03.12.2014

УПІЙМАНИЙ СЛОВОМ ІСТИНИ (ЗАКІНЧЕННЯ)

Семен МИХАСЬ, м. Харків

Михайлові Ярівському, радянському студенту столичного університету, напевно, ще пам’яталося те товстезне Євангеліє з твердими, наче з фанери, палітурками, яким зачитувався дід Пилип і яке зачаровувало Михайла в дитинстві кучерявими прописними літерами та бородатими святими на малюнках. Тому й спитав викладача з наукового атеїзму про «справжню Біблію».

Так чи інакше, але, вочевидь, його цікавість не була випадковою. Про Біблію він чув давно, ще в дитинстві. Серед однолітків і серед старших ходили розмови, що читати її не можна: хто прочитає – схитнеться розумом. Але якщо на підлітка чутки про таку «загрозу» з боку Писання ще справляли якесь враження, то над студентом ті страшилки вже не мали магічної сили: із творів класиків він знав, що всі освічені люди минулого постійно читали або ж бодай ознайомлювалися зі Святим Письмом. Тому його дивувало, в глибині душі навіть ображало те, що, говорячи про Біблію як про таку собі пам’ятку культури давнини, викладач відсилає їх, студентів найпрестижнішого вузу України, до «Біблії для віруючих і невіруючих» О. Ярославського. У тій «біблії» саркастично висміювалася біблійна мораль, що нібито склалася в епоху родового ладу та рабовласницького суспільства і яка аж «ніяк не може бути нормою поведінки для сучасної людини». Books

Хай так, міркував собі Михайло, але чому освічені люди ХІХ століття могли скласти свою власну думку про ту саму «пам’ятку культури», маючи часто її за настільну книгу, а сучасна людина, будівник «світлого майбутнього», повинна живитися сумнівною «жуйкою» із коротких біблійних фраз, приправлених розлогими коментарями якогось Ярославського, котрий відверто насміхався з «недолугості адептів біблійної моралі»? Звісно, Михайло не мав ніякого уявлення про мораль епохи родового чи рабовласницького ладу. Однак моральність людей ХІХ століття, котрі виховувалися на біблійних заповідях і про яких він міг скласти уявлення з творів того ж Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва та інших, йому бачилася значно вищою і привабливішою, аніж моральне обличчя більшості сучасних йому вихователів «нової людини».

Що відповів йому викладач наукового атеїзму? То вже не має значення. Головне – що студенти тоді так і не побачили Біблію, бо ніхто їм і не збирався її показувати. Натомість їх змушували докладно конспектувати і вивчати талмуди класиків марксизму-ленінізму. Звичайно, якби Михайлом оволоділо непереборне бажання ознайомитися зі Словом Божим, він би знайшов можливість це зробити.

Одного разу вони з однокурсником випадково набрели в Києві на молитовний будинок якоїсь християнської громади. Оскільки двері були відчинені, вони просто з цікавості зайшли всередину. Там порядкував лише один чоловік (здається, то був пресвітер), бо була середина звичайного будня. Він поцікавився, чи є у хлопців якісь запитання. Але які питання у них, гордовитих, могли бути до «сектанта»? Вони поспішно звідти вийшли. Михайлові, однак, припав до душі вислів, що він його прочитав над кафедрою в молитовному будинку, – «Бог є любов». Це було своєрідним одкровенням, бо розуміння любові у нього, зрозуміла річ, було далеко не євангельське…

Минали роки. Якось Михайлові потрапила на очі коротенька замітка в «Известиях». Повідомлялося про археологічні знахідки, які підтверджували, що Ісус Христос – не вигаданий персонаж і що людина, можливо, релігійний чи громадський діяч, з таким іменем дійсно могла бути. Годі й думати, щоб подібна інформація (та ще й у центральній газеті!) з’явилася в часи Михайлового навчання. Однак після університету вже минуло з десяток років, над країною дув вітер горбачовських перемін, і на подіб­ні «сенсації» вже не дуже звертали увагу. Михайла Ярівського ж та коротенька замітка чомусь не лише здивувала, а й трохи схвилювала. Вирізав її і носив у блокноті, показуючи при нагоді знайомим. Таке поширення цієї «новини» аж ніяк не назвеш євангелізацією, бо Михайло майже на сто відсотків був упевнений, що Ісус Христос – це просто революціонер давніх часів, якийсь народний ватажок, про якого згодом склали міфи як про Бога. А як ще міг думати ідолопоклонник, який ідеалізував Овода, Павла Корчагіна та боготворив Леніна? Так, він бачив, що «світле майбутнє» значно потьмарилося і втратило свою привабливість, стало предметом анекдотів. Однак сам Ленін залишався для нього Сонцем, яке не в змозі заплямувати ніякі партійні бюрократи і безсоромні чинуші-кар’єристи, з вини яких викривлено ленінський шлях до кращого життя.

«Сонце» розкололося і спопеліло від «Огонька» Віталія Коротича. В цьому журналі одного разу з’явилася публікація про розстріл більшовиками багатолюдної мирної робітничої демонстрації, яка в Петербурзі мала привітати Всеросійські установчі збори, що повинні були визначити подальший державний устрій Росії. З наказу Леніна демонстрацію зустріли кулеметним вогнем, а установчі збори розігнали озброєні до зубів матроси. Сенсаційні публікації тоді з’являлися ледь не кожен день, однак ця просто потрясла Михайла. Він довго не міг заснути після прочитаного, а наступного дня, прийшовши раненько до робочого кабінету, почав з того, що заліз на стілець і зняв із гвіздка портрет «вождя народів». Подібні портрети за два роки до того були розвішані у всіх кабінетах їхнього офісу – з нагоди 70-річчя Жовт­невої революції. Навіть не глянувши на кумира, Михайло жбурнув рамку за величезну шафу, яка роками не відсовувалася від стіни.

