20.11.2017

ПОМІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

ПОМІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

Щоб відчути значимість життя, іноді, на жаль, треба побувати при смерті. Ми часто не цінуємо цей надзвичайний, винятковий, дивовижний Божий дар. Бездумно марнуємо дорогоцінні миттєвості. Шкідливими звичками губимо здоров’я. Руйнуємо душі заздрістю і злістю. І, буває, лише після страшного падіння на саме дно усвідомлюємо, чого насправді вартує життя. Тоді нас охоплює невимовна жага і бажання врятуватися, вижити, і ми хапаємось за соломинку... Саме так сталося в житті 42-річної Євгенії Олейнікової, мешканки м.Гребінка Полтавської області.

Євгенія Олейнікова: «Дійсно, все це про мене, колишню наркоманку з багаторічним стажем, колишню ув’язнену, колишню паралізовану, а сьогодні фактично народжену заново людину... Зі свого дитинства я винесла нелегкі спогади про батька-п’яницю, що ніколи не проявляв до нас, дітей, батьківської турботи, та нещасну маму, яка працювала на двох роботах, щоб нас прогодувати (крім мене, в сім’ї було ще четверо). І при цьому їй ще й доводилось постійно самій захищатися від батькових побоїв та нас спасати від його гніву. В такій атмосфері моя дитяча душа, не зігріваючись любов’ю, звісно, грубіла і шкарубла. Так що коли трохи підросла, вже навіть у молодших класах, я мала славу вредної дівчинки. А чим ставала старша, тим більше відбивалася від маминих рук. Та й друзі в мене були, звісно, такі самі. Немов змагаючись, кожен з нас своїми вчинками прагнув звернути на себе увагу, тож планка цинізму, нахабності, зневаги до оточуючих нас людей, в тому числі й рідних, піднімалася нами все вище. Я мимоволі йшла цим хибним шляхом, не зупиняючись навіть перед маминими вмовляннями та сльозами. Хоча саме тоді у мене був шанс все змінити на краще. В юнацькому віці я захопилася спортом – гандболом, завдяки чому стала трохи стриманішою, фізично більш витривалою. На районних змаганнях мене помітили і запропонували продовжити навчання в спецінтернаті, де я змогла б зробити спортивну кар’єру. Та на той час у мене були вже інші пріоритети – алкоголь і наркотики. Тож без вагань і роздумів перевагу віддала їм. А згодом закріпила зв’язок з криміналом, поєднавши своє життя з чоловіком, що був причетний до злочинного світу. Прогнозовано, й сама невдовзі потрапила за ґрати.

Не знаю, чому колонії у нас називаються виправними і хто там виправляється. Принаймні на мене ніякого виховного ефекту цей заклад не справив. Відбувши свій термін, на волі я продовжувала знищувати себе всякою отрутою. Моя мама, бачачи, як я тринькаю своє життя і здоров’я, дуже за мене хвилювалася. Будучи неспроможною щось змінити власними силами, вона почала ходити до церкви, де просила допомоги в Господа».

З Євгенією я познайомився через її маму, Тетяну Федорівну, яка на той час вже давно ходила до церкви та ревно молилась за своїх дітей, особливо за тих, котрі, оступившись, ніяк не могли стати на пряму дорогу. А саме такою і була Женя. Мені, як пастору церкви, доводилось бувати у них вдома, неод­норазово молитися за неї, застерігати, просити схаменутися і відмовитись від наркотиків.

Є.О.: «Виявляється, що молитва – то неймовірна сила, невидима і потужна, яка неодмінно досягає цілі. Бо я навіть дотепер не можу собі пояснити, чому мені захотілося й самій піти на служіння. Пішла раз, другий, третій... Відчула, що відвідування церкви стало необхідним. Якось непомітно зникла тяга до чергової дози дурману. Уладналися відносини з мамою. Та й в цілому життя налагоджувалось. Але чорна сила, заволодівши людською душею, не хоче її просто так відпускати. Штрикає і штрикає спокусами. В якийсь нещасливий момент я піддалася, поступилася нечистому і повернула на стару стежку. І ця необачність обійшлася мені дуже дорого».

Добре пам’ятаю той зловісний день, коли мені зателефонувала Тетяна Федорівна і сказала, що з її доч­кою сталося нещастя, та попросила допомоги. Коли я приїхав, застав жахливу картину. Посеред городу, на землі (а то була вже пізня осінь), лежав мертвий Женин чоловік, а її, також фактично без ознак життя, щой­но занесли до хати. Що трапилось напередодні – ніхто не знав. Зрозуміло було одне: вони вдвох вкололи собі якусь гидоту. Де вона взялася і як усе було – з’ясовували правоохоронці. Та все це вже не мало ніякого значення ні для того бідолахи, ні для Жені, яка лежала без свідомості. У важкому стані Женю забрала швидка допомога... Після пережитого вона хоч і отямилася, але на ноги стати не могла. Наркотик настільки пошкодив її центральну нервову систему, що медики лише руками розводили. У Євгенії відняло мову, вона була нерухома. Після виписки з лікарні Тетяні Федорівні доводилось її буквально носити (вона тягала її на своїх плечах) і доглядати, як немовля. І ще з більшою пристрастю вимолювати в Бога ласки для своєї єдиної дочки (інші четверо – сини). Благо, що й Женя переосмислювала своє минуле.

