05.10.2016

"СХОВАЙ НОЖІ!.. ЧОГО ЧЕКАЄШ?"

Людмила ДОРОЩУК, м.Жмеринка

Того пізнього осіннього вечора у моїй душі, як і в кожному кутку нашого спорожнілого дому, панував морок. Від суцільної темряви в домі (в селі у ті роки відключали електроенергію) рятувала свічка... Але й вона вже догорала. Я дивилась на її тремтливий вогник і розмірковувала, як жити далі.

Нібито все, що робила, робила правильно. Вийшла заміж, народила двох синів, тяжко працювала на фермі, щоб викупити дім, чимало надбала до нього. Здавалось би, живи й радій. Але втішатися було нічим. Наш з Олексієм шлюб вже від початку не був щасливим. Але попервах чоловік після кожного скандалу каявся, купував квіти, і ми примирялись. Я дуже старалась звити затишне сімейне гніздечко, тому весь час прощала, надіючись на покращення стосунків. Та дуже скоро стало ще гірше – в розпалі кожної сварки він почав погрожувати самогубством. Одного разу бігла за ним лише у нічній сорочці аж до залізничних колій. Коли, наздогнавши, почула його єхидне «думаєш, я можу щось з собою зробити?», то руки опустились зовсім. Зрозуміла, що людина, з якою пов’язала долю, до всього ще й підступна та зла. Потім якось побачила, що моя мама стоїть перед ним на колінах і благає зізнатися, куди він подів миш’як (отруту дала їй подруга з санітарної служби, щоб знищити дома гризунів). Та Олексій навмисне мовчав, аби ми ще більше хвилювались за нього. Таких прикрих моментів у нас було й було... Попри все продовжувала жити з ним, бо вважала, що в дітей має бути батько. 

Сподівалась, що відносини хоч якось налагодяться, коли матимемо окреме житло. Тому й переїхали за багато кілометрів від батьківського дому, в село, де можна було отримати хату в кредит. Але райдужні надії дуже швидко поглинулись трясовиною безкінечних конфліктів, безпідставних звинувачень і, вреш­ті, п’яних дебошів. До моральних тортур добавилось ще й рукоприкладство, причому страждала не лише я, а й діти. Вони не раз потерпали від важкої руки батька. Не витримавши, обидва запросилися назад до бабусі з дідусем. Так і осиротів наш дім. А в моїй душі притупились усі почуття й бажання. Іноді навіть закрадалися страшні помисли – покинути цей світ. Про дітей, міркувала собі, подбають мої батьки, вони ще не старі. А я… нікому не потрібна, зайва на землі людина... Саме такі думки знову снували в голові того пам’ятного вечора, коли дивилася на догораючу на столі свічку і здригалася від кожного шереху за вікном – ось-ось мав повернутися Олексій: з яким настроєм він ступить на поріг, лише Богу відомо...

Раптом я почула: «Ховай ножі!» Стрепенулася. Це було – як спалах блискавки вночі, але не злякало мене. Хто це? – подумала, озираючись у порожній хаті. Саме ввімк­нули електрику, і світло прогнало темряву з кутків кімнати. Через деякий час – той самий голос, лагідний і водночас вимогливий: «Сховай ножі!» Сама не розуміючи чому, пішла у кухню, зібрала ножі, виделки і все гостре, зв’язала і сховала в серванті за високою горою тарілок. Тут і чоловік нагодився, без настрою, напідпитку. Не повечерявши, заснув прос­то за столом. Не стала його турбувати й собі ляг­ла. Десь посеред ночі прокинулась від яскравого світла. Олексій, стискаючи кулаки, стояв посеред кімнати. «Вставай!» – гаркнув. Засліп­лений нелюдською злобою, він бив мене куди попало, аж поки на мені живого місця не залишилося. Потім, лаючись, побіг на кухню і загримів там посудом. Я знала, що він не може знайти. Але мені було байдуже. Лежала на підлозі і тихо стогнала від болю, що сковував усе тіло. Так і не знайшовши ножа, Олексій повернувся до спальні і процідив крізь зуби: «Я тебе все одно заріжу, жити не будеш». Після цих слів упав на ліжко і заснув. А моє понівечене тіло немовби й душа покинула. Навіть думки кудись ділися. І враз знову почула вже знайомий голос: «Чого чекаєш?»

