04.12.2015

З ДИТИНСТВА ПОКЛИКАНИЙ БОГОМ

З ДИТИНСТВА ПОКЛИКАНИЙ БОГОМ

Михайло ЯРІВЕЦЬ, м.Харків

До 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького

29 липня 1865 у сім’ї графа Івана Шептицького та його дружини графині Софії Шептицької у Прилбичах Яворівського повіту, що на Львівщині, народився син, якого через кілька днів охрестили і назвали Романом. Графи Шептицькі мали власний будинок у Прилбичах. Рідний дім дихав історією родинних пам’яток, з яких кожна, навіть найдрібніша, говорила про минуле Шептицьких, про їхні життя і працю. Двір із своєю службою і недалеке село не були собі взаємно чужі, а становили одну велику родину. Батько митрополита – граф Іван Шептицький – походив зі старого боярського роду, з якого у XVIII ст. вийшли три львівські єпископи: Варлаам, Анастасій і Лев. Мати майбутнього митрополита, Софія, була глибоко релігійною жінкою високої культури. Вона подарувала Церкві та людям двох слуг Божих – блаженного архімандрита Климентія та митрополита Андрея. Про останнього глава Ватикану свого часу сказав: «Далекоглядна й ґрунтовна пастирська діяльність слуги Божого мит­рополита Андрея Шептицького є героїчною й апостольською».

Коли я тепер читаю, що покликання до служби майбутній Велетень Духу відчув ще маленьким хлопчиком, то не можу не згадати таким самим хлопчиком і себе, коли відчував у собі поклик… до малювання карикатур на Шептицького. Так-так, це тепер він у суспільній свідомості – Божий слуга і великий патріот, а його апостольська діяльність – героїчна. Тоді ж, у темні роки переслідувань церкви, нам, довірливій піонерії, на шкільних політінформаціях Шептицького представляли уособленням буржуазного націоналізму, гітлерівським прихвоснем і оунівським попом, а його діяльність – злочинною. Таким він поставав і на карикатурах, які широко тиражувалися у настінних перекидних календарях, з яких я любив змальовувати в зошит різні картинки.

Ось так ще в дитинстві й узнав про Шептицького. І хай сьогоднішнє зізнання буде своєрідним актом покаяння за ту піонерську готовність боротися з «опіумом для народу», яку тоді я мав. Звісно, тяга до малювання не обмежувалася лише бездумним копіюванням пропагандистських карикатур. Це захоплення взагалі швидко пройшло, натомість з’явилося бажання відображати олівцем та пензлем красу землі, на якій виростав, а отже, – наповнювати нею душу. А це вже… хіба не поклик з небес? Бо що прекраснішого є від Бога, який Все у всьому? І «все через Нього й для Нього створено», і все Ним створено дивно прекрасним. Інша річ – як і коли відгукується наша душа на той поклик небес.

У випадку з Андреєм Шептицьким цей поклик, за його ж словами, передавався йому, як і більшості з людей, через голос рідної землі. А почув його малий Роман у старій сільській церкві. Він про це потім згадував так:
«Я був, відай, дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев’яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував ту якусь незрозумілу емоцію… Темрява, в якій світилися тільки свічки, їх відблиск на золотому тлі ікон, дим кадила, що возносився до неба разом із звуками пісні, звернений на мене зір Христа Спасителя і святої Його Матері – все те складалося на якесь враження, таке глибоке, яке ледве коли в життю пам’ятаю. А глибоке враження було якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами відчувало серце якусь таємну глибінь, – немовби промінчик спливав на душу з-поза світу, неначе з небес». Як зазначають дослідники пастирського феномену Шептицького, саме звідси, з цієї Прилбицької святині, починається митрополит Української Церкви, Божий слуга. У такий спосіб голос Господній кликав його до служіння біля Божого престолу.

Цей поклик одразу відчула мати, графиня Софія Шептицька, яка після таїнства першого святого причастя свого сина писала: «Якщо можна уявити собі ангела у повному блиску непорочності й святості, який приступає до свого Господа, – то це було моє хлоп’я, яке Бог запалив особливою любов’ю до Себе, а мені по-земному, коли найбільше дякувала, так серце краялося, наче я мала б вирвати його зі своїх грудей. І тепер, коли пишу, сльози стають мені в очах. Чому? Бо відчуваю, що ту дитину Бог хоче мати своєю». Це відбулося 17 травня 1876 року. Хлоп’яті, як пише мати, тоді виповнилося 10 років, 9 місяців і 18 днів.

