05.11.2014

УПІЙМАНИЙ СЛОВОМ ІСТИНИ (ПОЧАТОК)

Семен МИХАСЬ, м.Харків

Михайло Ярівський прийшов до Бога вже у зрілому віці, коли йому було за сорок. При цьому він якось сказав своєму товаришеві, котрого цікавило, що змусило однокашника «піти у віру»: «Я був упійманий Богом давно, тільки не знав про це…» Коли той здивовано і нерозуміюче звів брови, Михайло додав: «Пам’ятаєш, на першому занятті в університеті нам дали писати твір на тему: «Спочатку було Слово»? Так-от Бог мене впіймав Словом…»

Звісна річ, Михайло насамперед говорив про Євангеліє, яке після першого ж читання справило на нього незабутнє враження. Та згодом, подумки оглядаючись на прожите, побачив, як Слово його ловило від самого дитинства. Однак він з різних причин не розумів цього і… навіть утікав від Нього. Але хто може втекти від Бога?

Тепер-то, після кільканадцяти років, що супроводжувалися читанням Біблії та молитвою, Михайло може сказати: «Ще з дитинства, відколи я усвідомив себе, зі мною весь час був Господь». При цьому, щоправда, обов’язково додасть: «Тільки, на жаль, я був не з Ним…»

Очевидно, так сказати про себе може ледь не кожен, хто пізнав милість і благодать Господа. І усвідомлення самого себе, мабуть, приходить до всіх приблизно так, як це було в Михайла, – із розмірковування: «Ось – я є! І невже мене колись не буде?» 

2222-ik

Михайло тепер схильний думати, що саме тоді, в шестирічному віці, відбулася його перша зустріч із Богом. Сталося це літнього дня на узліссі, звідки крізь зелене грабове віття вже бачилася під горою батьківська хата з солом’яною стріхою. З того боку долинав дзюркіт грайливого потічка. А зліва, справа й позаду – зусібіч – ліс дзвінко виспівував-витьохкував веселим птаством. Хлопчина, який на узліссі чомусь опинився самий, тоді, здавалось, також вперше почув оце дзюркотіння струмка, щебетання пташок і взагалі всю божественну симфонію довкілля. І ось серед оцього храму природи – він сам, і несподівана думка про те, що його раптом може не стати, здається, обпалила дитячу душу так, що та запротестувала: ні, цього не може бути ніколи! За останніх два неповних роки Мишко бачив аж три смерті – поспіль, одне за одним вмерли його мама, дідусь, який жив з ними в одній оселі, і сімнадцятирічна двоюрідна сестра – тому такі думки не були випадковими.

Коли саме він почав уперше молитися – чи невдовзі після того випадку на узліссі, чи вже взимку, на різдвяні свята, – цього Михайло не пам’ятає. Знає тільки, що молитви «Отче наш» їх (з ним ставали молитися й два старших брати) навчала уже «друга мама», яку батько привів до них через рік після смерті рідної матері. Точніше, дорослі Ярівські, спільно чи почергово, удвох вечорами промовляли вголос малозрозумілі старослов’янські слова молитви, а діти вже – вслід за ними.

Хіба ж «Молитва Господня» – не слово Боже? Та хлопчаки зустрілися з ним ще раніше: дід Пилип, батьків тато, щодня подовгу (принаймні так здавалось) стояв під іконами перед старою скринею, на якій лежала розкрита товстезна, з темними й грубими, ніби фанерними, палітурками книжка. Це, як потім сказали, було Євангеліє. Мишко за прикладом старших братів, коли діда не було в хаті, обережно гортав ту книжку. У ній його вражали своїм розміром літери. Особливо ті, що на початку розділів – мальовані, з якимись кучерями та хвостами. Старші брати вже ходили до школи, і він у їхніх підручниках бачив, якими літери мають бути. Тому хлопчина довго зачаровано розглядав ті «кучері» і хвостаті «яті» з Євангелія, а ще довше – бородатих дідів, що зрідка зустрічалися на малюнках. Брати казали, що то – святі. Дід Пилип не був святим, бо не мав бороди. Зате годинами міг читати Євангеліє – і тільки стоячи.

Через роки, коли Михайло вже сам зачитувався Святим Писанням, він не раз задавався питанням: чому це дід Пилип, будучи таким набожним, не розповідав нічого онукам про Бога? Одного разу його осінило: дід боявся накликати ще більшу біду на сиріт, що недавно втратили матір! Минуло ж тільки три роки після смерті Сталіна, і загроза репресій за пропаганду релігії ще морозила душі навіть щиро віруючих. А в сільській раді ще не забули і того факту, що Пилип Ярівський був серед небагатьох селян, які так і не вступили до колгоспу. Відправив туди аж у 1936 році сина (Михайлового батька) з худобою, а сам не записувався із принципу.

