Моє дитинство мало чим відрізнялося від тисяч інших школярів радянської школи, якби не каліцтво, що отримав у шестирічному віці. Ходили якось зі старшим братом жати кукурудзу, і він, граючись, ненароком зачепив моє око кінчиком серпа. Рятували мені зір цілий рік, в районній, обласній лікарнях та навіть в Інституті очних захворювань ім. В.П. Філатова (в Одесі). Хоч око спасли, проте дефект залишився. Дитячі роки запам’яталися ще тим, як тато через раз приходив з роботи напідпитку і влаштовував дебош. Ми його завжди боялися. Мама часто спала по сусідах. Аж у восьмому класі я наважився заступитися за неї, після чого батько вже не піднімав на неї руки. Але постійно погрожував, що заріже її вночі, коли всі будуть спати.

Та всі ці негаразди не заважали мені добре вчитися у школі, допомагати у домашніх справах й активно займатися спортом. Під час одного з турнірів у 9-му класі я знову постраждав – зламав руку. Травма була настільки серйозною, що кістку треба було замінювати імплантатом. Але, попри невтішні прогнози лікарів, я одужав самотужки. Пам’ятаю, мама пообіцяла тоді, що постійно поститиметься двічі на тиждень, лишень щоб зрослася моя рука. (І дійсно брала пости, але лише десь рік. Я їй потім казав, що якщо все добре, то обіцянки, на жаль, забуваються.) Думаю, у мами набожність від бабки, яка жила з нами, ходила в костьол у сусіднє село і постійно молилася, жодного вечора не пропускала. Я теж приєднувався до неї. Як снилися погані сни, бабця помолиться, і ставало вже не страшно.

Однак по від’їзді з батьківського дому пора чистих душевних помислів і очікувань закінчилась. Зі студентським життям почались дорослі розваги – компанії, випивка, дівчата. Це посприяло тому, що у 22 роки вже одружився, бо Майя завагітніла. Народилася донечка. Ми перебралися жити до Бару, що на Вінниччині, де обоє влаштувалися працювати на ринку. А там сама обстановка сприяла тому, що «сто грам» супроводжували мій робочий день з ранку до вечора. Щоденні скандали із-за цього дружина терпіла років два, а потім мені довелося від неї піти. Оселившись у Деражні, без сім’ї, зовсім пустився берега. З такими ж, як сам, зажив «веселим» життям: пив, гуляв, крав – додавав роботи міліції. Не раз допивався до «білочки». Якось привиділося, що на мене наступає цілий полк нечистих. Я тоді відкрив балон і випустив на них увесь газ. Хотів, щоб вони згоріли, тому запалював сірники один за одним, аж поки коробка не спустіла. Але жоден сірник не те що не спалахнув, а навіть не дав іскри. (Яким милостивим до мене тоді був Бог, зрозумів уже набагато пізніше.) Так тягнулося років десять, опускався все нижче і нижче. Був і в «психушці», з хати зробив притон. Жив, як бомж, не палив навіть у морози. Накривався, чим попало, – якимось старим бушлатом. Від мене смерділо. Я ні до кого не ходив – мною гидилися. А руки від пиятики так тремтіли, що з чарки горілка розхлюпувалась, тому «дбайливі» друзі поїли мене.

Одного разу у місто приїхали віруючі з якоїсь церкви. Вони запросили мене на християнську конференцію у Кривий Ріг. (Як їм тільки така думка прийшла в голову – мене, такого, кудись везти?!) Приїхали туди, всі називають мене братом, а я обурююсь: який я вам брат? Пробув там тиждень, жив при церкві, все подобалося. Але, повернувшись додому, ніби забув про все добре, що там було. Зв’язався з циганами, через бійку отримав умовний термін, проте ніщо мене не зупиняло. Фізично був настільки знесилений, що, як кажуть, душа ледве трималась у тілі. Коли з товаришами здавали крадене залізо, перший раз серйозно задумався: як це я до такого ді­йшов? Виявилось, що принесли лише 17кг, а здавалося, ніби там усі 80. У свої 36 років уже не міг ходити, вранці розтирав ноги, щоб стати на них, просив у Господа, аби дав сили підвестися. А як вставав, то знову брався за своє. Незабаром до мене почали приходити віруючі з церкви «Спасіння». Приносили їсти, розпалювали пічку, розповідали про Ісуса і молилися за мене. Я глузував над ними, міг спеціально в їхній присутності пити. (Потім вони мені признавались: думали, що з мене нічого путнього не вийде.)