Дещо пізніше, вже про вісімнадцятилітнього юнака, мати знову розповідає одну реальну історію, пов’язану з їхньою поїздкою на весілля до друзів. Під час веселощів молодий граф Роман на деякий час відлучився від товариства. Мати знайшла його у монастирському соборі. 
«Там, у тиші монастирських мурів, …беручи на свідоцтво об’явлену йому Божу волю, моє хлоп’я в покорі питається Господа: «Боже, що хочеш, щоби я вчинив?» А Господь відповідає йому в душі – тим голосом без слів, якого людське вухо не чує, але серце розуміє: «Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для мене і який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце, і підеш до нового життя, до чужих людей, може, не радих тобі,… і візьмеш Мій хрест на свої рамена та зазнаєш осуджень, підозрінь у тому, що є для тебе найсвятіше і від Мене передане… Зазнаєш, може, й людської погорди… Твої найближчі здвигатимуть раменами й будуть називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде, і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу, й служитимеш Мені аж до смерті, може, навіть мученичої». Якщо я пишу про це, то не тому, щоби відразу вважала його святим, але пишу для зазначення, що він був і є таким матеріалом, з якого Бог створює святих».

Хлопець ясно передчував непрос­тий шлях свого покликання і свого вибору. У листі до матері він пише: «Ти пам’ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичий престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я зі спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник… Та дарма. Господь Бог кличе, треба йти!» Отаким чітким було усвідомлення Божого покликання.

Був ще епізод, який утвердив юного Шептицького в його виборі на користь Божого Царства. Однієї ночі, коли батьки поїхали до Львова, підліток Роман, збуджений якимсь внутрішнім незбагненним почуттям, іде в канцелярію батька і при світлі свічки вдивляється в обличчя своїх предків – ієрархів Шептицьких. Раптом: «Ти є позичений, сину, – казали очі дядька Атанасія, – ти є позичений! Пам’ятай про це! – Я перехрестився, – згадує пізніше Шептицький, – підійшов до татового бюрка (столик – ред.), на якому стояло вирізьблене в дереві Розп’яття Христа, поцілував скривавлені ноги Розп’ятого й сказав уголос: – Доб­ре». Тобто він погодився, що тимчасово позичений своїм батькам, а насправді належить іншому Батькові – Небесному. Втім, хоч і чув покликання виразно, і знав, що має піти за голосом цього покликання, і готувався до нового життя, і прагнув його, та все ж період прощання з собою колишнім був настільки болючим, що мати називає його не інакше, як «конанням». Про вибір свого сина Софія Шептицька потім напише: «Нехай світ не каже у своєму безглузді, що до монастиря йдуть ті, які не вміють любити і бояться страждань. Нехай не кажуть також, що кому Бог дає ласку покликання до Своєї служби, то тим самим уже звільняє його від терпінь. Нехай ніхто не говорить: «Щасливий». Бо люди не розуміють ні того щастя, ні якою ціною воно здобувається. Господь кликав Ромця, і він з повною вірою й радістю йшов за цим голосом і покликанням, а все-таки… аж до хвилини, коли переступив поріг Добромильської обителі, лише страждання виповнювали його душу». Звичайно, важко було і їй самій: «Моє життя не було ані легким, ані світським, ні навіть веселим. Господь дозволив мені оглянути Його Царство, що розвивалося в моїх дітях».

Мати Романа, переконавшись у глибокій вірі та покликанні сина, у своїх споминах писала, що вірила в святість покликання Романа вже від того моменту, коли він, будучи восьмилітнім хлопчиком, говорив їй про це.
Романове рішення бути священиком і вступити до чину Василіан стало потрясінням для його батька. Василіани – це орден ченців у греко-католицькій церкві, започаткований у IV столітті, метою якого є особисте освячення через виконання християнських заповідей любові, а також спасіння ближніх через благовістування, наукову та видавничу діяльність, душпастирство і працю з молоддю. Графу Івану Шептицькому було важко змиритися з тим, що син має намір вступити до монашого чину Української Греко-Католицької Церкви.

Роману дуже важлива була згода батька. Це сьогодні діти часто діють на власний розсуд, не питаючи батьківського благословення. У своєму листі до тата Роман з трепетом у душі, з повагою та любов’ю писав: «Найдорожчий Тату, моя воля в твоїх руках... Знаю, що Ви, Тату, не похваляєте моєї думки, але знаю й те, що Ви займаєте таку позицію, побоюючись, що не Бог, а люди намовляли мене до монастиря; знаю теж, що головною ціллю тата є впевнитися, чи моє покликання походить від Бога. Бачачи, як дуже тебе, дорогий Батьку, ця думка хвилює і болить, скажу все, що відчуваю: я є найглибше переконаний, що коли не піду за Божим голосом, який мене все виразніше взиває до монастиря, змарную не лише своє життя, а й Ваше затрую, бо поза монастирем ніде не знайду щастя». Після такого Романового листа граф Іван Шептицький усвідомив: син «має справжнє покликання, не можна його зупиняти».
Закінчення в наступному номері

Вгору