30.03.2016

З ДИТИНСТВА ПОКЛИКАНИЙ БОГОМ (Продовження)

З ДИТИНСТВА ПОКЛИКАНИЙ БОГОМ (Продовження)

Він змінив хід української історії

«Андрей Шептицький сформував справді Українську греко-католицьку україномовну Церкву, яка стала національною духовною скарбницею українського народу. Цією Церквою, при цій Церкві та безпосередньо в середовищі цієї Церкви виховалося нове покоління українців, які поставили питання про відновлення Української Самостійної Соборної Держави…» (Михайло Косів)

Як шкода, що ми здебільшого не знаємо ні власного родоводу, ні історії свого народу, тим більше – історії Церкви! Наскільки б іншим було наше життя, якби ми не залишалися байдужими невігласами стосовно своїх духовних витоків та історичних коренів! Очевидно, як окремі люди, так і цілі народи могли б уникнути багатьох помилок, розчарувань, падінь і навіть життєвих драм та трагедій, якби мали в собі міцний стержень духовних та історичних знань. Звісно, бути будівничим і хранителем такого стержня покликана Христова Церква. Чи не тому ворог людини і Бога від апостольських часів аж донині цей стержень, цей «стовп і утвердження істини» всіляко намагається підточити, розхитати, викривити, розколоти і зламати? Не виходить знищити – давай тоді закуємо його в злато-срібло. Хай блищить та осліплює набожних. Хай поклоняються, але – позолоті і візерункам на стовпі, а не Істині!
Такі думки з’являються, коли більше дізнаєшся про Андрея Шептицького та знайомишся з деякими його творами. Мені тільки через багато років, коли почав цікавитися українською історією (в радянські часи фактично її не вивчали навіть у вузах), стало зрозуміло, чому на початку 1960-х років на главу УГКЦ було стільки карикатур, а на шкільних політінформаціях наш учитель біології, затятий атеїст, розпинав його як ворога №1. Шептицький направду таким і був для безбожної радянської системи. Втім, не лише для неї.

Це розуміння прийшло вже в 1990-х роках, коли вдруге (після шкільних політінформацій) зустрівся з Шептицьким на сторінках якоїсь української книжки з історії. Мене зацікавив чи навіть уразив прочитаний там факт: під час Першої світової війни, коли Львів був зайнятий російськими військами, Шептицький залишився там зі своїми прихожанами, хоча знав про вороже ставлення росіян до греко-католиків і взагалі до тамтешнього українства. Дуже скоро він був заарештований російською військовою владою «за антиросійські погляди», які полягали в тому, що ще до війни митрополит висловлювався про право українців на свою державу. Його відправили вглиб Російської імперії на заслання, а потім він перебував у «почесному» ув’язненні в одному з монастирів у Суздалі, звідки вийшов лише після Лютневої революції 1917 року…

Але як сталося, що Андрей Шептицький, народжений і вихований у римо-католицькій родині, обрав саме монастир Української Греко-Католицької Церкви, а потім, у 1901 році, навіть очолив її? Довгий час це запитання виникало у дослідників і в суспільстві не лише за життя митрополита, а й після. Як і те, чому глава Ватикану зупинив свій вибір саме на 35-річному єпископі Шептицькому. Не всі ж вірять у промисел Божий.

Нагадаємо, що батько митрополита – Іван Шептицький – походив із давнього українського шляхетного роду, який згодом ополячився, латинізувався. Граф вважав себе поляком і аж у 1911 році, коли його син уже 10 років очолював УГКЦ, сказав, що усвідомлює себе українцем. Етнічною полькою була Софія Фредро-Шептицька, мама митрополита. При цьому Іван Шептицький знав про своє коріння, досліджував його.

«Тато нам, дітям, часто пояснював і згадував наших предків, портрети яких висіли в його робітні. З портретів вбилися в моїй пам’яті три: єпископа Варлаама і митрополитів Атанасія та Лева. Усі вони були ченцями-василіанами», – пригадував згодом Андрей Шептицький.
Значну роль для нього, звичайно, зіграло й те, що їхня родина жила в українському селі. У них були слуги – українці. Майбутній глава УГКЦ постійно грався з дітьми з українських родин. Шептицькі змалку привчали дітей до багатомовності: одного дня вони розмовляли лише польською, потім – лише англійською, а далі – французькою. Звісно, українська тут також не була забутою. Завдяки цьому, а також пізнішій блискучій освіті, митрополит чудово володів більш ніж десятьма мовами.

Одне слово, прагнення зреформувати «запліснявілу» в москвофільстві (за саркастичним визначенням І.Франка) Українську Греко-Католицьку Церкву через повернення її до української національної культури та історичних цінностей виникло в Шептицького не випадково. Хоча основним мотивом тут була все-таки любов до Бога і бажання виконати заповіт Христа – «Хай всі єдино будуть!» Митрополит вважав, що саме УГКЦ може стати мостом, який об’єднає Західну та Східну Церкви. Про це його палке бажання, як і про ревне та щире служіння Богу, напевно, знала не лише монастирська братія. Тож не дивно, що з Риму прийшло рішення на призначення його спершу єпископом Станіславським, а вже згодом – і митрополитом Галицьким, главою УГКЦ.Розповідають, що гуцули досі пригадують візит Шептицького, ще як єпископа, до їхнього краю. Ознайомитися з життям парафій він їхав на коні, перетинаючи бурхливий Черемош. Заходив у домівки людей, сповідав їх. Бачив біди і бідність своїх парафіян. Зокрема і те, що вони часто зазирають до корчми, спиваються. І перше, що він зробив як пастир, – почав закладати читальні та осередки «Просвіти», бо вважав, що темний люд легко обманути. Засновував також братства тверезості по селах. Митрополит був переконаний, що Церква має відігравати активну чи й провідну роль у становленні та оздоровленні українського суспільства, а отже, й у відродженні української державності.

