02.09.2014

ВІДРО ВОДИ

Прокинувшись, Іван сів на ліжку. Голова йшла обертом. Він стиснув її руками, ніби сподіваючись втримати на місці. Через засмальцьоване вікно пробивалося сонячне проміння. Іван наважився розплющити очі. Його враз засліпило яскраве світло. Він застогнав.

Його нудило. В горлі пересохло. Погляд натрапив на банку розсолу, що стояла на столі, заваленому всяким непотребом. Зуби клацнули об скло. Тепла, мутно-зелена рідина потекла у шлунок, але полегшення не принесла. Іван витер рота і сумно подивився на розкидані порожні пляшки. «Треба йти до Надь­ки», – подумав він.

Його сестра жила на іншому кінці вулиці. Відстань не більше кілометра, але в такому стані для Івана це було те саме, що пробігти марафон. Надь­ка гнала і продавала самогон. Вряди-годи, хоча й зі скрипом, вона наливала йому чарчину для поправки. «Хоч би ніхто не зустрівся дорогою», – з такою думкою він вийшов на щербатий поріг. В нестямі наступив на сірого кота. Заверещавши, той чкурнув у бур’яни. Іванове серце шалено калатало. Все тіло вкрилося холодним потом. Вилаявшись, він поплівся до похиленої хвіртки.

Крок за кроком наближався до мети. Йому здавалося, що це не він плентається, а порожня дорога пропливає під ногами та будинки з парканами рухаються повз нього. Ось і криниця на півдорозі до Надьчиної хати. «О, ні! Тільки не це!» – угледів бабу Гальку, що тупцялася біля колодязя. Іван спробував сховатися за стовп, але не встиг. Бабця, лиш помітивши його, привітно поздоровкалася. Вона завжди вітається. До всіх. І щоразу всім посміхається. Іван буркнув щось невиразне у відповідь і, опустивши очі, пройшов мимо. А вона взяла відро з водою, наповнене по вінця, і, перевалюючись з ноги на ногу, пошкандибала до свого двору.

Іван ступив кілька кроків і став. Щось не давало йому йти далі. Озирнувся на стару. Зітхнувши, наздогнав її і мовчки забрав важке відро. Доніс до бабчиного двору й поставив біля прочиненої хвіртки. І так само мовчки пішов геть.

33_600

– Дай тобі Боже здоров’я! – гукнула вслід старенька. – Так ось поміг бабі. Щасти тобі, Ваню! Гарне в тебе серце, дитино...

Її слова капали цілющим бальзамом на змучену душу. А від останньої фрази, яку стара, згинаючись за відром, мовила вже собі під ноги, Іван ніби зовсім очуняв. Він ще ніколи не чув такого. Хотілось аж обернутися: чи й справді це вона про нього? Та мовби боячись розм’якнути, лише рішучіше наддав ходи. І тут раптом помітив, що в ногах замість дрожі та в’ялості з’явилася сила. Вони вже не човгали, а несли його, мов на крилах. І сонце тепер не засліплювало, а усміхалось лагідно, як баба Галька. Легкий вітерець приємно обвівав звеселіле лице. Бабині слова бриніли в серці тихою радістю.

– Доброго ранку, Надюхо! – Іван усміхався сестрі усім своїм неголеним обличчям. Ще на підході до Надьчиного двору він раптом згадав про її давнє нарікання на дірявий дах клуні. – Давай показуй, що там з твоїм сараєм.

Надька дивилася на нього, як на навіженого...

Прокинувшись, Іван сів на ліжку. Голова йшла обертом. Він стиснув її руками, ніби сподіваючись втримати на місці. Через засмальцьоване вікно пробивалося сонячне проміння. Іван наважився розплющити очі. Його враз засліпило яскраве світло.  Він застогнав. Його нудило. В горлі пересохло. Погляд натрапив на банку розсолу, що стояла на столі, заваленому всяким непотребом. Зуби клацнули об скло. Тепла, мутно-зелена рідина потекла у шлунок, але полегшення не принесла. Іван витер рота і сумно подивився на розкидані порожні пляшки. «Треба йти до Надь­ки», – подумав він. Його сестра жила на іншому кінці вулиці. Відстань не більше кілометра, але в такому стані для Івана це було те саме, що пробігти марафон. Надь­ка гнала і продавала самогон. Вряди-годи, хоча й зі скрипом, вона наливала йому чарчину для поправки. «Хоч би ніхто не зустрівся дорогою», – з такою думкою він вийшов на щербатий поріг. В нестямі наступив на сірого кота. Заверещавши, той чкурнув у бур’яни. Іванове серце шалено калатало. Все тіло вкрилося холодним потом. Вилаявшись, він поплівся до похиленої хвіртки. Крок за кроком наближався до мети. Йому здавалося, що це не він плентається, а порожня дорога пропливає під ногами та будинки з парканами рухаються повз нього. Ось і криниця на півдорозі до Надьчиної хати. «О, ні! Тільки не це!» – угледів бабу Гальку, що тупцялася біля колодязя. Іван спробував сховатися за стовп, але не встиг. Бабця, лиш помітивши його, привітно поздоровкалася. Вона завжди вітається. До всіх. І щоразу всім посміхається. Іван буркнув щось невиразне у відповідь і, опустивши очі, пройшов мимо. А вона взяла відро з водою, наповнене по вінця, і, перевалюючись з ноги на ногу, пошкандибала до свого двору. Іван ступив кілька кроків і став. Щось не давало йому йти далі. Озирнувся на стару. Зітхнувши, наздогнав її і мовчки забрав важке відро. Доніс до бабчиного двору й поставив біля прочиненої хвіртки. І так само мовчки пішов геть. – Дай тобі Боже здоров’я! – гукнула вслід старенька. – Так ось поміг бабі. Щасти тобі, Ваню! Гарне в тебе серце, дитино... Її слова капали цілющим бальзамом на змучену душу. А від останньої фрази, яку стара, згинаючись за відром, мовила вже собі під ноги, Іван ніби зовсім очуняв. Він ще ніколи не чув такого. Хотілось аж обернутися: чи й справді це вона про нього? Та мовби боячись розм’якнути, лише рішучіше наддав ходи. І тут раптом помітив, що в ногах замість дрожі та в’ялості з’явилася сила. Вони вже не човгали, а несли його, мов на крилах. І сонце тепер не засліплювало, а усміхалось лагідно, як баба Галька. Легкий вітерець приємно обвівав звеселіле лице. Бабині слова бриніли в серці тихою радістю. – Доброго ранку, Надюхо! – Іван усміхався сестрі усім своїм неголеним обличчям. Ще на підході до Надьчиного двору він раптом згадав про її давнє нарікання на дірявий дах клуні. – Давай показуй, що там з твоїм сараєм. Надька дивилася на нього, як на навіженого...

Роман СКАРЖИНСЬКИЙ, м.Гребінка, Полтавська обл.

Вгору