11.07.2017

ЯК МИ З ВАСИЛЕМ ПО ВИШНІ ЇЗДИЛИ

ЯК МИ З ВАСИЛЕМ ПО ВИШНІ ЇЗДИЛИ

Невигадана історія зі щасливим кінцем

Щойно я одружився і повернувся з «медовомісячної» подорожі, як зателефонував мені один мій товариш-велосипедист і запропонував поїхати до його діда в село на вишні. Велосипедами. Туди, мовляв, всього лише 100 кілометрів. Я моментально погодився, взяв пластикове відро у брезентовий рюкзак, і ми подалися на південь від Тернополя. Це була моя перша поїздка на таку відстань, хоча по 60км я їздив уже давно.

Літо 1997 було спекотним, і моя молода дружина дуже захотіла вареників з вишнями, политими холодною сметаною. Це бажання так захопило мою наївну половинку, що вона легковажно благословила мене на той авантюрний вояж. Для мене ж вишні були, правду кажучи, лише приводом, а істинною метою поїздки була сама поїздка!

Перші 50км ми проїхали сміючись, а потім я зрозумів свою фатальну помилку. Вася їхав гоночним шосейником, а я міцним, але не таким динамічним, важким кроскантрійником. Тому вже за Бучачем я сильно вхляв – не хотів нічого. Почувався останнім недотепою.

Налопавшись із переляку великих соковитих черешень, що росли при дорозі, заснув у тіні дерев сном розчарованого і розбитого пілігрима. Сон на траві робить дива: за півгодини я прокинувся і знову захотів жити на світі та шукати собі нових пригод. Лишалося 30км, і Вася пхав мене великодушно та співчутливо в спину. Допомагав. От тоді я й збагнув, що для ровера-позашляховика тривалі вояжі по асфальту – це все одно, що для бегемота політ у космос. Там я остатоточно закохався у дорожні легенькі шосери. І зненавидів гірські важкі монстри.

Село було досить далеко від траси, але ми приїхали ще засвітла. Пити хотілося немилосердно, тому я викрутив із глибокої криниці на подвір’ї відро крижаної води. Це була моя ще одна страшна помилка. Після першого ж горнятка у мене миттєво розпухло горло, наче його накачали гарячим парафіном, і я відчув, що за мною прийшла смерть. Ледве тримаючись на ногах від шоку, я зайшов до хати і знаками показав, що напився з криниці води і тепер непритомнію. Там, окрім діда, була Василева старша сестра, лікар. Вона дала мені якісь великі американські таб­летки і сказала: ковтни. Я запитав знаками: від чого вони? Вона, посміхаючись, відповіла, що вони від усього, і я підкорився. За мить мені стало дуже добре, як у дитячому садочку, коли на вечерю давали пончик з какао, і я вдруге за день поринув у солодкий сон. Прокинувся, наче у паралельному світі: горло більше не боліло, на столі чекала вечеря, а вісімдесятирічний господар виявився щирим християнином-баптистом, який щонеділі самостійно їздив на мопеді у сусіднє село на Богослужіння. Віра його була ревною і гарячою, тому він щиро ділився нею з нами, поки ми їли. Як і написано в Біблії, старий часто бачив сни, і то сни дуже цікаві та змістовні. Він їх записував у зошит, і так назбиралось не менше ста. Нам розповів лише два.

Приїхав я оце, каже, на соб­раніє, сиджу, слухаю проповідь. А деякі наші прихожани заснули. Мені так соромно стало, що вони зневажають Боже Слово, та я нічого не сказав їм... Аж сниться мені тієї ж таки ночі сон: велика піщана пустеля, і посеред неї стоїть кран, такий, як пожежний, і з нього прямо в пісок тече пахуча і чиста олива! Я, каже дід, у тому сні довго бігав і шукав якоїсь посудини, щоб набрати тієї коштовної рідини, але знайшов лише якісь старі горщики. Олива текла в пісок та пропадала, і я закричав у небо: Боже, закрий кран! А Він мені з неба: хай тече.

А другий дідів сон був ще більш чудернацький. Приснився йому рай. Гарно там, каже, так, що й прокидатися не хотілось. Багато дерев, галявина така світла, і діточки на гойдалках бавляться. І все це бачу я крізь маленьку щілину у воротах. А ворота височенні, аж до неба, і зверху напис: Царство Боже. Я намагаюся протиснутися туди, але не можу і починаю плакати. Чую, хтось невидимий мене ззаду по плечах легенько плескає і каже: якщо не станеш таким, як ці діточки, то не увійдеш до раю. І я прокинувся.

Ми з’їли вечерю, і я запитав у діда, де той зошит. Дід відповів, що спалив його, бо краще Біблію читати, а не збірку снів.

Наступного дня ми повертались до Тернополя, знову своїм ходом. Було спекотно. Василь часто проколював тонкі колеса, а в мене наче друге дихання відкрилося, і тепер я постійно підганяв його. Вишень ми так і не нарвали, навіть відро я залишив там. Важко повірити, що з тих пір уже минуло майже 20 років.

Тому дідусеві зараз понад 100 літ, але, думаю, він уже в раю. Проте сни про оливу і ворота не забуду ніколи. А ще з тих пір я почав регулярно їздити у такі подорожі по 170-230км. Щоправда, уже сам. Кожного літа намотую по дві-три тисячі дорогами найкращої у світі землі – Західної України.

Василя давно не бачив. Однак дякую тобі, друже. Нехай Бог благословить тебе там, де ти є. Це ти долучив мене до безкінечної насолоди від велосипедних мандрівок. Саме того далекого спекотного дня...

Андрій ЛАДИК, м.Тернопіль

Вгору