11.07.2017

ЧОРНІ ХМАРИ НЕ НАДОВГО

ЧОРНІ ХМАРИ НЕ НАДОВГО

Був час, коли я бачила своє серце як величезну, глибоку рвану рану, краї якої були обвугленим клоччям. Серце нібито вирване з кров’ю... Ворог мітив дуже влучно. І снаряд потрапив точно в ціль, принісши руйнівні стражденні наслідки. Здавалося, усьому прийшов кінець.

День тоді був ніччю, світло – темрявою. Не на один рік була вибита з повноцінного життя. При кожній спробі встати приходив ворог і добивав прикладом або наступав на рану важким кованим чоботом. Допомоги не було нізвідки, а ворог стояв і насміхався над моїми невдалими спробами.

Люди байдуже пробігали повз, нікому не було до мене діла. Вони їли, пили, одружувалися, щось робили. Були радісні і щасливі. Були й такі, що говорили про віру, про любов, як багато Бог зробив для них. Вони вчили, як стати щасливими. А я у цей непростий час бачила лише егоїзм і байдужість благополучних людей.

Але Господь... Як багато Він являє Своєї милості до нас! Зараз я часто переживаю це трепетне почуття, коли моє серце спочиває в благодатній Божій руці. Ці чудесні моменти дозволяють зовсім по-іншому дивитися на життя, на все, що відбувається навколо. І коли приходить чергове спустошення або якась буденність, я біжу туди, у Святе Святих, щоб там знову ожити. І так кожного разу. Я немічна, мені потрібен Бог, щоб мати здатність жити. Так, я Ним живу, рухаюся, існую. Це не просто молитва, це життя в Ньому і з Ним. І коли, буває, я Його втрачаю, десь спіткнувшись, заметушившись або захопившись марнотою, блискітками цього світу, як блудна дочка, знову біжу в обійми Отця.

Якими б сильними ми не були, як би не дисциплінували себе, але повноцінно жити і любити ми можемо тільки Божою любов’ю. Багато людей приховують свої рани, болі і страждання, проходять власне поприще, зціпивши зуби, як герої. В такому стані вони закриваються в собі і озлоблюються. Зцілена ж людина завж­ди відкрита. Якщо й з’являються чорні хмари в душі, то не надовго, вона дуже швидко відновлюється. І те, що раніше завдавало їй болю, більше не тривожить. У тій сфері вона вже почувається добре. Я перебувала в такому стані. Ти як мертвий, байдужий до всього, втікаєш від себе і свого болю. А від болю не потрібно втікати, його потрібно пережити і, можливо, оплакати, тільки не починати себе жаліти. І завжди пам’ятати, що ранок обов’язково настане, що завтра буде новий день, в якому ти неодмінно будеш сильнішим, більш щирим та відкритішим. Ти знову зможеш усіх любити.

Олена ГОРБАЧ, м.Київ

Вгору