17.10.2017

З ЧОЛОВІКОМ – ОДНЕ ЦІЛЕ

З ЧОЛОВІКОМ –  ОДНЕ ЦІЛЕ

Хоч мені вже 50 і я маю дорослих синів, невістку (яка мені за дочку) та двох онуків, однак поважний вік і статус не заважають залишатись у душі дитиною. Якась невгамовна радість у моєму нутрі не дає занепадати духом, навіть коли життєві негаразди завдають смутку. Майже всі оточуючі сприймають мене як невиправну оптимістку, що легко йде життям, не переймаючись ніякими проблемами. Та в цьому є лише доля правди.
Веселу вдачу я успадкувала, мабуть, від мами, від неї й навчилась з позитивом сприймати навколишній світ. З самого дитинства я була непосидючою, допитливою, охочою до всяких витівок – чи то з самопала постріляти, чи ножі пометати. Та й вчилася непогано, хоча, чесно кажучи, здорово допомагала репутація старших сестер-відмінниць (я ж була четвертою, наймолодшою). Жили ми дружно, а між батьками було по-всякому: як тато тверезий – то затишшя, а як почне пиячити – сварки і бійки щодня. Мама майже весь свій вік воювала за нього, намагаючись віднадити від горілки. (І, на щастя, перемогла! Але справж­ня злагода запанувала між ними, аж коли тато вийшов на пенсію.) Напевно, саме через постійну колотнечу в домі я винесла з дитинства надзвичайну відразу до спиртного. І хто ж міг подумати, що змушена буду повторити мамину долю – довгі роки боротися з осоружною пристрастю свого чоловіка.

Так сталось, що трудовий шлях ще неповнолітньою починала токарем на військовому заводі у Вінниці. Для освоєння цієї геть недівочої професії мене відправили в учкомбінат. Одразу ж дали й кімнату в гуртожитку. І тут чи не в перший же вечір – танці. А танці для мене – все! (Це вже від тата мені передалося.) Саме танцювальний запал привернув тоді до мене увагу симпатичного чорнявого юнака, який, не зволікаючи, підійшов, аби познайомитись. Діма працював на тому ж заводі шліфувальником, жив також у гуртожитку. Не знаю, хто кому більше припав до душі – я йому чи він мені. Мабуть, обопільно. Хоча я намагалася не виказувати своїх почуттів, дозволяючи Дімі проявляти ініціативу. Знаки уваги були мені дуже приємні, але коли він став на порозі моєї кімнати з «дипломатом» і пропозицією їхати до моїх батьків знайомитися, я спасувала, адже дві мої старші сестри були ще незаміжні... В результаті – батькам довелось поквапитись з весіллям Наді і Раї, а відтак справити і наше.

Почалося подружнє життя. Але як правильно будувати відносини, ми не знали. Я виросла в родині, де господарством заправляла мама, а тато у всьому її слухався. У Діминій сім’ї – навпаки, керував батько, мама там права голосу не мала. Зійшовшись, ми копіювали звичний для кожного з нас уклад, затято доводячи одне одному свою правоту. Зрозуміло, що миру і спокою у нашому домі не було з самого початку. Далі – гірше. Народилися один за одним двоє синів, обов’язків побільшало, а Діма почав заглядати у чарку. Це мене надзвичайно обурювало, тому я навіть не намагалася стримувати емоції, тож всяка розмова закінчувалась скандалом. Дійшло до того, що чоловік запропонував пожити окремо. Я була не проти, але, крім однієї кімнати в гуртожитку, іншого житла не було. Діма пішов на крайнощі – вирішив їхати в Афганістан, підписавши у військкоматі контракт на два роки. Я знала, що там іде війна, але він вже настільки мені остогид, що без вагань розписалася в документі про те, що не матиму претензій, якщо його там уб’ють.

