У 60-і роки минулого століття, коли Генеральним секретарем ЦК КПРС був М.С.Хрущов, органи КДБ за сприяння армії планомірно прочісували Кавказькі гори – виловлювали всіх, хто там ховався, в основному монахів, і відправляли у виправні табори. На той момент я був бойовим офіцером, комуністом, очолював велике вертолітне з’єднання. Оскільки я мав великий досвід польотів у горах, де від льотчиків вимагалася особлива майстерність, тоді мені дали завдання стежити на вертольоті за групою монахів, яку помітили біля підніжжя однієї з гір.

У кабіні вертольота було дуже душно. А зовні повітря бриніло свіжістю та прозорістю – на схилі вирізнялось все до найменших дрібниць. Внизу показались одинадцять ченців у чорних балахонах. Вони поволі піднімалися догори. Трохи віддалік за ними зеленим оточенням впевнено рухалися солдати. Оцінивши обстановку, я по рації зв’язався зі своїми.

– «Земля», я «Повітря»! Ченці рухаються на гору. Повільно звужуйте кільце оточення і притискайте їх. Верхівка гори стрімчаста. Коли вони дійдуть до неї, їм не буде куди дітися. Там ми їх і візьмемо. Прийом.

– «Повітря»! Я «Земля». Зрозумів вас. Кінець зв`язку.

Дві доби ми вистежували тих ченців. І ось операція доходила до свого завершення. Я не знав, що буде з ними, коли їх заарештують. Та мені це було і нецікаво. Я не вдумувався, просто виконував наказ.

Тим часом монахи піднялися на саму вершину. Їхнє становище було безвихідно критичним: позаду їх наздоганяли солдати з собаками, а попереду – лише бездонна прямовисна прірва. Я за­йшов ще на одне коло і завис прямо над приреченими. Вітер від лопатей розвіював на них одяг і волосся, ледь не збивав з ніг. На обличчях чоловіків я бачив відчай, вони були схожі на зграйку загнаної дичини. Моргаючи сигнальними вогнями, я давав зрозуміти монахам, що все скінчено. Тим часом солдати наближалися.

Раптом внизу почало відбуватися щось незвичайне. Ченці стали в коло, взялись за руки і вклякли на коліна. Вони почали молитися. Потім всі разом встали і підійшли до краю прірви. «Невже будуть стрибати? Це ж вірна смерть! Вони вирішили покінчити самогубством?!» – з досадою подумав я і схопив рацію.

– «Земля»! «Земля»! Не підходьте ближче, вони хочуть стрибнути! Вони на краю прірви! Прийом.

– «Повітря»! Я «Земля». Чекаємо п`ять хвилин і продовжуємо рух. У нас немає часу – скоро стемніє. Прийом.

– Зрозумів. Кінець зв`язку.

Не відриваючи очей, я дивився на ченців, що стояли на краю безодні. І ось один із них узяв дві палиці, склав їх навхрест і три рази повільно перехрестив прірву. Потім він зробив крок прямо перед собою. Але чомусь не полетів униз, а якимось дивом залишився висіти в повітрі. Моє волосся на голові стало дибом. З висоти я чітко бачив, що монах вже не стоїть на землі, а завис над проваллям. Потім він повільно почав робити кроки і пішов, як по твердій доріжці. Він не впав у прірву! Як?! За ним почали йти по повітрю всі інші монахи. По черзі, ланцюжком. Вони спокійно йшли один за одним, піднімаючись угору, поки всі не зникли в хмарі.

Від побаченого я розгубився і втратив контроль над вертольотом. Трохи отямившись, вирулив машину, посадив вертоліт на галявину і заглушив його. Хвилин через двадцять до мене підбігли солдати з оточення. Я продовжував сидіти в кабіні, намагаючись дати логічне пояснення побаченому. Солдати обступили вертоліт, і старший запитав у мене:

– Товаришу капітан, де вони? Куди поділися монахи? Ми піднялися на вершину, але їх там не було.

– Вони... вони пішли на небо.

Гучний солдатський сміх з протяжною луною струснув гори...

Полковник метався кімнатою і бризкав слиною:

– Постарайтеся пояснити, товаришу капітан, куди пропали монахи, яких ми вистежували дві доби, і як ви повели оточення помилковим слідом!

– Моїм поясненням ви все одно не повірите, товаришу полковник. Так що ось мій партійний квиток і рапорт про звільнення в запас.

Пішовши з армії, я прийняв хрещення і став віруючою людиною.

Дивні діла Твої, Господи!

Мирослав МАНЮК, м.Хотин