12.08.2017

ДИВНІ МЕТАМОРФОЗИ

ДИВНІ МЕТАМОРФОЗИ

Коли я зростала, то мені здавалося, що світ і життя безкінечні. А також, що коли я закінчу школу і поїду з села, то десь там, попереду, все буде набагато краще, ніж зараз. Бо хотілося, як і всім, бути самостійною, щоб читати досхочу (батьки завж­ди заставляли лягати спати, і я змушена була читати під ковдрою з ліхтариком); прокидатися, коли собі хочеш, а не дуже раненько, бо треба гнати корову на пасовисько; ходити, куди хочеш, а не так, що мама часто сварила, чому я надоїдаю тьоті Гафії (в неї троє дівчат, і не вони приходили до мене, а я до них); не їсти борщ, який я не любила, а мама постійно казала, що рідку страву треба їсти обов’язково. І навіть щоб не чути тих сільських слів-діалектів та (особливо) русизмів, якими так пересипана була наша подільська говірка. Думала, що по закінченню школи, коли поїду до великого міста навчатися і виб’юся в люди, я ніколи не захочу приїжджати у те глухе село, хіба що лише заради батьків. Мені хотілося якоїсь просвіти, науки, знань, знайомств з «розумними» людьми, чогось такого, чого я не мала змоги отримати в селі.

Коли на канікули приїжджала додому, то не довго тішилася, а скучала за дівчатами з групи, університетом, театром, концертами, прогулянками містом. Я була щасливою від знайомства зі «Смерічкою», жодного концерту якої не пропускала, з київським театром І.Франка, який щороку гастролював у нас і кожну виставу якого я з подругою дивилася не по одному разу, умудряючись на вході проситися без квитків або просто підійшовши біля службового входу до Богдана Ступки, насмілитися сказати, що хочемо на виставу, але – студенти, на квитки немає коштів. Була рада відвідувати різні зустрічі з місцевими чи приїжджими письменниками, артистами, визнач­ними людьми, купувати їхні книги чи вивчати їхні біографії. Познайомившись з досить освіченим, дуже цікавим викладачем, ходити з одногрупниками до нього додому і годинами спілкуватися – про літературу, заборонених письменників, слухати вірші, які тоді не друкувалися ніде. Мене все це так манило і вабило, що я готова була сидіти на самій лише смаженій картоплі, аби лише жити у місті і займатися цими улюбленими справами. Тому після завершення навчання так прагнула нікуди не їхати, залишитися на місці. Щоправда, побувавши одного разу у селі Розтоки Путильського району, готова була поміняти місто лиш на те село, бо тамтешні люди, гуцульська говірка, чудові гори, серед яких розташоване село, так захопили мене, що я мріяла хіба що лиш туди поїхати на роботу після навчання. Але там працювали місцеві вчителі і нових не приймали. Не знайшлося вакантного місця для мене і в місті, тому довелося їхати за направленням у село, і я рада була, що не на Вінниччину. Все-таки ближче до улюбленого міста, іноді зможу там бувати, думала я, може, навіть переведуся згодом.

Дивно мені нині розмірковувати про мінливість людських мрій і прагнень. Бо коли десь через півтора-два місяці мені зателефонували і повідомили, що в одній із найкращих шкіл мого студентського міста з’явилася вакансія, то я вже їхати не хотіла – мені подобалося працювати і жити там, де я почала свій трудовий шлях. А ще більш дивні і незрозумілі метаморфози почали відбуватися з моїми смаками і вподобаннями згодом. Коли один десяток років почав змінювати інший, я найсвітлішими спогадами та помислами почала переноситися у рідне село. Воно далеко не найкраще з його вибоїнами та ямами, з пустими (бо багато виїхало з села) обійстями; з усе ще скромними, як для нашого часу, хатами; з хоч і спрацьованими, проте все одно незаможними і, можливо, через те не дуже радісними людьми. Але це моє село тепер дуже дороге мені. Воно прекрасне своїми вуличками, якими мені доводилося ходити, своїми пагорбами, на яких у високих травах я збирала запашні суниці, лісами, де рвала весняні проліски і дуже тішилася, що зима вже минула. А як любо стояти на Лисій горі і звисока дивитися на широке плесо вічного Дністра, води якого виколисували не одне покоління, коли на його берегах пасли худобу! Найкрасивіші міста світу, які кожен мріє відвідати, найбагатші землі, куди не один хоче переселитися, найбільш вишукані місця відпочинку, де багато хто прагне побувати, не зрівняються для мене з тим унікальним, неповторним закутком невеликого подільського села на березі Дністра, де я народилася і зростала. Бо там я вбирала, починаючи з молока матері, цілющі запахи духмяних трав, там мій розум вперше збагнув красу Божого світу, а моє єство відчуло його дивну довершеність (хоча зовсім не знала Творця), там я почала пізнавати основи існування всього живого на землі. Ніякі америки і європи не замінять мені тих пагорбів, схилів, стежин, якими бігали в дитинстві мої ноги, тих джерел, річечок, криниць, до яких припадали у літню спеку мої спраглі уста, тих прос­тих і щирих, людяних і добрих тьоть Софії і Гафії, яких я вважала майже членами нашої сім’ї, кумедних і дивакуватих у своїх приземлених міркуваннях-бажаннях односельчан, які все своє життя провели у важкій праці та буденних клопотах, так і не піднявшись до вищих, неземних, цілей, чим викликають ще більший біль за них і любов. Через те й приходить найчастіше у мої сни все те, що відбувалося зі мною у тому краї, де Всевишній визначив мені появитися на світ. Тому й думки здебільшого рояться навколо тих людей, поруч з якими починала іти по звивистій, однак цікавій дорозі життя. Від того серце моє повниться радістю (маю можливість хоч зрідка, але бувати у місцях, де починалися витоки мого буття) та надією, що зі своїми земляками ми неодмінно побачимо ще кращі краї, де пробуватимемо вже вічно…

Галина ЯРІВСЬКА, м.Новодністровськ

Вгору