02.02.2015

БІЛІ ПРОСТИРАДЛА НА ТЕМНИХ ДЕРЕВАХ

БІЛІ ПРОСТИРАДЛА НА ТЕМНИХ ДЕРЕВАХ

Різдво Лідія Петрівна зустріла в сльозах. Її кровинка, єдиний син, знову знехтував матір’ю. Він ще до свят заглянув на кілька хвилин, заніс на кухню купу пакетів з гостинцями – і за двері. «Ніколи, ніколи мені, вибач, – відмахнувся від її запрошення присісти хоч на хвильку. – Не хвилюйся, у мене все в порядку. А тебе – з наступаючими!» Здалось, що то не замок клацнув, а гримнув постріл – у самісіньке серце матері.

– Чому ж знехтував? – втішала її сусідка Ольга, завітавши до самот­ньої жінки напередодні Різдва. – Ось же, стільки гостинців приніс!

Вона знала про сусідчину «біду» і, щоб якось її розрадити, принесла тій різдвяну вечерю. Та й не хотілося самотіти перед телевізором.

– Я таких наїдків, здається, зроду не бачила, – зітхнувши, продовжувала Ольга. – Чого вам ще треба?

Вона, звичайно, розуміла, чого не вистачає літній самотній сусідці. У самої серце боліло за сином. Її Михайло живе із сім’єю десь серед тайги, аж на Далекому Сході. Хто знає, як йому там. У світі ж таке коїться… А від нього вже кілька місяців – жодної звісточки. Чи легко переносити материнському серцю таку невідомість?

– Та ж то далеч яка! Мій ось поряд живе, а матері знати не хоче, – крізь сльози провадила далі своєї Лідія Петрівна. – Уже кілька років, як за квартал від мене отримав нову квартиру, а я її ще не бачила. Не хоче, щоб приходила. Соромиться рідної мами...

Ольга знову й знову розраджувала сусідку, переконуючи, що носити образу на сина – гріх. – Дивіться ж, які продукти на столі. Ні, не можна на дітей ображатися. Хай вони собі по-своєму там святкують, а ми тут – по-своєму. Ще й пісню різдвяну заспіваємо!

Вона бадьорим голосом старалася утішити пониклу сусідку. А та, втупившись заплаканими очима у накритий по-святковому стіл, здавалось, не могла втямити: про які пісні їй говорять і хто тут співати збирається? Тоді Ользі згадалася інша історія, яку вона і розповіла Лідії Петрівні...

У пристанційному селищі жила сім’я. Молоде подружжя довгенько не мало дітей, а коли, нарешті, Бог дав сина, то батьки не могли натішитися дитиною. Ні в чому йому не відмовляли, будь-яку забаганку виконували з радістю. Вони вважали, що краще мати одну дитину і міцно поставити її на ноги, ніж кілька і не дати їм ради. Коли ж збагнули, що ростять егоїста, народили ще доньку. Але вже було пізно: син надто звик бути в центрі батьківської уваги і йому зовсім не хотілося ділитися теплом та любов’ю, що раніше виливалися тільки на нього. І чим дорослішали діти, тим складнішими ставали стосунки в сім’ї. Кожна спроба порозумітися із сином закінчувалася сварками і гарячковими пошуками валідолу.

З часом син-старшокласник вечорами почав десь надовго затримуватися, згодом – пропадати на всю ніч. Його нерідко бачили в сумнівних компаніях. Тому нікого не здивувало, коли він незабаром опинився на лаві підсудних – за пограбування. А потім його ще судили за наркотики, за викрадення автомобіля. Одне слово, у двадцять літ колишній улюбленець сім’ї став рецидивістом. А згодом і взагалі загубився десь у світах.

Минуло з десяток чи й більше років, як блудний син нарешті озвався. У нього закінчувався черговий строк. І в його стомленій душі ніби спалахнула якась маленька іскорка – захотілося жити по-іншому. Подумав, що починати нове життя краще там, де пустив його під укіс. Де впав, там і підніматися треба. Та чи просто повертатися до тих, кому завдав стільки горя і болю? Хіба забуто зло і кривду, які чинив? Чи не закам’яніло від шрамів материнське серце? А батько? Було ж таке, що і в бійку ліз до нього. Скоріш його самого забули, аніж завдану ним кривду. Тим більше – там сестра. Уже й онуками, мабуть, їх тішить...

Отож вирішив нагадати про себе листом: так, мовляв, і так, завинив перед вами багато, але хотів би вас побачити. Та не впевнений, що ви цього бажаєте. Тому в мене до вас прохання. Такого-то дня я проїжджатиму на поїзді через нашу станцію. Якщо ви простили мені і не проти мого приїзду, то почепіть на дерево у нашому саду білу хустину або якийсь рушник. Я побачу у вікно, чи виходити мені чи їхати далі.

