03.04.2014

ЧУЖИЙ ХРЕСТ

Зайшовши до квартири, Іван жбурнув ключі на тумбочку, скинув черевики і впав на диван. «Ненавиджу роботу, – подумав він, намагаючись розслабитись. – Добре, що попереду довгі вихідні».

Задрімати йому не дозволив раптовий дзвінок мобільного. Телефонувала мати.

– Так, – вільною рукою увімкнув настільну лампу.

– Привіт! Ти вже дома?

– Угу, – позіхнув у відповідь.

– Я заходила до тебе. В холодильнику залишила холодець, котлети і тушковану картоплю.

– Дякую, мамо.

Настільна лампа кілька разів згасала. Він постукав пальцем по плафону. Неполадка зникла.

– Синку, післязавтра в церкві пасхальне богослужіння. Я так хотіла б... Може й ти підеш зі мною? – Ма, не діставай мене своїм Богом!

– Іван починав дратуватися чи то від чергових умовлянь матері, а чи від того, що світло знову почало блимати.

– Скільки разів казав тобі – Його нема. Не вірю! І в твою секту не піду.

– Добре, добре, сину, – зітхнула мати. – Я мовчу. Подзвониш мені завтра?

– Гаразд. Бувай, – вимкнув зв’язок і сердито похитав плафоном. 

– Та що ж це таке?!

Нічник вперто не хотів світити. Іван підвівся і спробував щільніше вкрутити лампочку. Пальці опеклися об гаряче скло. Тіло трусонуло струмом. Від несподіванки Іван відскочив, зачепився за край стола і, падаючи, вдарився головою об щось гостре. Здалося, що в очах спалахнули тисячі ламп... c_20040307_13378_19160

Прийшовши до тями, Іван обережно потягнувся рукою до потилиці – ні, здається, рани нема. Тільки гуля. В голові туманилося. Тихо вилаявшись, він повільно, майже навкарачки заліз на диван. Хотілось заснути, але біль і шум у голові не давали. Мимоволі пригадалась розмова з мамою. Може, не треба було так різко з нею?.. І торік засмутив її, передчасно покинувши їхнє зібрання. Тоді там організували перегляд фільму «Страсті Христові». Спочатку йому здалося – картина так собі: попри містичні сцени, можна дивитися. Та коли почалися катування головного героя, а екран залився кров’ю – хай і кіношною – надмір натуралізму став коробити. Всередині все запротестувало – і він покинув зал, навіть не глянувши у мамин бік. Навіть тепер від однієї згадки про той фільм в Івановій душі заворушився якийсь неспокій. «Навіщо так тиснути на психіку?!» – ще встиг подумати, провалюючись у сон.

…Здалеку долинали голоси та ще якісь незрозумілі звуки. Дуже хотілося пити. Іван спробував розплющити очі. Але від яскравого світла знову їх заплющив. Він застогнав і з натугою сів. Здавалося, що його голова стала настільки великою, що ось-ось вибухне. З третьої спроби йому вдалося відновити свою здатність бачити. Та від цього було мало користі. Хоча навіть у такому стані Іван розумів, що він точно не у своїй квартирі. Але де? Розгледівшись, побачив, що сидить посеред вузької брудної вулички. По обидва боки стояли кам’яні будинки з пласкими дахами. Навколо – жодної душі. Тільки звідкись чувся якийсь тривожний гамір. Ба навіть – плач.

Поволі, через силу підвівся і завмер. Що з ним сталося? Замість звичного одягу на ньому була якась брудна сіра сорочка до колін, стягнута поясом. На ногах плетені сандалі, а на голові – пов’язка. «Де я? – гарячково перебирав у пам’яті останні події. – Що сталося?» Збентежено озираючись навколо, підсвідомо вишукував очима де б напитись. Біля дверей одного з будинків угледів старовинну амфору. На Іванове щастя, в ній виявилася вода. Пив жадібно, поки глек не спорожнів. Вода додала йому сил. Думки прояснилися. Вирішив іти на голоси. Та це, виявилося, не так просто. Тісні вулички утворювали химерні лабіринти. Іван кілька разів повертався на те саме місце, поки нарешті не дістався до ширшої вулиці з бруківкою, на узбіччях якої стояв галасливий натовп. Спробував заговорити до деяких людей, але вони зовсім не звертали на нього уваги. Всі дивилися в кінець вулиці, звідки наближалася якась незвичайна процесія. Іван проштовхався у перший ряд, щоб самому побачити, що там коїться.