Зовсім інші переконання були у «другого» Михайлового діда – Андрія, батька «другої» Михайлової матері. Він, маючи водяного млина, коней і худобу, серед перших, з бідарями, пішов до колгоспу – це був шанс не загудіти в числі куркулів до Сибіру. Але що єднало обох дідів – це віра. Втім, на відміну від діда Пилипа, який був перед ріднею мовчазним, навіть замкнутим, набожність його свата Андрія була якоюсь живою, навіть веселою. Він часто перед своїми новими (нерідними) онуками співав псалми та інші церковні пісні. Особливо любив різдвяні спілкування з найменшим Михайликом. Той уже почав ходити до школи, читав багато казок. І коли приносив аж на друге село дідові й бабці святу вечерю, дід Андрій, повечерявши з молитвою й псалмами, брав онука до себе в ліжко і просив, щоб той розповідав казки. У відповідь сам розказував Мишкові різні історії – про злого фараона, який переслідував бідних євреїв, і доброго Мойсея, перед яким розступилося море, щоб потім накрити фараонових вояків; про хороброго хлопця-пастуха Давида, який переміг Голіафа-велетня…

«Звідки ви знаєте такі цікаві історії?» – запитував онук. «Із Святого Писання», – коротко відповідав дід. І Мишко попри все те, чого вже наслухався у школі про церкву і релігію, мимоволі ловив себе на тому, що груди збуджує якесь тепле й солодке почуття поваги як до набожного дідуся, так і до недоступного й таємничого Писання.

На жаль, святе місце не пустує. Школяр підростав і читав запоєм усе підряд. Дитячі казки витіснила наукова фантастика, радянські детективи, книги про героїв революції і війни. Тепер він уже розповідав дідові не про Івана Котигорошка, а про Павку Корчагіна із «Як гартувалась сталь».

Певні зміни відбулися і в батьків: вони вже не ставали ранком і ввечері до молитви, як раніше. І якщо батько, коли діти були малими, читав уголос для всіх тільки «Кобзаря» Тараса Шевченка, то згодом зимовими вечорами перечитував про себе майже усе, що приносили зі шкільної та сільської бібліотек його хлопці-комсомолята. Не обійшов увагою, звісно, і улюблену книгу Павки Корчагіна – богоборчий роман «Овод», герой якого став кумиром також для всіх молодших Ярівських.

Аякже! Семінарист, зіткнувшись із зрадою та дізнавшись, що його духівник, єпископ і ректор семінарії, є його фізичним батьком, залишає поряд із розбитою статуеткою Христа записку: «Я вірив у Вас, як у Бога, але Бог – лише глиняний ідол, якого можна розбити молотком». Ставши революціонером, Овод потім умирає за свободу Італії і навіть керує своїм розстрілом. Як тут юнакові не захоплюватися таким героєм! Здається, саме після прочитання цього роману Михайло зі своїм старшим братом, посилаючись на радянські космічні кораблі, які тоді якраз «дірявили» небо, майже переконали набожного діда Андрія, що Бога нема. «Так-так, хлопці, я й сам бачу, як ті попи обманюють», – ці дідові слова прозвучали для школярів-комсомольців, як салют Перемоги…

Чи міг тоді подумати Михайло, що через роки, коли вже й діда не стане, за цю «перемогу» доведеться розкаюватися? Ні, звичайно.

Ріка життя підхопила його, як човен, наповнений мотлохом романтичних мрій та пустих надій, і понесла в розбурхане море цього світу – без вітрил, без керма, без Стернового… Стихія пристрастей кидала хлопця, як кидає всякого блудного сина, то в той бік, то в інший. Калюж, боліт та «стручків, що їли їх свині» у таких мандрах – без компасу, без чітких дороговказів – не оминути. І все ж чиясь невидима рука ставила певні мітки та віхи на шляху перед Михайлом, і він орієнтувався на них, підсвідомо розуміючи, що відриватися далеко від тих орієнтирів не можна, бо це загрозливо для життя. Зазвичай їх, ці орієнтири, називають моральними принципами. Але хіба ці орієнтири-принципи сформульовані не Словом? Навіть комуністи, зваблюючи людей «світлим майбутнім», не могли обійтися без Світла істинного і для свого «Кодексу будівника комунізму» безбожно крали слова із заповідей Божих. А що вже говорити про багато художніх творів, що часто серед іншого продукують і християнські моральні цінності?

В армії та після неї, готуючись до вступу в університет, Михайло, не відриваючись, читав російських класиків ХІХ століття і захоплювався вже іншими героями. Не пройшли повз його увагу і духовні пошуки та переживання персонажів із «Війни і миру» Льва Толстого. Вони ставали його власними пошуками сенсу життя. Та як ще далеко було до знахідки, заради якої щасливий шукач готовий віддати все, що має! Хоча поле із дорогоцінною перлиною, якої не варте майно всього світу, було зовсім поряд… Що поробиш: інколи людина у пошуках примарного щастя може навіть ходити по тому полю, кружляти манівцями й, блудячи, топтатися по ньому, але їй і всього життя замало, щоб знайти ту перлину.

В університеті перед Михайлом, захопленим студентською стихією, почали повставати нові кумири, його зачаровували нові слова. Проте вони не в змозі були заступити «Світла правдивого», котре «просвічує кожну людину, що приходить на світ», не могли заглушити Слово, яке з-поміж різноманіття усіх голосів озивалося десь із глибини душі: «Ось – Я є!..»

Очевидно, саме цей голос – тихий, ледь уловимий, але владний – спонукав Михайла на заняттях із атеїзму спитати університетського викладача: «А чому ви не принесете нам справжню Біблію, щоб хоча б подивитися на неї?...»

(Закінчення буде)

 

 

Вгору