Я наче отямилась: а й справді, що тримає мене в цьому спорожнілому, непривітному будинку? Чекаю, поки Олексій прокинеться і виконає свою обіцянку? Раптом так захотілося жити, як ніколи раніше. Встала і, немов злодій, прокралася до шафи, де лежали документи. Наспіх одягнувшись, покинула ще недавно такий бажаний дім. Тікала, залишаючи позаду мрії про власне житло, благополучну сім’ю та звичайне жіноче щастя. Йшла трасою до самого ранку. Страх, що чоловік кинеться навздогін, підганяв і змушував постійно оглядатися. На залізничній станції, де чекала потяга, намагалася триматися поближче до чергового міліціонера, сподівалась, що той, в разі чого, захистить. Хоча виглядала не найкраще – побите, розпухле обличчя, заплакана та ще й одягнута не по сезону. Таку можна було легко прийняти за бродяжку. І в кишені – ні копійки, навіть на квиток не мала. На щастя, у вагон, в якому їхала, контро­лери не заходили. В обід була вже у Жмеринці. Ще півгодини пішки по колії – і рідний куток. Швиденько прошмигнула знайомою вулицею. На скрип вхідних дверей з кімнати вибіг мій меншенький. «Я так і знав!» – вигукнув радісно…

Після тієї страшної ночі я почала заїкатися, довго кульгала, а ще нажила собі зоб. З чоловіком розлучилися заочно. З’їздила з братом за своїми речами і рештою дитячих. (Олексій уже жив з іншою.) Потім влаштувалась на роботу в дитячий садочок. Час трохи загоїв рани і підлікував душу. Та слід гіркого минулого залишився. В голову часто лізли невтішні, розпачливі думки, що кращого вже не буде. На щастя, вони не справдились.
Нове, зовсім інше життя відкрив для мене Анатолій – друг з далеких юнацьких років. Коли він іноді заходив, то заводив мову на не зрозумілі для мене духовні теми. (Я ж думала, що залицяється. Та одного разу Анатолій зізнався, що йому не дуже хочеться до мене їздити, але його спонукає Бог.) Весь час просив читати книгу, яку сам подарував мені. То було «Слово життя» – чотири Євангелія з коментарями. Загодя знаючи, що не робитиму цього, я все ж таки обіцяла читати. Та якось Толя, мабуть, уже зневірившись у мені, з досадою кинув: «Хоча навіщо метати перли перед свинями?» І пішов. Це мене дуже зачепило. Спересердя знайшла в подарованій книжці місце про перли і насправді відчула себе... свинею. Адже Господь Бог витягнув мене з мого сімейного пекла, врятував від смертельної небезпеки, а я навіть не подякувала Йому. Там же, в книжці, була й молитва покаяння. Ставши на коліна, вирішила промовити її від щирого серця. Тільки-но почала, тут мама кличе з іншої кімнати. Лиш повернулася – знову кличе. Так двічі на півслові обривалось моє перше в житті звернення до Небесного Отця. Аж за третім разом дочитала молитву до кінця, покаялась у гріхах і попросила в Бога прощення. Таким чином я прийняла Господа як свого Спасителя. Ця відверта розмова з Ним омила мою душу, і я стала себе почувати чистою, як ранкова роса. Це незнане досі почуття окриляло, схотілося побувати на зібранні, куди завжди запрошував Анатолій. Відкрито піти було боязко, тому вирішила, що зайду в дім молитви хіба, якщо біля нього ніхто не стоятиме. Але там було людно, отож, думаю, минаю. Та коли порівнялася з хвірткою, мене хтось немов заштовхнув на подвір’я. Зайшла всередину, і страх кудись дівся. Затишно так стало на душі. Подумала: «Я вдома». З богослужіння зрозуміла небагато. Більше задоволення принесло усвідомлення, що стала частинкою чогось надзвичайного, величного і доброго. Була тоді такою натхненною, що всю дорогу додому подумки розмовляла з Богом. Дякувала за ті ножі, що встигла заховати, і свіча мого життя не згасла дочасно, за те, що Він вивів мене з дому, який був для мене місцем відчаю, розчарування і горя, за те, що має для мене краще майбутнє...

Такі розмови веду з Ним ось уже 20 років, відколи вступила з Господом у завіт. На цьому шляху були і труднощі, і втрати, і печалі, але Він допоміг пережити все. З Його святої ласки бачила багато чудесного та славного, що Він зробив для мене. Передусім – охрестив Святим Духом, Який є для мене Утішителем, Захисником і Наставником. Сини також живуть під покровом Всевишнього, обидва покаялися, ще в дитинстві. З перших днів мого християнства з радістю роблю у Божому домі все, що вмію. Вчителюю у недільній школі (я професійний педагог), працюю координатором у дитячих літніх таборах. Оскільки маю музичну освіту, то керую дитячим хором – він у нашій церкві достатньо великий. На славу Господу Ісусу Христу пишу вір­ші й музику, а також граю на клавішах та співаю у християнському гурті «Безкрає небо». Мої дні заповнені улюб­леними заняттями. Творча діяльність завжди приваблювала мене, і я дуже вдячна Богу, що Він дав змогу втілювати в життя сокровенні мрії моєї молодості. Але найбільше вдячна, що Господь врятував мою душу для віч­ності. Впевнена, що я потрібна Йому, але Він мені – у стократ більше, бо з Його великої ласки і любові я живу на цьому світі.

 

Вгору