01.02.2016

СВОЇМ ЖИТТЯМ ЗАСВІДЧУЮ

СВОЇМ ЖИТТЯМ ЗАСВІДЧУЮ

Відоме українське при­слів’я «Як тривога, то до Бога» відображає відношення більшості людей до нашого Творця. Адже, як правило, до Господа звертаються тоді, коли всі інші джерела допомоги вже вичерпані. На жаль, так було і зі мною. Сподіваючись на власні сили, чекаючи порятунку від людей, я ді­йшов межі, звідки, здавалось, не повертаються. Але Бог помилував мене і подарував те, на що я ніколи не сподівався. Дякую Йому за доброту, прощення і любов.

Моє рідне місто – Умань. Там я народився і виріс. Незважаючи на те, що мої батьки були простими людьми, робітничих професій, я мав багато такого, чого не було у ровесників. Тато з мамою завжди знаходили для мене час, приділяли увагу, оточували любов’ю, тішили подарунками. Постійно відчувалася їхня підтримка і турбота. Вони мріяли, щоб я став хорошою людиною, зайняв гідне становище у суспільстві, зробив кар’єру. Тому всіма силами намагалися дати мені все найкраще.
Щоправда, головного, що має отримати дитина в сім’ї, як я тепер уже знаю, – віри в Бога, батьки мені не прищепили. Бо й самі були не надто віруючими. Так їх навчила радянська влада. Хіба що іноді, на великі свята, мама брала мене до церкви. В такі дні вона казала, що є Бог, намагалась пояснювати, що таке Великдень та Різдво, розповідала, як ці свята пов’язані з Ісусом Христом, але оскільки їх суті сама не розуміла, то й мені донести не могла. Тому все, що я чув, не приносило мені користі. Я не усвідомлював значення цих свят, хоча, як і всі діти, з нетерпінням їх чекав. У ці дні дома завжди відчувалася особлива атмосфера, було весело, цікаво, батьки купували подарунки, які я дуже любив, приходили гості. Оце й усе, що в нашій сім’ї стосувалося Бога.

Так я і ріс. Був здоровий, учився добре, намагався дослухатися до думки старших – все було нібито чудово. Але до певного часу. У підлітковому віці з’явилися нові друзі, яких я гордо називав «братами», бо вважав їх майже рідними. Я відкрив для себе незнайомий до того вуличний світ, де панували свої правила, звичаї і традиції. Вони кардинально відрізнялися від батьківських настанов. Тому все, чим жив раніше, раптом стало нудним і нецікавим. Більшість часу почав проводити на вулиці, додому приходив хіба що поїсти та переночувати. Таке життя здавалось мені надзвичайно захоплюючим. Подобалось дворове «братерство», закон сили, що діяв у підворіттях, можливість козирнути «інтелектом», обдуривши якогось роззяву. Тоді я ще не розумів, що всі ці норми нав’язувалися тими, хто вже встиг побувати в місцях позбавлення волі, і в них сформувалися свої поняття, далекі від загальноприйнятих норм людської поведінки.

У п’ятнадцять років я вже курив марихуану, в сімнадцять почав колотися, не пройшло й року, як перебував у «системі» – без наркотиків обійтися вже не міг. Звісно, всі плани, що будувалися на моє майбутнє, рухнули. Зі зразкового сина я перетворився на людину, яку не цікавило нічого, крім дурману. Загрузав у цю трясовину все глибше і глибше. Так минали дні, місяці, роки. Час від часу зарікався: ось з понеділка (з першого числа, з нового року…) я кину наркотики і знову стану нормальною людиною. Але приходило і перше, і десяте, а все залишалося по-старому.

Збій у тому виміряному «дозами» житті стався тоді, коли мама дізналася, що я наркоман. До того вона не вірила ні сусідам, ні рідним, які давно судачили про мене. Одного дня їй на очі попалися реальні докази мого «захоплення». Відпиратися вже не було сенсу, і я зізнався. Сказати, що мама була в шокові, – нічого не сказати. Але вона впоралася з емоціями і почала шукати вихід. Ми їздили в клініки, наркодиспансери, психіатричні лікарні. Тато також не стояв осторонь і всіма силами намагався допомогти. Оскільки я дуже хотів жити, то час від часу погоджувався пройти новий курс лікування в тому чи іншому закладі. Але після повернення додому все починалося спочатку: один укол, другий, знову залежність, потім – депресії, проблеми з батьками і міліцією, брехня, гнів, крики, відчай. Кожен день починався з одного й того самого і закінчувався тим же. Це було справжнє рабство, окови якого ставали все важчими й важчими.

Десь у підсвідомості безперестанку пульсувала думка, що виходу немає. Знайомі при випадкових зустрічах совістили: «Коли ти вже зупинишся?!» Я ж просто дивився на них мовчки, розуміючи, що це не закінчиться ніколи. Сусіди радили мамі: «Залиш його, кинь. Навіщо він тобі потрібен? Все одно нічого не зробиш». Але Бог дав моїй мамі віру, і на той час вона вже молилася про порятунок сина. Молилася, як уміла, найпрос­тішими словами.