Важко й уявити, які переживання вирували у душі цього чоловіка, коли поїзд наближався до селища, де біля залізниці стояв будиночок, котрий так часто снився йому в далеких і чужих краях. Коли до рідних околиць залишалися вже лічені кілометри, він раптом зрозумів, що не може виглянути у вікно. Якийсь незрозумілий, не знаний ніколи раніше страх притискував його до твердої лави плацкартного вагона, і він боявся навіть підняти голову у бік вікна. Його понівечене життя було сповнене безлічі всіляких ризиків і жахів, він неодноразово зазирав у вічі самій смерті, проте страшнішим від смерті для нього було зараз побачити голий-голісінький батьківський сад, якщо там не забіліє хустинкою його остання надія...

– Послухай-но, братку, – звернувся до попутника, з яким усю дорогу ділив цигарки і який уже трохи знав його історію. – Мені не хочеться бачити цих місць, якщо не випаде тут залишитися. Тому дуже прошу тебе: уважно дивись у вікно. Зараз проїжджатимемо попри будинок на самій околиці – там від ґанку відразу починається сад. Якщо побачиш на дереві у саду білу хустину чи рушник, то скажеш мені, а ні – то краще мовчи!
– Гаразд, – присунувся ближче до вікна хлопець. – Зрозумів…

Пауза затягувалася, а серце блудного сина стукало, здається, гучніше, ніж вагонні колеса.

– Ну, що там? – не стерпівши, видихнув, як застогнав, він з-під подушки. – Чого мовчиш?!

– Щось таке… не розумію, – схвильовано обізвався попутник. – Ні хустини, ні рушника в саду не видно. Але…

– Ну, що, що там?! Кажи!!!

– Та майже на всіх деревах чомусь висять білі простирадла...

Його, як пружиною, підкинуло з лави. Прилип обличчям до холодної шибки і ще встиг побачити, як за вік­ном, мов корабель під вітрилами, пропливав, віддаляючись, чорний осінній сад, на голих деревах якого розвівалися білі простирадла. Встиг помітити також широко відчинені ворота і дві постаті біля них. Швидше здогадався, аніж впізнав у них батька та матір. Вони заклично махали руками до кожного вагона, наче просили завернути на їхнє подвір’я весь довгий потяг...

Дослухавши цю історію, Лідія Петрівна знову заплакала. Щоправда, вже мовчки прикладала хустинку до очей, з яких котилися сльози. Однак це були вже не ті сльози, з якими зустрічала сусідку. Вони тепер не душили, а навпаки, мовби вимивали із серця той камінь, що причавлював останніми днями її зболену душу.

– Отак, Петрівно, і нас Господь прощає та чекає, як заблудлих дітей, до Своєї домівки, – після деякої паузи, і собі витерши сльозу, мовила Ольга. – То чи ж своїм ми не будемо прощати?

Вона вже давно почала ходити до церкви і читати вечорами Євангеліє. Запрошувала і сусідку на ті читання, та тільки Лідії Петрівні все щось заважало прийти.

– Ні, не жалітися нам треба, а каятися та молитися – і за себе, і за дітей, – продовжувала тим часом Ольга. – Ось ми святкуємо Різдво Христове. А чого Господь з’явився на землі як людина? Щоб утішити таких, як ми, виявити Боже милосердя до нас, грішних. Але й нам треба прощати всім, а дітям – тим більше. Хто-бо прощає, тому й проститься…

Лідія Петрівна вслухалася не так у мову сусідки, як у саму себе. При цьому Ольжині слова, здавалося, западали в саму душу і торкалися там струн, про які вона, проживши довге життя, ніби й не знала. Проте, виявляється, вони там були, але лиш тепер забриніли, заграли у ній якоюсь неземною мелодією, а в ній – і смуток, і радість… Хіба ця мелодія, цей голос небес не пробивалися десь із глибин її серця ще в дитинстві, кличучи до не знаної ще, світлої і чистої радості? А згодом той поклик десь зник, розчинився у грубому, буденному різноголоссі життя та й, здавалось, навіки забувся. І тепер ось Лідія Петрівна знову вловила серцем його дивний беззвучний голос, що народжувався у ній самій. Їй хотілося якось відгукнутися, щоб з’єднатися з ним і розчинитися у тій світлій музиці прощення й любові, яка виринала десь аж із самого нутра і кликала душу в радісний танок. «Господи, та що ж це я?.. Прос­ти мені, грішній! Прости за сина і за все...» – почула несподівано шепіт, не одразу й збагнувши, що він – із її власних уст. Сльози радості і втіхи горохом котилися по її просвітлілому обличчю.

Було за північ, як вони таки заспівали. Коли із сусідчиних вуст полилися хвилюючі слова про зорю у Вифлеємі, про Сина, якого мати сповивала у яслах, перед її внутрішнім зором знову виринули білосніжні простирадла на чорних деревах… Раптом здалося, що то не дерева в саду тягнуться до неба оголеним віттям, а люди, почорнілі від образ, простягають руки до Бога, а Він спускає з небес на всю землю величезне біле покривало… Як тільки уявила собі це – серце несподівано стрепенулося, душа затремтіла, губи беззвучно заворушилися, а потім дедалі голосніше та впевненіше вона почала повторювати за Ольгою: «Радуйся! Ой радуйся, земле!..»

 Семен МИХАСЬ, м.Харків

 

 

Вгору