15.11.2016

ЗНАЙШЛА В МАКУЛАТУРІ

ЗНАЙШЛА В МАКУЛАТУРІ

Ольга КОВАЛЬ, м.Новодністровськ

У понеділок вранці на робочому телефоні я прочитала sms досить моторошного змісту: «Я не хочу жити. В душі – біль. Немає сили терпіти. Мені дуже страшно, я хочу покінчити з життям. Ваш телефон я знай­шла у християнській газеті. Прошу вас: моліться за мене! Маша. Житомир.»

Повідомлення було надіслане ще в неділю. Мене приголомшила думка, що за цей час могло статися непоправне. Швидко натиснула кнопку виклику. Поки лунав незугарний рингтон, моя уява малювала страшну картину. Боялася, що хтось візьме телефон і скаже, що Марії вже немає… Але на виклик ніхто не відповів. Моє відчуття страху і тривоги немовби хтось поставив на паузу – перебувала наче у вакуумі. «Може, не чує дзвінка?» – розраджувала себе. Та через кілька хвилин пролунав виклик – на екрані Маріїн номер. «Маріє, це ви?» – невпевнено промовила я. А почувши «так», полегшено зітхнула. Вести розмову далі було вже спокійніше. Тож запитала, чи, бува, у неї хтось не помер (думалось, що лише непоправне горе може штовхати людину на крайнощі). Вона одразу спростувала моє припущення.
«Що ж сталося? І звідки у вас наша газета?» – продовжувала я з нетерпінням. – «Я працюю двірничкою, але на прожиття моєї мізерної зарплатні не вистачає. От чуйні люди і приносять мені макулатуру, яку я здаю. Серед неї я і знайшла газету «Місто на горі». Там був номер телефону, я й написала». – «То що ж все-таки трапилося? Чому у вас такі страшні наміри?» – не відступала я. – «Мене кинув хлопець», – пролунало у відповідь. – «І це все?» – подумала я, й мені відлягло від серця. Але подальша розповідь дівчини збудила у моїй душі щирий жаль.

Марії 26 років, вона виросла в інтернаті. Батька свого не знає. Маму знайшла, вже будучи дорослою, але зрозуміла, що не потрібна їй. Дівчина має третю групу інвалідності – наслідок спроби накласти на себе руки. Безрадісною є і ситуація на роботі: один з начальників брутально домагався близькості з нею. Марія хотіла б вирватись із депресивного стану. Наміряючись змінити життя, почала опановувати нову професію. У неї зав’язалися стосунки з хлопцем. Але після нещодавнього розриву з ним зневірилася, розчарувалася і просто не хоче жити – нікому, каже, нема до неї діла. «Мені дуже самотньо. Я не бачу виходу», – закінчила свою сповідь.

На розпачливі слова Марії, що, мовляв, краще вже від такого життя кинутись з моста у воду, я почала переконувати її, що таким чином можна зламати собі хребет і стати безпорадною калікою – тоді буде набагато гірше. А ще страшніше те, що самогубці навіки приречені на пекельні муки, які не можна прирівняти навіть до найтяжчих земних страждань. «Тому у такі моменти волай до Господа, – палко напучувала я, – а Він, доб­рий і милосердний, чує всіх, хто кличе Його. Він уже проявив до тебе милість, не дав вкоротити віку. Зберіг життя. А оскільки зберіг, то неспроста: Бог має для тебе щось краще. Зрозумій це, прийми і живи згідно з цим. А про свої лихі наміри, які нав’язав тобі ворог людських душ, забудь». По моїх словах Марія ожила, звеселіла і погодилася зустрітися з віруючими, які отримують нашу газету.

Згодом, обмірковуючи цей випадок, я тішилася, що та дівчина, знайшовши газету у такий дивний спосіб (у макулатурі), прочитала її, і газета, – хтозна? – можливо, врятувала їй життя та, що найважливіше, – душу від пекла. Господь, премудрий, всесильний і люблячий, дорожить кожним із нас. Тож молюся, щоб усі, хто в нужді, не прогледіли те дорогоцінне, що Він має для них, а обов’язково прийняли, як зробила це Марія.

 

Вгору