Він поїхав. А я, спостерігаючи за новинами з тієї далекої, чужої країни, в яких повідомлялося про щоденні обстріли і жертви, дедалі більше почувалася винною. Коли ставало зовсім нестерпно, взивала до Бога: «Боже, якщо Ти справді є, то лиш не цинковий гріб!» Не знаю, чи Він почув мою молитву, але чоловік повернувся додому живим і неушкодженим. Я його чекала, забувши усі свої образи. Та коли Діма приїхав, зрозуміла, що навіть та страшна війна його не змінила – знову почалися скандали через горілку. А тут ще хвороба сина загост­рилась. У Вадимчика з народження була астма, в непогоду він задихався. В такі дні я сиділа біля його ліжечка і читала «Отче наш», якого навчилася від мами. Взагалі, віра в Бога жила в мені завжди. Я страх як боялася смерті і постійно хотіла дізнатися, хто є там, де небо сходиться з землею. А ще я з дитинства літаю уві сні, поміж проводами, понад деревами й будинками – лину собі в небо, і так від того на душі стає легко.

Чоловіка я відвойовувала у горілки впродовж багатьох років, хоча мої рідні (мама і сестри) твердили, що то марна справа, що краще розлучитися. Я ж на такий крок ніяк не зважувалась, адже любила свого Дмитра. Але коли приходив п’яний – ненавиділа. Мама казала, що треба йти до Бога. Та й моя стомлена негативними емоціями душа весь час просила спокою. Тож почала шукати умиротворення в різних храмах. Ходила то до православних, то до п’ятидесятників, то до баптистів. Читала багато християнської літератури і, звісно, Біблію. Одного разу моя колега, побачивши у мене в руках Новий Заповіт, запросила на зібрання до своєї церкви. Це була євангельська церква харизматичного спрямування, з назвою «Любов і зцілення». День, коли я скористалася тим запрошенням, не забуду ніколи, бо тоді сталася визнач­на подія, яка – ні, не перевернула, а якраз розставила у моєму житті все на свої місця.

Ще лише наближаючись до зібрання і почувши слова «Ісус Христос» з пісні, що там звучала, я почала безпричинно плакати – сльози річкою тек­ли з очей, і я нічого не могла з собою вдіяти. А коли після проповіді служитель запитав, хто хоче примиритися з Богом, мої ноги самі винес­ли мене наперед. Як повторювала молитву покаяння – не пам’ятаю, але після слова «амінь» зненацька почала промовляти незрозуміле «Елі! Елі! Елі!» (пізніше в Біблії прочитала, що староєврейською мовою це означає «Боже мій»). Що я лиш не робила – і рот затуляла руками, і зуби зціп­лювала аж до болю – нічого не допомагало, моє «Елі!» продовжувало звучати. На мене тоді нахлинуло все разом: і сум’яття, нерозуміння, що відбувається, і не знане до того часу відчуття легкості (ніби лантух з камінням зняли з плечей), і надзвичайна любов до всіх... Перше, що сповістила своїм, прийшовши додому, це радісне «А Ісус таки живий!»

З того дня почалось моє духовне відродження. Отримавши хрещення Святим Духом, а потім прийнявши водне хрещення, я ділилася прекрасними, незвіданими доти, почуттями зі всім світом. Хтось за мене тішився, хтось глузував, хтось сварив, а хтось і пальцем крутив коло скроні. Та мені було байдуже, бо я вже відчула смисл справжнього життя і вкусила його смак. Мені почала відкриватися Біблія, і я читала її запоєм. Стала служити в реабілітаційному центрі – допомагала людям, змученим наркотичною чи алкогольною залежністю, бачила, як нечистий їх терзає. Через це служіння прийшло усвідомлення Діминої проблеми і розуміння того, що можу йому допомогти. Сприяло цьому бажанню ще й почуте від Бога застереження: «Сама ти ніколи не служитимеш Мені, бо ви з чоловіком – одне ціле». А я дуже хотіла служити Господу, тому боролася за свою половинку завзято. Незважаючи на те, що він ще гірше почав пити, я намагалася стримувати свій гнів, змовчувати, бути меншою. Молилася, вірила, не здавалася, стояла за нього навіть тоді, коли він втратив через пиятику роботу, на якій пропрацював 22 роки. Вчилася казати йому «прос­ти» та «люблю». Не знаю, кого переконувала в цьому – чоловіка чи себе, але знаю, що слова, промовлені з любов’ю, сіялись добром у нас обох.

