19.12.2017

СОН ОДНОГО ШКОЛЯРА

СОН ОДНОГО ШКОЛЯРА

Крізь дрімоту, в стані неміцного сну, я опинився в якійсь незнайомій дивній кімнаті. Там не було видно певних обрисів, крім однієї стіни, закладеної маленькими скриньками для облікових карток. Це було схоже на ящички в бібліотеці, в яких зазвичай розміщують у алфавітному порядку систематизовані списки авторів або тем. Але на тих архівних шухлядках, що я побачив і які займали всю стіну від підлоги до стелі та зліва направо, скільки було видно оком, я зауважив зовсім не бібліографічні написи.

Перший, який потрапив мені на очі, коли я підійшов ближче до стіни, був «Люди, які подобаються». Зацікавлений, я відкрив скриньку з тим підписом і почав переглядати картки. Але тут же мимоволі, гарячково зачинив, усвідомивши, що всі ті імена були мені знайомі. А вже наступної миті я раптом з жахом зрозумів, де знаходився. Ця безжиттєва кімната з її маленькими шухлядками була каталогом неупереджених, об’єктивних фактів всього мого життя. Кожен мій вчинок, кожен крок, всі миттєвості, важливі і незначні, були зафіксовані тут в подробицях.

Охоплений почуттям допитливості, змішаної з моторошністю, я почав навмання відкривати ящички і оглядати їх вміст. Деякі викликали радість і приємні спогади, інші – почуття такого глибокого сорому і жалю, що я навіть озирався, чи не дивиться хто. Різноманітність назв була настільки великою, що вміщала як звичайні, щоденні речі, так і не зовсім: «Книги, які прочитав», «Неправда, яку говорив», «Втіха, яку приніс», «Поради, які ігнорував». Деякі підписи викликали сміх своєю дріб’язковістю: «Слова, якими обзивав своїх братів і сестер». Над іншими я ледь не плакав: «Справи, скоєні в гніві», «Бурчання на батьків». Коли поруч з шухлядкою «Друзі» побачив назву «Друзі, яких зрадив», аж здригнувся від докору сумління. Вміст цього дивного реєстру, здавалося, був нескінченним. Часто було набагато більше карток, ніж я очікував. Іноді менше, ніж сподівався.

Я був приголомшений таким обсягом зробленого та сказаного мною. Чи можливо було за мої 17 років встигнути все те, що написано на цих тисячах, а то й мільйонах карток? Але зміст занотованого підтверджував це. Все було написано моїм почерком. Під кожною карткою стояв мій підпис. Я сам писав своє життя.

Коли я почав витягувати скриньку «Пісні, які слухав», то побачив, що вона подовжується, щоб умістити весь архів. Хоч картки розміщувались дуже щільно, все ж навіть через два або й три метри я так і не дійшов до кінця. Осоромлений і стилем музики, яку слухав, і величезною кількістю часу, потраченого на цю пусту справу, я поспішно засунув її назад. Після цього мою увагу привернув неприємний підпис, від якого мене аж кинуло в дрож, – «Хтиві думки». Висунув шухлядку на пару сантиметрів, не бажаючи перевіряти її розмір, і витягнув картку. Я здригнувся від її змісту. Мені стало прикро і огидно, що така мить була зафіксована. Мене охопило почуття приниження і гніву. В голові пульсувала думка: «Ніхто ні в якому разі не повинен побачити ці картки! Я повинен їх знищити!» В нестримному пориві шаленства я висмикнув шухлядку. (Вже неважливо було, якого вона розміру.) Я повинен був її спустошити, а потім спалити картки. Але, взявши шухлядку за один кінець і почавши стукати нею об підлогу, я не міг витрусити жодного аркуша. У розпачі я вхопив картку та намагався її порвати, та виявилося, що вона була міцна, як сталь. Скрушений і абсолютно безпорадний, я повернув шухлядку на місце. З глибини мого єства вирвалось довге жалісливе зіт­хання. В той же момент я побачив скриньку з дуже хорошим написом – «Люди, з якими поділився Євангелієм». Її ручка виділялася на тлі інших своїм блиском, вона була найбільш нова, за неї майже не бралися. Я взявся за неї, і зовсім маленький ящичок упав мені в руки. Там було всього кілька карток. На очі навернулися сльози. Від непомірного сорому і розкаяння я впав на коліна і почав плакати. Схлипував так глибоко, що мене аж пересмикувало і ставало боляче в животі. Ряди полиць з шухлядками пливли перед моїми очима, повними сліз.

Ніхто ніколи не повинен дізнатися про цю кімнату та її вміст. Я закрию її на замок і заховаю ключ. Зненацька, глянувши крізь сльози, я побачив, як до кімнати зайшов Ісус Христос. Ні! Будь ласка, тільки не Він! Хто завгодно, тільки не Господь... Але мені залишалось лише безпорадно спостерігати, як Він почав відчиняти шухлядки і читати картки. Здавалося, Він все вже знав і спеціально вибирав найгірші ящики. На Його обличчі я побачив таку печаль, що моє серце краялося на шматки. Навіщо Йому те все читати?

Нарешті Він повернувся і глянув на мене. Його погляд виражав жаль і співчуття. Схиливши голову, я закрив обличчя руками і знову почав плакати. Він підійшов, обійняв мене і заплакав разом зі мною. Потім знову став біля стіни, витягнув одну з шухлядок і на картках поверх мого почав писати Своє Ім’я, на кожній картці, одній за одною. «Ні!» – закричав я, кинувшись до Нього і намагаючись вирвати у Нього картку. Його Ім’я не повинно стояти на цих жалюгідних, огидних, ганебних вчинках і словах. Однак воно там уже було: напис червоного кольору – чіткий, виразний, живий. Це було написано кров’ю. Ім’я Ісуса покривало моє ім’я.

Я ніколи не зможу зрозуміти, як і чому Він це зробив. Але буквально за мить Він закрив останній ящик і підійшов до мене. Поклавши Свою руку мені на плече, промовив: все завершено… А потім Він вивів мене з кімнати. Я з легкістю покинув її. Там не залишалось жодного криміналу проти мене, все було чисто. Багато чистих карток, які ще писатимуться мною...

Рукопис сну, знайдений у шкіль­ній шафі 17-річного хлопця після того, як він загинув у аварії на своєму мотоциклі.

Вгору