02.11.2015

АБИ НЕ НОСИТИ КАМІНЬ НА СЕРЦІ

АБИ НЕ НОСИТИ КАМІНЬ НА СЕРЦІ

Якось мені довелося почути розмову колеги з чужою їй жінкою. Та зателефонувала, щоб попросити Біблію, а згодом почала жалітися на когось, нарікати на самотність, на своє життя, здоров’я. Моя колега, попри свою зайнятість, дуже терпляче з нею спілкувалася, довго заспокоювала жінку, по кілька разів повторюючи те саме (видно, співрозмовниця не одразу все сприймала). Відчувалося, що Марина трохи нітиться, їй хотілося уже завершити бесіду, бо вже все сказала, що могла. Проте жінка все розповідала й розповідала – видно, мала потребу виговоритися. Бачачи, як Марина стримано і довго втішала літню людину, по завершенню розмови я запитала: «Скажи, будь ласка, ти до своєї матері теж така стримана і уважна?» «Ні», – відповіла вона.

І тоді мені знову згадалася (так буває не раз) моя мама і наші з нею стосунки. Пам’ятаю, як матуся чекала наших з сином приїздів до неї в село. Їй хотілося (я зрозуміла це набагато пізніше) не так моєї допомоги в городі, як просто нашої присутності. Через хворі ноги вона вже не могла працювати, навіть виходити на город не могла, лише по подвір’ю ледве пересувалася з допомогою костилів. Сидячи на лавці під хатою, завжди виглядала нас на вихідні. Часто тримала для нас щось смачне, чим пригостили її сусіди, а також щоразу готувала нам, хоч їй було нелегко, картоплю по-селянськи, яку ми з сином дуже любили. Біля батьківської хати був чималий город, понад двадцять соток, і нам доводилося добре напружуватися, щоб встигати за вихідні його обробляти. І хоч для нас трьох (батька вже не було. Як і мого чоловіка.) цілком вистачило б городини із значно меншої ділянки, ніж ми обробляли, проте в селі тоді не було прийнято засівати частину землі травою, щоб менше тратити сил на обробіток, або, тим більше, просто покинути шматок землі необробленим. Тож думка, що скажуть люди, не давала нам сміливості вдатися до якогось із цих методів полегшити собі життя. Наважилися ми це зробити аж тоді, коли я одного разу під час чергового приступу головного болю лягла на межі під деревом і не могла не лише сапати, а й уже дійти до хати. Мій син-п’ятикласник з відчаю пішов до бабки і рішуче заявив, що «ми більше не будемо доглядати весь цей город, щоб моя мама не вмерла через нього». Після того мати й запропонувала ділянку, що засаджувалася городиною та кукурудзою, скоротити майже вдвічі. Реш­ту землі хтось із сусідів чи, може, якийсь наш свояк засіяв люцерною.

Чому я про це згадую? Мені здається, що в ті роки приїзд до мами в мене підсвідомо асоціювався з важкою працею на городі, і так само несвідомо десь зародилася оманлива думка, що моїй мамі потрібна не так я, як мої руки. Зараз розумію, що це були якісь мої біль і образа на життя. Крім того, ще й раніше, у шкільні роки, в нас з мамою стосунки не були надто близькими, ніжними, люб’язними, як зараз у сім’ях, коли мама з доч­кою – подруги і діляться одна з одною таємницями. Мої батьки були працьовитими, порядними, людяними, боялися Бога, на свята (як і більшість тоді) ходили до церкви. Скільки пам’ятаю – вони весь час важко трудилися, дуже стомлювалися і навіть узимку, коли, здавалось, яка в таку пору робота? – вони завжди щось робили. Хіба що ввечері тато, бувало, читав уголос газету чи поеми Т. Г. Шевченка, а мама й тоді мала якусь хатню роботу. Дуже хотіли нас, дітей, «вивести в люди». Мене до господарської роботи залучали здебільшого тоді, коли я вивчила уроки (брати мої тоді вже навчалися у вузах чи й працювали). Так що причин наших з мамою не зовсім близьких стосунків не було. Просто у селянських сім’ях, де головною складовою життя була праця від зорі до зорі, такі взаємини складалися у всіх. На якісь душевні, глибоко особистісні розмови не було ні часу, ні, мабуть, розуміння. Я соромилася, наприклад, признатися мамі у своїх школярських симпатіях, запитувати про щось дівоче. Хоч, звісно, батьки нас любили.

