02.11.2012

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Барвиста, закосичена жовтнем алея, якою Мишко ще вчора так швидко минав дорогу зі школи, видавалась сьогодні довгою і сірою. Хлопчикові не хотілося ні каштанами футболити, ні еквілібрувати на високих бордюрах. І додому також не кортіло. А все через свято, яке вирішили влаштувати у їхньому третьому «Б».

–Завтра у нас День іменинника, – попередила вчора на виховній годині вчителька. – Тому всі, хто народився восени, мають принести для солодкого столу щось смачненьке. І наш новенький також. Адже у тебе зовсім недавно був день народження, – звернулася вже окремо до Мишка.

До цієї гарної міської школи хлопчик ходить зовсім недавно, лише другий місяць. До того вони з мамою жили в селі, у бабусі. Там усе було набагато простіше. Усі дні народження відзначалися хіба що такими нехитрими подарунками, як нові черевики або тепла курточка. І в школі, де він навчався раніше, спеціальних днів для іменинників також не проводилось.

Спочатку Мишко хотів похвалитися вдома, що завтра у їхньому класі має бути гостина. Та коли побачив мамині засмучені очі, передумав, бо зрозумів, що їй і сьогодні не вдалося влаштуватися на роботу. Не хотілося додавати їй клопоту ще й своїми проблемами. І без того мама часто зітхає. «Все налагодиться, синку. Все у нас буде добре», – чи то його переконує, чи, може, себе заспокоює. «Ні, нічого не казатиму, – уже поринаючи в сон, твердо вирішив малий. – Адже мужчина повинен уміти долати труднощі – так і татко колись говорив, і бабуся вчила. А я тепер єдиний у нашій сім’ї чоловік.»

І вже сьогодні після уроків, коли вчителька з дівчатками почали застеляти стіл скатеркою і розкладати чашки для чаю, Михайлик чи не першим витягнув з сумки своє частування – баночку пахучого малинового варення та чималий буханець свіжого домашнього хліба, який напередодні передала їм з села бабуся. Поряд з кремовими тістечками, дебелими шматками тортів та яскравими обгортками цукерок, що з’являлися на святковому столі, Мишкові гостинці виглядали якось по-сирітськи. Для учнів цього класу таке явище, очевидно, було незвичним. Попервах діти здивовано переглядалися, потім почали посміюватись, а насамкінець дружно взяли хлопчика на кпини. Припинила веселощі вчителька. Вона рішуче відрізала скибку, щедро намастила варенням і, відкусивши, почала нахвалювати невибагливе пригощання. А Мишко стояв червоний як рак і щосили стримував зрадливі сльози. «Мужчини не плачуть», – подумки повторював таткову науку.

А тепер його ноги не хотіли йти додому, перечіпаючись незрозуміло за що на рівному асфальті розфарбованої осінню алеї.

Та дорога не може бути безкінечною. Намагаючись виглядати якомога бадьоріше, Михайлик відчинив двері квартири і завмер від несподіванки. Матуся поралась біля висунутого посеред кімнати стола, на якому вже стояв чайний сервіз і вазочки з цукерками та іншими солодощами. А в центрі розмістився великий торт, поцяцькований білими й рожевими завитками крему, цукатами і червоними трояндами. Мама підняла очі на сина:

– Добре, що ти уже прийшов. Сьогодні святкуємо. Мене взяли на роботу. Знаєш, дуже хороше місце, навіть аванс дали. То я й вирішила, що пора уже й твій День народження відзначити. Ось-ось бабуся приїде.

– Матусю, я так тебе люблю!– пригорнувся Михайлик до найріднішої йому людини.   

 Віта ПАШКОВСЬКА, м.Новодністровськ

Вгору