Наближався Новий 2008 рік. Я відчував, що зиму не переживу. Нечиста сила атакувала на всіх фронтах. Здавалось, що в хаті її пов­но, навіть бігала по горищу. Раз у мене сидів товариш і бачив, як клямка дверей сама відчинилася. А на польське Різдво, 25 грудня, сусід отримав пенсію, тож ми купили відро горівки. Я від нього навіть додому не йшов – пили три дні. Аж 28 числа ледве приповз до своєї хати. І от лежу на ліжку на голій пружині й бачу картину: стоїть високий мужчина у білій одежі, а по боках – два ангели. Вони тримають по червоній подушечці: на одній – білі тапочки, на іншій – коробка сірників. Я думаю: білі капці – це все, час прийшов. Але беру сірники і спалюю їх (так мені бачиться). Попіл так і залишається стояти у формі тапочок, ще й зараз це перед очима. Той чоловік забирає попіл з подушки і каже: ти вільний. Далі я переводжу погляд на вікно. Замість нього – екран, а на ньому прокручується все моє життя: що витворяв, як пив, крав, як ображав батьків. Стало дуже огидно і совісно. Мовчки картав себе, шкодував, що таке чинив. Було жалко маму, яка зі мною скрізь возилася – по лікарнях, по «психушках», переживала, врозумляла. Десь з самої глибини душі виривалось: Господи, прос­ти за все (розумів, що той чоловік у білій одежі був ­Ісус Христос). А назавтра, в неділю, мені захотілось піти до церкви. До будинку культури насилу доплентався, в кінці зібрання якось виліз на сцену і покаявся привселюдно.

Пообіцяв тоді Богу: якщо звільнить мене, то буду служити таким, як сам. І вже в перші дні нового року з братами ходив по притонах, розказував про свого Рятівника і про те, як Він любить кожну людину. А ще одразу пішов на заняття з наставницт­ва – для тих, хто покаявся і готується до водного хрещення. Там потрібно було багато конспектувати, то я попервах навіть ручку не міг тримати в руках. Але за тих півтора місяця Бог зробив велике чудо: я почав віджиматися від підлоги по 30 разів, ноги також зміцнились і зовсім перестали турбувати. Знайомі і сусіди спершу насміхалися наді мною і все чекали, коли я зірвуся. Та я й не збирався! Пам’ятаю, дуже хотів тоді ввійти з Богом у заповіт через водне хрещення, вже не міг тієї події дочекатися. І коли той момент настав, холодного березневого дня, я був дуже щасливий. Ще одне яскраве свідчення того часу про Божу турботу – перетворення моєї глиняної хати-розвалюхи на добротний дім. Всього за півроку обклав її цеглою ззовні, поміняв вік­на на пластикові, всередині зробив євроремонт, встановив опалення. Це було щось! Всі навкруги дивувалися, що вони їздять по заграницях, заробляють гроші, а я раз-два – і так легко вибився в люди. То зробив Господь, через пастора і братів. Вони взяли мене до себе в будівельну бригаду, вони ж і відреставрували моє житло. А за той час і я зробився неабияким майстром, хоч до того ніколи й шпателя в руках не тримав. Для мене це також стало великим доказом того, що з Богом все можливо.

Коли я став нормальною людиною, мама дуже раділа. Хоч спочатку мою церкву вважала неправильною. Згодом вона почала регулярно відвідувати костьол. І якось по радіо почула, як ксьондз казав, що є такі християни – протестанти, вони ходять по тюрмах, лікарнях і цілеспрямовано моляться за спасіння людей. Для неї то була велика радість. Відтоді мама вже не зважала на відмінності між нашими церквами.

У церкві я познайомився з чудовою жінкою, яка згодом стала моєю дружиною. Лариса вчителює у недільній школі, відвідує лікарні, молиться за людей (і Бог зцілює). Разом живемо уже сім щасливих років. Радують дорослі діти (моя дочка й Ларисин син), вже й онук є.

Я у церкві диякон. Крім того, їжджу по навколишніх селах (рідний брат поміг купити автомобіль), проповідую Євангеліє, сповіщаю людям радісну новину про те, що Божий Син подарував їм спасіння. Мрію, щоб хоч одне село стало повністю християнським, щоб усі його мешканці повірили в Благу Звістку, читали Слово Боже, любили Творця і одне одного.

Сергій СВИРИДА, м.Деражня