Коли мама вже не могла доглядати себе сама, я забрала її з села до себе. Лише пізніше зрозуміла, що означає людину похилих літ, яка все життя прожила на землі, у власному кутку, поселити у міській квартирі. До того ж – мало спілкуватися з нею, бо весь час зайнята роботою (так я вважала тоді, а тепер розумію, що просто не усвідомлювала, що треба приділяти їй ту увагу, якої вона потребувала, – стара людина, що згодом ще й перестала ходити і лише лежала). Я думала (точніше, десь воно було на підсвідомому рівні), що їй достатньо того, що вона в теплі, в чистоті, нагодована, тобто доглянута.

Мама лежала прикованою до ліжка шість років. Її страждання день у день і моє безсилля щось змінити гнітили, викликали болісне відчуття жалю, а деколи навпаки – гнів чи роздратування. Бувало, я лише переступала поріг, прийшовши з роботи, як мама зразу ж кликала мене, найчастіше казала, що хоче їсти. А я сердилася: «Мамо, дайте хоч руки помию та переодягнуся». Тепер знаю, що не їсти хотілося їй, а моєї уваги, розради, втіхи, просто моєї присутності. Я ж швиденько її годувала (при цьому, пам’ятаю, могла гніватися в серці, що вона довго жує) і знову бігла на роботу. Іноді, коли мені було особливо важко, я навіть подумувала: «Чому Бог її ще не забирає?»

Та все змінилось десь за півроку до її відходу. Мама почала погано їсти і стала якоюсь байдужою – вже не кликала мене, коли я приходила додому, майже нічого не розпитувала, як я була в її кімнаті. Бувало, заходжу, а вона лежить з поверненою до стіни головою і не повертається до мене. Я дуже розтривожилась через таку її поведінку. Питала, чи щось у неї болить. «Нічого», – відповідала якось байдуже. Мені так стало страшно, що вона може померти, і жалко за нею, що я, одного разу будучи сама на дачі, дуже гірко плакала і, захлинаючись сльозами, просила у Бога прощення та щоб він її ще не забирав, аби я ще мала можливість доглядати її, приділяючи більше уваги та тепла. Дома просила у неї пробачення. Плакали обидві. Мама ще з півроку прожила. Я стала іншою до неї. Заходячи в її кімнату, розповідала, кого зустрічала з наших сільських людей, які новини про село, родину чула, що збираюся робити, як її онук-студент. Раніше про все це їй доводилося у мене запитувати. Тепер вона хоч і слухала, але цікавості в її очах я так вже і не побачила. З тих пір в мене всередині щось надірвалося. Я усе почала бачити по-іншому. З роботи просто гналася додому. Жила вже з якимось каменем на серці, хоч і молилася до Бога, щоб той камінь забрав. Напередодні того трагічного дня, коли вона вже зовсім не вживала їжі, я силою запихала їй потерте яблуко, яке вона не ковтала, а мені здавалось, що кожна ложечка його – це додаткова хвилина її життя. Так не хотілося розлучатися з дорогою мені людиною. Знову вибачалася перед нею, що не вміла любити її, як треба любити рідну матусю. Відчувала, що в маминому серці немає образи на мене, лише любов. Вона дуже любила мене. Наступного дня… в останню мить… не хотіла відпускати її – своїм риданням вернула. Аж поки подруги не вивели мене, а за неї почали молитися…

Минуло вже сім років. А в серці, як згадую маму, й досі щемить. Коли доводиться бачити чиєсь байдуже, а бува, й гірше якесь ставлення до тих, хто дарує нам життя, хочеться сказати: «Любіть їх і дорожіть ними, щоб потім не картати себе реш­ту свого життя».

Матері, звичайно, все нам прощають, і Бог прощає, але камінь з серця чомусь не забирається – ми носимо його, мабуть, до останнього свого дня.

 Марія КАМБУЛЮК, Черкаська область

Вгору