Щоправда, плоди зростали поволі. Роки пішли лише на те, щоб я відчула до Діми любов, яку ми втратили вже давно і яку я почала проголошувати, лиш навернувшись до Бога. Відтак старалася завжди і всюди бути поряд, допомагати йому в усьому. Він у гараж іде, і я з ним, щось притримую, подаю – допомагаю, одне слово. Коли говорила Дімі «я тебе люб­лю», у мене до нього насправді не було любові. Але емоцій чекати і не треба, не треба думати, що все впаде з неба готовим. Я перша почала казати «прости мене», хоч і не була вин­на. Зараз він згадує, як лежав п’яний, а я стояла над ним і казала, що люблю його. Весь час переступала через свої амбіції та гордощі. Не казатиму, що то було просто і легко, не раз доводилось і образу проковтнути (по кілька діб його могло не бути вдома), і зневагу стерпіти, і перед несправедливістю смиритися. Дуже хотіла виконувати заповідь, яку Бог дав усім жінкам: «Дружини, коріться своїм чоловікам» (Послання до ефесян, 5:22). Знала, що нічого просто так не дається, потрібно працювати над собою, гамувати в собі гординю, якою сатана спокушає всіх людей. Діма – матюками, а я покоряюсь, бо думаю: «А Ісус за кого пішов на хрест? За нього ж!» Щоправда, пригорнути його до себе не могла ще довгенько. Аж згодом відчула, що він мені найдорожчий, що мені приємно на нього дивитися, бути поруч. А якось, зрозумівши, що настала вирішальна мить, сказала йому: «Якщо не зробиш рішучий крок до Бога, тебе диявол замучить, а я хочу з тобою жити». Діма навернувся три роки тому, через 13 років моїх молитов, вболівання, віри, надії і любові. Зате я добре усвідомила: якщо в житті щось недобре, то це щоб навчитися покладатися на Господа.
І як винагороду за все пережите маю, нарешті, прекрасного чоловіка. Зараз його так люблю, як і замолоду не любила. Він відповідає взаємністю. Стільки уваги, ласки й турботи я не отримувала ніколи. Я тепер за ним, як за кам’яною стіною. Ні за що не відповідаю – Діма за все. А ще після того, як він прийшов до Бога, у нього відкрилося безліч талантів, уміє робити, мабуть, усе і трудиться не покладаючи рук. В моєму рідному селі ми розпочали капітальний ремонт батьківського дому. Туди нас з чоловіком, впевнена, покликав Господь, адже місцеві люди зовсім не знають Його. Я ж дуже люблю своїх односельців. Хочу серед них бути, служити їм, щоб Господь засяяв Своїм світлом у їхніх серцях. Тому, використовуючи кожну хвилину, розповідаю їм про Божого Сина, що Він зробив для людей. Молюся за зцілення, за їхнє спасіння. І дуже рада, що мої старання знаходять відгук. Відчуваю, що я потрібна цим людям. Радію, що Бог являє їм Свою любов, милість і прощення.

Вдячна Богу, що постійно відновлює сили, дає бажання далі працювати, дарує радість і надію. Тішуся, що настала пора збирати плоди. Мої батьки та сестра також прийняли у серце Господа. Прислухаються до нас і сини та охоче приймають молитви за них.
Знаю, що Бог любить людей, Він помер за всіх. Тому Його обійми відкриті для кожного.

Світлана СЬОТКА, м.Новодністровськ

Вгору