Є.О.: «Це дуже страшно – розуміти, що життя закінчується отак недолуго, коли не можеш пригадати нічого світлого, доброго, втішного. Оглядаєшся – а там суцільна темінь. Я усвідомила це, коли перебувала десь поміж життям і смертю. В моменти, коли приходила до тями, поруч бачила маму, інколи пастора Володимира, вони молилися за мене. Їхні молитви, очевидно, були дуже ревними, бо відлунювали у моєму серці щирим каяттям. Я плакала і просила в Бога прощення. Всіма силами душі, на які була спроможна, прагнула, щоб Господь проявив до мене милість і щоб дні, які мені залишилися, були осяяні Його благодаттю. Коли повернулася додому, перш за все попросила пастора про водне хрещення. До теплої пори року відкладати не хотіла, не могла так довго чекати, тому обряд хрещення провели вдома, просто у ванні. Це було 1 січня 2014 року.

Несподівано мій фізичний стан погіршився. До паралічу ніг додалися галюцинації та втрата свідомості. Медики, мабуть, знали, що такі признаки свідчать про найгірше, і відмовлялися помістити мене в лікарню. Та мамині благання вплинули на лікарів – в стаціонар взяли, але фактично не лікували. «Довго не протягне», – таким був їхній вердикт. Я й сама змирилася з тим, що помираю. Була байдужою до всього. Перестала їсти. Сили танули».

У лікарні я застав Женю в жахливому стані. Спустошена, зневірена, вона безперестанку повторювала, що помирає. Я тоді накричав на неї. Питав, чому вона така невдячна. Адже Бог вирятував її з такої біди! ­Ісус, в ім’я Якого вона прийняла водне хрещення, – то життя, тому їй треба жити. Бачив, що мої слова досягли мети – Женя наче ожила, в очах загорілися іскорки надії. Вона заспокоїлась і заснула, а ми з її мамою ще довго молилися за зцілення. Потім я поїхав додому.

Є.О.: «Слова пастора немовби розбудили мене від якогось оціпеніння. Думки прояснилися і оформились чітким посилом: я не хочу вмирати. Страшенно захотілося жити. Всім своїм єством вчепилась за надію, яку побачила в Ісусі Христі. Щиро повірила в Нього. Щомиті просила зцілення і все більше міцніла у вірі, що одужаю і колись таки стану на ноги. Хоч з лікарні мене виписали без покращень, я вже духом не падала.

Через якийсь час мама знову відвезла мене до лікарні (у м.Полтаву), домовившись про курс лікування. Там я отримала всі призначення і процедури, але помітного результату вони практично не дали. В день, коли мене виписували, дуже хвилювалася, бо мама за мною приїхати не змогла, а мені потрібно було якось добратися до машини, що мала мене відвезти додому. Молилася, не перестаючи. І сталося щось неймовірне – те чудо, на яке я дуже сподівалася і за яке так багато людей постійно молились. У вирішальну мить якийсь внутрішній голос владно і переконливо звелів: «Не бійся. Встань і йди!» Не роздумуючи та не усвідомлюючи ні своїх можливостей, ні дій, я інстинктивно піднялася з ліжка і пішла – самостійно, своїми ногами, пішла до автомобіля. Медики, які ще зовсім недавно вважали мене фактично трупом, проводжали мене здивованими, недовір­ливими поглядами. Вони були такі спантеличені, що й не знаю, чи раділи за мене. А мені хотілося скакати від щастя: Господь почув мої молитви і виконав бажання мого серця».

Одного дня подзвонила Тетяна Федорівна і повідомила добру звістку: Женя ходить. З тих пір пройшло майже чотири роки. Це не є великий термін. Але я бачу, що за цей час Євгенія укріпилась духовно, звикла бути в церкві Христовій, я вірю, що вона вже не зверне з істинної дороги. Її очі зараз світяться радістю. Вона прагне служити Господу реальними справами. І така можливість є. Недалеко від Гребінки функціонує наш реабілітаційний центр для залежних людей, в якому завжди потрібні служителі. Плануємо незабаром відкрити там жіноче відділення, де Женя зможе постійно перебувати і служити реабілітантам. До речі, вона вміє готувати надзвичайно смачні страви і любить це робити.

Є.О.: «Я все ще борюся за остаточне видужання, але втрачені організмом функції з кожним днем відновлюються все більше. Вірю, що Бог допоможе подолати всі труднощі. За те, що Господь попри всі мої гріхи і глупоту змилувався наді мною, простив мені, вернув до життя, я хочу служити Йому всіма своїми силами та вмінням. І свідчити всьому світові про милість Божу, Його ласку до нас, грішних людей. Щиро вдячна Спасителю за Його любов і милосердя, за те, що подарував мені життя, відродивши у Святому Дусі.»

Володимир СЕМІОНКІН, с.Скородистик, Черкаська обл.

Вгору