23.05.2018

СВІТАНОК НАСТАЄ ЗАВЖДИ

СВІТАНОК НАСТАЄ ЗАВЖДИ

Мій шлях до Бога розпочався, мабуть, тоді, коли, повторюючи за бабусею «Отче наш», вивчила цю молитву напам’ять. Тоді мені було п’ять років. На жаль, бабуся невдовзі померла. Але в мене залишилася подарована нею гарна книжечка з кольоровими картинками – Біблія для дітей. Як тільки я пішла у перший клас і навчилася читати, то частенько поринала в захоплюючий світ тих дивних оповідей, де постійно був незримо присутній Хтось дуже сильний, Який захищає і любить, – Бог. Вникаючи своїм дитячим розумом у написане, завжди відчувала, що Той Самий Хтось ніби зав­жди був поруч зі мною. І дуже кортіло знати, Хто ж Він. У свої сім років я вже розуміла, що Бога треба шукати в церкві. Тож попросила у батьків дозволу відвідувати православний храм, що був розташований поблизу нашого дому. Вони не заперечували, хоч самі тим не цікавились. (Я росла у звичайній сім’ї; у батька в житті трап­лялися важкі періоди, мама дуже багато працювала, щоб забезпечити нас, чотирьох дітей, з яких я була найстарша). Років через два подруга запросила мене на службу до Греко-Католицької Церкви, і я почала ходити з нею туди. Там була недільна школа, в якій я навчалася три роки. У тій церкві я знайшла багато друзів – ровесників і дорослих, відчула їхню любов. А якось познайомилася з дів­чинкою, що жила по сусідству, вона розповіла, що співає у дитячому хорі в протестантській церкві. Я сама дуже любила співати і мріяла саме про церковний хор, але чомусь була переконана, що там можуть бути лише дорослі жінки. Тож як моя нова подруга запросила мене піти з нею, я була у захваті. Добре пам’ятаю день, коли уперше потрапила туди на зібрання. В приміщенні ще нікого не було, лише ми з подругою. Сіли на лавочку, і я раптом відчула, що я вдома, мені затишно і спокійно. (І так уже 13 років.)

Однокласники, знаючи, що я ходжу до церкви, часто насміхалися з мене, ображали, могли навіть влаштувати бойкот. А я була такої вдачі, що ніколи не відповідала їм тим самим, мовчки терпіла глузування і, як це не дивно, зовсім не гнівалась на своїх кривдників. Наприклад, коли вони зверталися за допомогою в навчанні (а вчилася я добре), то нікому з них не відмовляла, і їх дуже це дивувало. Все ж то був складний період мого життя, але я вдячна за нього, бо саме в той час Бог почав учити мене любити ближніх, любити попри все.

Тоді я закінчувала дев’ятий клас, планувала вступати до навчального закладу, готувалася до іспитів. Однак ці райдужні сподівання в одну мить перекреслила страшна трагедія. Маму, двох молодших братиків і сестричку збила машина – на пішохідному переході, що був нерегульованим, просто зебра. Водій був дуже п’яним, тому не помітив їх. Всі загинули. Я залишилася, здавалося, сама у цілому світі... Більшого болю неможливо відчути. Це пустота, яка роз’їдала зсередини. Я втратила частинку самої себе, в грудях утворилася величезна чорна діра. Але якась надприродна, незбагненна сила змушувала мене чіплятись за життя. І я підсвідомо намагалася заповнити ту смертельну душевну пустку. Чим? Любов’ю до Бога. Усвідомлювала, що навіть у таких важких обставинах не хочу зраджувати свого Небесного Батька наріканнями, відчаєм, збайдужінням, хочу бути вірною Йому до кінця.

А ще через два місяці трапилась пожежа, у якій згорів наш будинок і все майно. Наступного дня, коли я прийшла на згарище і побачила лише обвуглені стіни, жалю не відчувала. В той момент зрозуміла, що матеріальне – це ніщо в порівнянні з утратою найрідніших. Адже їх повернути неможливо. Тодішні мої переживання ще більше мене запевнили в необхідності дорожити людьми, багатіти не майном, а друзями, близькими по духу братами і сестрами, витрачати час і зусилля на них, а не на якісь фізичні речі. Звісно, потрібне і житло, і одяг, і продукти, але якщо вони втрачаються, не варто побиватися, їх завжди можна набути.

Я залишилася з батьком і старим дідусем (зараз йому 83 роки) фактично на вулиці. Тато, який і до всіх цих подій був не надто стійким до випробувань долі, зламався, почав пити. Я намагалась повернути його до реальності, просила, плакала. Йдучи мені назустріч, він звертався до лікарів, народних цілителів, у наркодиспансери, реабілітаційні центри, але все марно, все повторювалося знову і знову – п’янство, нервові зриви, крики. Це було дуже важко і боляче, я просто опускала руки, але Господь завжди піднімав. Я продовжувала молитись за нього, багато пробачала, не відповідала агресією, а завжди підходила, обіймала і казала: «Давай серед нас буде жити Бог». І те, що зараз відбувається з серцем мого батька, можна назвати чудом. Я бачу, як Господь починає наводити в ньому лад, і я щиро вірю, що мій татко в певний момент свого життя стане Його дитиною.