І Він відповів. Одного разу, коли я вкотре лежав у лікарні, в палату зайшли віруючі. Тепер знаю, це було неспроста. У відділення не пускали нікого, крім найближчих родичів пацієнтів, там навіть усі вікна були заґратовані, а двері зам­кнені. Та їм якось дозволили заходити. Навідуючись до мене десь протягом двох тижнів, нові знайомі багато розповідали про Ісуса, про те, що Він зробив для людства і для мене в тому числі. Я слухав їх, але не дуже переймався почутим. Вважав, що й без того достатньо знаю про Бога. Згодом ми розійшлися з тими людьми у різні сторони. Але зерно, посіяне ними у моє тоді ще таке черстве серце, таки дало сходи. Щоправда, не одразу.

З моменту тієї зустрічі до мого покаяння минуло приблизно два з половиною роки. Здавалось би, це короткий проміжок часу, але для мене він тягнувся безкінечно довго. То були роки мук. Проблеми, які дошкуляли раніше, відійшли вже на другий план. Я серйозно захворів. Систематичні ін’єкції спричинили запалення вен на нозі. До медиків звертатися не хотілося, бо знав, що це загрожує ампутацією. Але чим далі – ставало гірше. Коли температура піднялася до сорока, я таки пішов у лікарню. Та побачивши на моїй амбулаторній картці спеціальну позначку, що свідчила про наркозалежність, мене навіть не прийняли, а відправили додому – помирати. Хворий, відкинутий, нікому не потрібний, зацькований цим світом, я брів вулицями рідного міста. Не знав, куди йти і до кого звертатися. Тоді мені було лише 25. А що я бачив? Добрим, світлим був хіба що шматочок життя – дитинство. А вже з 13-ти років – горілка й наркотики, які забрали не лише найкращі літа, а й здоров’я. «Невже це кінець?» – билася в голові думка.
Наступного ранку я прокинувся у жахливому стані. Фізична слабкість помножилася на моральне виснаження. Я просто лежав і дивився у стелю. Серед думок, що ліниво снували в голові, раптом виринула згадка про лікарняне знайомство з віруючими. Тоді вони казали, що Ісус Христос любить людей і може врятувати всякого, навіть мене. (Тільки зараз розумію, як важливо сказати людині про Бога!) Хапаючись за ті слова, як за соломинку, я промовив: «Ісусе, я Тебе не знаю, але знаю, що Ти є. Я не хочу помирати. Допоможи!» І зненаць­ка почув (то був навіть не голос, а якесь внутрішнє повеління): «Піди в церкву, нехай за тебе помоляться». Ще не до кінця усвідомлюючи, що роблю, я встав, одягнувся і вийшов на вулицю. Куди саме йти, знав, адже знайомі хлопці, які звільнилися від залежності, вже не раз запрошували на зібрання. В церкві були тільки служителі. Після того, як я розповів про себе, вони запропонували мені покаятися, запросити у своє серце Ісуса Христа. Я погодився і вслід за одним із них вперше в житті щиро, з вірою в серці промовив слова молитви. Та хвилина перевернула моє життя. Ні, в землю блискавка не вдарила, ангел з неба не злетів і в мене крила не виросли. Довколишній світ залишився таким же. Змінилося моє сприйняття його. Серце наповнилось миром і спокоєм. Вперше за багато років відчув надзвичайну легкість, ніби камінь з душі зняли.

Одразу після цього я без вагань погодився піти у християнський реабілітаційний центр, де протягом кількох місяців духовно зміцнювався у вивченні Святого Письма, молитвах, спасенних бесідах про Господа. Бог пов­ністю зцілив мене, звільнив від наркотичної залежності, відновив мою душу. На собі відчув, що Бог справді прощає всі гріхи, що Він прийшов «випустити пригноблених на волю». Якось по тому побачився з однією з тих жінок, від яких ще тоді, в лікарні, вперше почув Благу Звістку. Вона мені призналась, що з тих пір щодня схиляла коліна перед Богом і просила Ісуса Христа про свободу для моєї душі. Я був глибоко схвильований почутим. Подумати тільки: по суті незнайома мені людина два з половиною роки молилась за мене. Як чудово знати, що є люди, небайдужі до інших. Божа любов живе в їхніх серцях, тому вони здатні співчувати чужому горю і вболівати за тих, хто в проб­лемах.

Відтоді минуло вже багато років. Сьогодні мені 39. У мене прекрасна дружина, дітки, робота, одне слово, все, що необхідно для пов­ноцінного життя, а голов­не – зі мною Бог. Я щаслива людина. Викреслити минуле з пам’яті не намагаюся, нав­паки – всім своїм життям засвідчую славу Господа. Адже лише Його великою милістю і безмежною любов’ю я був урятований. Вижив, аби, допомагаючи іншим, служити своєму Спасителю на землі і завжди бути з Ним у вічності.

Сергій ЧЕРНІЄНКО, м.Умань

Вгору