Воїни в лицарських обладунках вели трьох ув’язнених, що вгиналися під вагою великих дерев’яних хрестів. Один з них, з терновим вінком на голові, був дуже побитий. На ньому майже не було живого місця. Раптом він упав. Конвоїри почали затято шмагати його батогами. Жінки тужливо заголосили. Чоловік щось їм сказав, і вони заридали ще дужче.

– Хто це? – запитав Іван.

– Ісус із Назарету, – відповів хтось із натовпу.

– Неймовірно! – вигукнув вражено.

– Я думав, його вигадали.

Співрозмовник здивовано зиркнув на нього:

– Ледь не кожен у Єрусалимі хоча б раз бачив Царя Юдейського. А ти, мабуть, не тутешній. Звідки?

– Здалеку, – зітхнув Іван.

Тим часом ув’язнені порівнялися з Іваном. В цей момент закривавлений чоловік знов упав на землю. Вояки почали підганяти його нагаями. Він спробував підвестися, але не зміг. Хрест зсунувся йому на зранену спину. Ісус з Назарету застогнав від болю.

– Цей далі не піде, - сказав один з конвоїрів.

– І що робити? – обізвався інший. 

– Хто понесе хрест?

– Тихо! – гаркнув командир і вказав на Івана. – Іди сюди! Так-так, ти. Понесеш хрест замість нього. Зрозумів? Чи ти глухий?!

– Ні, я... я зрозумів, – з острахом наблизився до них.

– Тоді роби, що кажуть!

Іван підійшов до Ісуса і взяв Його хрест. Він виявився важким і дуже слизьким від крові. Найважче було йти під гору. Хрест притискав до землі. Ноги ковзалися по камінцях. На щастя, Івана хоч не били. Час від часу кидав погляд на Ісуса, дивуючись, що опинився біля Нього. Вояки привели їх на вершину гори, яка нагадувала череп. Вони наказали Іванові покласти хрест, а самого відігнали геть. Приєднавшись до натовпу, попросив води. Хтось подав йому шкіряну флягу.

Незважаючи на крики приречених, солдати впевнено і без зайвого поспіху виконували свою роботу. Один за одним вгору знялися хрести. Останнім, між двох інших, підняли хрест з Ісусом.

– Якщо ти Син Божий, зійди з хреста! – закричав хтось.

Натовп схвально загомонів. Ісус звів очі до неба і щось викрикнув. Ніхто не зрозумів, що саме, але всі принишкли. Сонце закрила чорна тінь. Величезні хмари затягнули небо. Важкі краплі дощу вдарилися об землю. Перша блискавка розітнула чорну безодню, стрілою влучила прямісінько в Іванову голову. Голова просто розкололася від болю.

...Схопився, не розуміючи, де він і що з ним. Холодний піт стікав по обличчю. – О, Боже! – застогнав і, побачивши себе у власній квартирі, полегшено зітхнув. Він сидів на своєму улюбленому дивані. У вікно пробивалися перші промінці вранішнього сонця. Іван торкнувся потилиці. Гуля, здавалось, поменшала, та боліла ще більше. Тут в пам’яті зринув сон – спина Ісуса, вся в кров’яних пасмугах відкритих ран, і хрест, що сповзав на ті рани. Іванові враз стало чомусь ніяково за свою «рану» – хіба це біль? Обережно приклавши долоню до потилиці, він спробував згадати інші подробиці незвичайного сну. «А може, мама правду каже?» – несподівано для себе подумав Іван. Сидів так – розгублений і збентежений – дуже довго… Аж поки рука мимоволі не потяглася до телефону.

– Чуєш, ма... А коли там у вас те зібрання?  

 Роман СКАРЖИНСЬКИЙ,  м.Гребінка, Полтавська обл.   

Вгору