Колись мама вчила мене бути сильною і покладатися лише на себе, але навіть тоді я вже знала, що, які б труднощі не обступали з усіх боків, завжди можна надіятись на Бога. З цим переконанням я і йшла далі – влаштувалася на роботу, аби ми з батьком і дідусем мали що їсти, продовжувала навчання, щоб здобути освіту. Та, мабуть, через те, що я багато ще не розуміла в житті і не була настільки сильна, у мене стався психічний зрив. Я почала жити в передчутті якогось нещастя. Боялася радіти, навіть посміхатися, мені здавалося, що якщо я буду почуватися щасливою, то неод­мінно отримаю ще якийсь удар. Це дуже важкий стан. Бувало таке, що боялася, аби не зійти з розуму. Але Господь завжди був поруч, і я поволі, день за днем почала одужувати. Його милість велика.

В якийсь момент я усвідомила, що в Бога на моє життя є план. Тож почала мріяти, приміряти на себе якісь справи, що мені було б до вподоби, і чекала небесного скерування. Тим часом навчалася в університеті на економічному факультеті, як колись хотіла моя мама. Але, закінчуючи його, усвідомлювала, що це не те, чим хочу займатися у житті. Я прагнула присвятити себе служінню іншим людям. Однак не знала, як втілити свою мрію. Багато молилась, і Господь послав мені у серце відповідь. Показав, що є люди, яких Він направляє в інші країни, де Його ще не знають, щоб вони розказували про Христа, аби там теж пізнавали Його. Ці люди – місіонери. Отримавши таке несподіване відкриття, деякий час я роздумувала, уявляла себе в цій ролі. І наступний подарунок від Господа не забарився. Ще не встигла закінчити університет, як запропонували навчання в духовному закладі – Українській Баптистській Теологічній Семінарії, на вчителя недільної школи. Але, приїхавши на місце, дізналася, що там є факультет зовнішньої місії. Дуже вдячна всім, хто підтримав мене, і я зробила правильний вибір, обравши саме цей факультет. Тож охоче навчаюся. Саме тут я пізнаю радість буття, починаю усвідомлювати, що таке справжня християнська сім’я та які цінності в ній повинні мати перевагу. Вчуся ще більше любити Бога і людей. Адже, крім теоретичних знань, в семінарії нас привчають застосовувати християнські принципи на практиці. В цьому суть послідовництва. Також велика увага приділяється наставництву та формуванню духовної особистості.

Я навчаюся вже на останньому курсі – 4-му, після чого зможу обрати: одразу їхати на місію чи залишитись на деякий час в Україні, поки остаточно не відчую Божий поклик. Впродовж чотирьох років навчання я побувала в місіонерських поїздках в Азію, Африку, Європу і можу з упевненістю сказати, що мене це надихає – виростають крила. Я щаслива людина. І впевнена, що кожен, хто приходить у цей світ, народжений бути таким. Адже Господь – наш Батько, і Він, як і всякий земний батько, не може бажати зла Своїм дітям. Він не посилає біди і нещастя. А якась скрута чи випробування, що можуть супроводжувати наше життя, допускаються не для того, щоб покарати нас за провини чи зробити наше життя важчим, а щоб ми чогось навчилися. В такі моменти краще не ремствувати і не скаржитись на долю, а пам’ятати, що після темної пори неодмінно настає світанок.

у цьому я переконалася на ­власному гіркому досвіді. Переживши негаразди в сім’ї, проб­леми зі здоров’ям, психіатричну клініку, великі матеріальні збитки, безгрошів’я, навіть втрату рідних, знаю, що Бог все ж таки оновлює Свою милість, відживляє нашу душу, знаю, що сонце сходить, життя продовжується. Велике щастя – завж­ди поруч з собою відчувати Бога і напуватися Його жертов­ною, безумовною, досконалою любов’ю. А також мати її у своєму серці, щоб віддавати тим, хто потребує, хто осилює життєві труднощі, долає якісь кам’янисті шляхи і непролазні хащі. Таких завжди хочеться підтримати, обійняти, сказати добре слово. Колись я не встиг­ла сказати своїй мамі те найголовніше, що хотіла, тому сьогодні з усіма, хто поруч, стараюся поводитись так, наче бачу їх востаннє, часто пов­торюю, що я їх люблю і ціную. Щоб зберегти незримі ниточки всеперемагаючої любові, що пов’язують душі в єдине ціле, не боюся бути відвертою.

Крім цього, постійно намагаюся прислухатися до Божих настанов. Комусь Він промовляє у снах, до когось приходить у видін­нях, хтось чує Його безпосередньо, комусь Він говорить через рідних, друзів і просто знайомих, а може, й незнайомих... Бог добрий до нас. Кожна ніч змінюється ранком. І Свого Сина Він послав на землю, щоби кожна наша ніч закінчувалася, щоб ми не були оточені прокляттями, а мали життя в повноті. Думка ж про те, що мусимо весь час страждати, терпляче нести свій важкий хрест, знецінює жертву Ісуса Христа. Адже Бог більше не дивиться на нас через призму гріха. Віддавши заради нашого спасіння Свого Сина на муки, Він огортає нас невимовною батьківською ласкою, купаючись в якій, ми, Його діти, почуваємося щасливими повсякчас – у сім’ї, в роботі, у служінні. І саме тримаючись за Його надійну руку, я змог­ла подолати труднощі, зіп’ястися на ноги і крокувати дорогою, наміченою Ним для мене... Якщо з Його допомогою вдалося це мені, то, вірю, це можливо кожному.

Анна ВАТАМАН, м.Чернівці

Вгору