Виявилось, що поховати назавжди «сонце» за шафою нітрохи не важче, ніж літературному Артуру-Оводові розбити глиняне зображення розіп’ятого Христа.

Чи то від оголеної стіни, чи від справжнього сонця, яке піднімалось за вікном, але в кабінеті враз якось посвітліло…

Воістину, приберіть із душі ідолів – і її осяє Господь. Майже відразу після того в книжковому кіоску, розташованому при вході до офісу, увагу Михайла привернула одна книжечка. Це було дитяче видання «Закону Божого», в якому коротко і в доступній формі переказувався зміст Біблії. Там описувалися основні біблійні події і містилися розповіді про головних біблійних персонажів. Михайлове серце забилось частіше, як тільки ту книжку він узяв до рук. Купив її, не роздумуючи, тим більше, що в кіоску це був єдиний екземпляр.

Читав ту дитячу книжку не з меншим захопленням, ніж свого часу – роман «Овод» Е. Войнич або «Війну і мир» Л. Толстого. З усього прочитаного в «Законі Божому для дітей» йому найбільше сподобалися євангельські сюжети, а з усіх біблійних персонажів – Ісус Христос. Ні, Михайло не може сказати, що в нього тоді з’явилася віра. Він сприйняв Христа швидше так, як сприймав інших літературних героїв. Тільки при цьому не забував про ту коротку замітку в «Известиях», де вчені говорили, що Христос – не видумка, а реальна історична постать…

Відтоді у Михайла найбільш улюб­леним персонажем з-поміж усіх, знаних раніше, став Ісус Христос. Ні, Він ще не був для Михайла Богом. Але вже тоді, в час розчарувань і тривог, коли багато людей губили останні надії серед уламків колишніх ідеалів та ідолів, його душа, шукаючи опертя, тайкома зігрівалася цим Іменем.

А в 1991-му році, ще до розвалу СРСР, добрий знайомий, з яким Михайло любив співати застільних пісень, сказав, що в нього є справж­нісінька Біблія. Його дружина працювала в обласній бібліотеці, куди від якоїсь іноземної місії надійшло кільканадцять примірників Писання українською мовою. Оскільки начальство не знало, що робити з такою «літературою», її роздали співробітникам. Михайло, не торгуючись, віддав приятелю затребуваних 40 радянсь­ких рублів – і та «справжнісінька» Біблія опинилася в його руках.

З того часу ця Книга стала для нього основною серед багатьох творів і різних видань, якими була забита домашня бібліотека. Звісно, на Старому Заповіті він спіткнувся відразу. Багато хто після цього відкладає Біблію, і вона припадає пилом десь на полиці. Михайла таке спотикання не спинило. Він-то знав уже, де його головний Герой! Тож, перегорнувши старозавітні книги, майже відразу взявся за Євангелія. Уже після першого – від Матвія – Михайло був просто ошелешений. «Чого ж це люди шукають? Чому ми ворохобимося? – запитував сам себе. – Ось же тут усе написано, як треба жити! Ніякі революції, ніякі партії, рухи, вожді не принесуть нам щастя. Живімо за Христовими заповідями – і буде рай на землі!»

Такий хід думок був не випадковим: Михайло ще рік тому добровільно після трирічного партійного стажу розпрощався з партквитком (у колективі останнім вступив до лав комуністів і першим вибув із них), часто бігав на мітинги, усім серцем був за Народний Рух, вболівав за країну. А одного разу, слухаючи радіотрансляцію з Верховної Ради вже нібито незалежної України, раптом усвідомив: суспільство смертельно хворе, і вже ніхто йому не допоможе. «Ніхто, окрім Бога!» – майже вголос сказав сам собі – і на душі якось полегшало. Може, від того, що все-таки є у нас шанс вижити, бо є Той, Хто може нам допомогти?

Так сталося, що 1992-й рік вони із родиною зустрічали далеко від домівки. Душа чомусь була не на місці. Щойно розпалася величезна країна, якою він колись гордився, розвалювалась фінансова система. Якась тривога через непевність становища і непередбачуваність майбутнього охоплювала серце. Михайло, користуючись новорічними й різдвяними святами, звеселяв його у відомий спосіб. А якось, зачарований місячною й тихою ніччю, він відірвався від усіх і опинився сам серед поля. Морозне небо, здавалось, аж дзвеніло зорями, а його душа – співала.

«Господи! – несподівано для себе вголос сказав Михайло. – Ось я! І я хочу бути з Тобою!»

Це було його перше звертання до Бога – не завченими словами молитви «Отче наш», а особисте – з самого серця. І сталося чудо: Небо йому відповіло! Воно несподівано розродилося таким зорепадом, якого Михайло не бачив ні до того, ні після. Він остовпів від несподіванки: зірки-метеорити одна за одною летіли, здавалось, просто йому назустріч…

З того часу Михайло почав читати Біблію і молитися щоденно. Та ще мало минути довгих чотири роки, перш ніж він став перед Богом на коліна, щоб сказати: «Прости мене, Отче, і прийми мене, грішного!». Однак то вже інша історія.

 

Вгору