І тут доречно згадати про мою третю зустріч-відкриття із Шептицьким, що мала місце не так давно. Будучи вже трохи знайомим з історією християнства, знав дещо і про УГКЦ, зокрема і про те, що Шептицький з-поміж усіх глав цієї церкви очолював її найбільш тривалий період – 44 роки. Знав також, що під його пастирським впливом виросла ціла плеяда нової української інтелігенції та лідерів національного руху; що у 1918-1919 роках його міжнародний авторитет і дипломатичні зусилля посприяли визнанню в Європі та Америці Української Народної Республіки; що він писав листи-протести до Гітлера, до Сталіна; що врятував багато євреїв, у себе вдома ховаючи їх від нацистів; що одного його брата закатували в НКВД, іншого – в гестапо і що самого Шептицького виводили під мури собору святого Юра, маючи намір розстріляти… Всі ці знання ліпили відповідний образ митрополита як благообразного святого, що в моїй уяві прийшов на зміну карикатурам часів піонерського дитинства.

Аж тут, цікавлячись історією кооперативного руху в Україні, раптом відкриваю для себе митрополита як… успішного бізнесмена. Як це? Хіба можливо? Зашорена в релігійних дог­мах, свідомість часто противиться реальним проявам живої віри. Але це дійсно так: біля витоків українського кооперативного руху був усе той же Андрей Шептицький! Задля гідного життя українських селян він ще наприкінці ХІХ ст. починає втілювати численні бізнес-проекти, щоб зорганізувати їх у кооперативи та залучити до оплачуваної праці.

«Шептицького можна назвати найуспішнішим економістом Галичини в ХХ столітті», – небезпідставно зазначив один із дослідників життя і діяльності митрополита. За його сприяння було створено Маслосоюз, який успішно розвивався і охоплював 80 відсотків греко-католицьких парафій в Україні. Так само Церква заснувала Центросоюз, тобто кооперативні спілки, які спеціалізувались на сільськогосподарських товарах. Селяни могли виготовляти для себе товари, а отже, вони були дешевшими. Часто кооперативами керували священики. Щоб останні якомога краще вели справи, Шептицький запровадив для них додаткову, світську, освіту: кожен, хто вчився у семінарії, проходив курси з городництва, бджільництва, садівництва, юриспруденції…

Дбав Шептицький і про освіту для парафіян. Запрошував учителів різного фаху їхати в українські села, щоб навчати там людей. Випускники таких курсів потім займалися підприємництвом, фермерством. Шептицький заснував у митрополії шість заводів. Серед них – кахельний, а також цегельні для будівництва шкіл та храмів. Митрополит викупив у Львові фабрику солодощів, товари якої стали відомі в Європі. Про його успіхи у веденні бізнесу свідчить і те, що УГКЦ часів митрополита Андрея проклала понад 120 кілометрів залізниці – від Львова до Стрия і на Франківщину. Хоч у справи благодійності митрополит вкладав і кошти зі свого спадку: мати залишила синові великі суми, а також передала у володіння земельні ділянки, ліси. Тож у часи голодомору Шептицький відсилав цілі вагони зерна на Велику Україну. Інша річ, кому те зерно потрапляло…

«Мій вклад, Мамо, є викликом для тих, які вважають, що наш нарід зав­жди й постійно має комусь служити, а незалежність України слід заховати «на вічну пам’ять» до гробу. Але так не є і так не буде… Йдуть важкі, страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальності перед Богом за душі, відкуплені кров’ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся від обов’язку, даного мені Богом, і «до кінця днів моїх», кажучи словами псалмоспівця, буду здійснювати заповіт св. Павла – бути всім для всіх…»

Матері Шептицького вже давно не було в живих, коли це уявне звернення-лист з’явилося у світ стараннями його співробітника Г.Лужницького, автора книги про митрополита. Але приблизно такими словами Андрей Шептицький, виступаючи на відкритті заснованого ним Музею мистецтв у Львові (1913 р.), висловив розуміння свого місця у процесі відродження України і своєї ролі у визначенні її долі, яку не уявляв без Церкви Христової. До речі, християни розуміють, що згаданий вище «заповіт» – не що інше, як слова апостола Павла з 1-го Послання до Коринтян. Ми знаємо, до чого закликав апостол своїм прикладом: «Від усіх будучи вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати… Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких».

Андрей Шептицький не просто знав це. Він усіма силами – духовними, душевними і фізичними – прагнув слідувати цьому прикладу. Та коли він помирав (1944 р.), то, звісно, не знав ще, як багато він уже придбав. То тільки тепер ми можемо бачити та й то наразі частково, що надбання митрополита – вся Україна. Вільна й незалежна країна, де піднімається Церква і славиться Ім’я Господнє.

Михайло ЯРІВЕЦЬ, м.Харків

Вгору