубелезне, з дерев’яними палітурами – ото Євангліє! Старовинне, справжнє…

– Я пам’ятаю його, – підхопив Вуйганів спогад Павло. – Навіть гортав, коли був малим і не вмів ще читати. Дід ховав його в скриню, а тоді забув чи що, і я роздивлявся на святих, що були там намальовані. Те Євангеліє інший дід, мамин тато, потім забрав собі, а куди воно ділося згодом – не знаю.

– От бачиш! – мовив Вуйган так, мовбито Павло винен, що «справжнє євангліє» десь пропало. – А ти кажеш… Дід Пилип після війни читав мені з того Єванглія молитву, коли у мене нога боліла. Її під Бухарестом осколками прошило...

– І що, помогло?

– Бачиш же, докульгав до старості. А до Вишеньок якось уже довезуть… Хоча про мене хай хоч у ярок викинуть – чи тоді вже не все одно? Хоч псам була б якась радість...

«Вишеньки» – це місце за селом, де розташоване кладовище. Павло бачив, що його хресний доживає якщо не дні, то тижні. Однак все його єство протестувало проти того, як він сказав про свою недалеку кончину. Так, у багатьох народів ставлення до природного завершення свого життя і своїх близьких таке ж нейтральне, як до погоди. І серед слов’ян стрічаються такі люди. Хоч християнство вчить до смерті відноситися зі спокійним сумлінням і навіть радісним очікуванням. Звісно, якщо ти визнав свої гріхи перед Богом, покаявся у них.

Про це і розповів якомога простіше хворому.

– І що, у тому, що обманював… ну, наприклад, свою жінку, що матюкав її чи вдарив коли – у цьому теж треба каятися? – спитав раптом Вуйган, не відриваючи погляд від стелі.

– Треба, батьку, звичайно, треба.

– А якщо німця застрелив?

– Ну, то була війна, ви захищали батьківщину. Тоді змушені були… Це – виконання обов’язку. Але якщо сумління нагадує – можна й за це просити в Бога прощення. Бо всі люди – Божі діти, і Він хоче, щоб усі покаялися і спаслися.

– Звідки ти знаєш, чого Бог хоче? – Вуйган недовірливо подивися на гостя.

– З Писання, – Павло швидко дістав із сумки Біблію і відразу відкрив те місце, яке знав майже напам’ять. – Ось слухайте: «Не зважаючи ж на часи невідомості, ось тепер Бог усім людям наказує, щоб скрізь каялися…» А ось ще: «Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові, Який хоче, щоб усі люди спаслися…»

– Не треба мене вже спасати! – приречено зронив Вуйган. – Мені одна дорога – у Вишеньки…

– А безсмертній душі – куди? – вирвалось у Павла. – Душу не закопаєш, бо покидає мертве тіло миттєво... Її доля – бути в світлі, а не в мороці могили. Тому на неї до останнього подиху людини чекає люблячий Бог, щоб милувати її, щоб утішити… Але й темні сили чатують на неї, щоб мучити її ще більше, ніж коли була в тілі. Кому віддамо свою душу, батьку? Це нам, тільки нам самим – поки є розум і воля – вирішувати…

Вуйган закашляв і попросив свіжої води з відра.

Кашель не припинявся.

– Слухай сюди!.. – бухкання не давало йому говорити. – Ти той…

Павло весь напружився, сподіваючись, що настала мить, коли хресний його зараз попросить про те, заради чого він, може, й прийшов.

– Тут недалеко… твій Толя, – слова хворого разом із кашлем вилітали майже зі свистом. – Він мав косити у баби… у Ландихи... Піди, хай дасть… Мені хоч би три затяжки…
Павло, зітхнувши, направився до дверей.

– Паша!.. – зупинив його оклик хресного. – Тільки скажи йому… ти ж не тямиш… У Толі самосад – хай скрутить цигарку!

За кілька хат від Вуйганів, у Ландишинім садку, старший брат Павла кіссям розворушував скошену траву, щоб краще просихала.

– Йому Володька не дозволяє курити, – відриваючи клаптик газети для самокрутки, пояснив Анатолій. – Але бери, неси – хай дід відведе душу. Бо, видать, уже недовго йому бухикати. А бажання приречених – закон…

Братові слова трохи заспокоїли Павла. Прохання хворого Вуйгана привело його в чимале сум’яття. «Чи правильно роблю? Чи не гріх це? Сам не палю, а тут хворому цигарку підношу... Але як відмовиш людині, яка вже фактично на смертному одрі?» – мучився він питаннями дорогою до Ландишиних воріт і не знаходив на них відповіді. Та випробовування для Павлового сумління на цьому не скінчилися.

Вуйган уже не кашляв. Його очі відразу вп’ялися... ні, не в Павла – в кулак, у якому той затис зроблену братом самокрутку. Безсила, тремтяча рука хворого з трудом, але ще змогла доставити до блідих губ ту злощасну цигарку. А от сірник ніяк не піддавався. Просякнуті нікотином пучки пальців не могли його вхопити, не кажучи про те, щоб підпалити.

– Прикури мені, Паша, бо я швидше хату підпалю! – благально подивився в очі похреснику Вуйган.

І Павло з почуттям приреченого, черкнувши сірником, підніс його до самокрутки, що від тремтіння аж підскакувала в губах хворого.

– Все! – полегшено видихнув після кількох затяжок Вуйган. – Забери її! Викинеш десь на вулиці…

Рука його вже майже не тремтіла.

– Що ж, згрішили – тепер час і покаятися, – силувано усміхнувся Павло. – Помолимось, батьку Йване?

– Молись, – голос хворого став бадьорішим. – А я вже.

– Що – вже?

– Покаявся. – Вуйган майже щасливими очима вперся у стелю. – Ну, сказав ті слова, що ти говорив… Ти лиш пішов – і кашель перестав. Я й сказав…

– Кому сказали і що саме, ви можете повторити?

– Богу. Кому ж? Ну, що винен, сказав… Що Настю ображав, – голос старого Вуйгана затремтів. – Що… що Володьку… Прости й ти, мене, Пашка, я колись підсміювався над тобою. Усі простіть мені…

З очей Вуйгана на неголені щоки викотилося дві сльози.

Павло, вийшовши на вулицю, не відразу викинув недопалок. Ще якийсь час, не розуміючи, для чого, ніс його в легко стиснутому кулаці і подумки просив Господа про милість – для хресного й для себе, бо не знав, каятися йому самому чи дякувати Богу за смирення.

Семен МИХАСЬ, м.Харків

Вгору