Людські душі бувають дуже різними. Одні є такі м’які, як свіжоспечений хліб, який, коли його стиснеш, так і залишається сплюснутим. Інші – як шовкова трава, якою проведеш по обличчю – вона залоскоче ніжно і викличе в тебе посмішку. Ще інші – як подушка з гусячого пуху, на яку тільки покладеш голову, зразу поринаєш у приємний сон. Ще інші – як легенькі хвилі на морі в тиху погоду, яким ти повністю довірився, і вони тримають тебе. Ще інші – як глибокий м’який сніг, у який іноді хочеться впасти і лежати, але лежиш недовго, бо холод швидко пробирається крізь одяг і ти починаєш мерзнути. Ще інші – як доб­ре надутий батут, що хоч і м’який, проте, стрибнувши в нього, одразу відскакуєш. Ще інші – як легенькі хмаринки в небі, що виглядають такими ніжними, приємними – ліг би на них і летів на край світу, але ж вони недосяжні...

А є душі тверді. То подіб­ні до деревини дуба, міцного та неподатливого: коли в дитинстві рубала дрова, то сокира одскакувала від поліна – доводилося розганятися нею знову і знову, щоб розколоти його. То до асфальту, по якому ходять і їздять, а йому хоч би що, іноді пробують навіть пробити його, але без спеціальних інструментів чи техніки це зробити неможливо. Але диво: якщо мізерна насінинка, зійшовши під ним (асфальтом), хоче прорости крізь нього у білий світ, їй це вдається, бо він у тому місці тріскається і рослинку пропускає – вона має в собі стільки життя, що той перед нею розкривається. А ще душа буває подібна до заліза залізного та непробивного – холодного чи гарячого, але однаково неприємного на дотик або навіть небезпечного.

Парадоксально, проте буває й так, що душа то тверда, то м’яка – в різний час, з різними людьми, за різних обставин. Як та ґумова кулька, що надутою є тверда, а коли спускається (виходить повітря з неї), вона м’якне.
А бувають душі відкриті, як відчинені ворота для дорогих гостей – заходьте, завжди вам раді! Або розхристані, аж оголені, розверсті усім бурям і вітрам, що хочеться взяти і затулити собою.
Ця різноманітність – від Творця. А ще – від життя, яке у кожного своє. І якими б не були наші душі – то є справжній скарб. Бо вони вічні, вони невмирущі... От і все.

Ярина ГОРІВСЬКА, м.Чернівці