03.03.2014

КОЛЕГИ

КОЛЕГИ

Радченко заплющив очі і, розслабившись, ненадовго відкинувся на спинку крісла. Зовсім скоро почнеться робочий день і до кабінету знову хлине потік знервованих людей. Однією з перших зайде ота жінка, – думав суддя. – Як її звати? Приходить по два рази на тиждень, вже кілька місяців поспіль. Не набридло ж! І справа там у неї якась дріб’язкова. Та нема сенсу напружуватись, зиску все одно не буде: що візьмеш з багатодітної вдови?.. Дідько! Ніякого бажання працювати. Вчорашнє побачення з Оленою геть виснажило. Добре, що хоч поїхав не до Світлани. Біля тої треба крутитися мов дзиґа, бо вона ще та штучка. Сьогодні було б взагалі не до роботи. І дружина зранку попсувала нерви, прискіпливо допитуючись, де тинявся до другої ночі. Не вірила, що затримався на роботі. Допікала: совісті в тебе нема, і перед Богом, мабуть, будеш в`юном крутитись.

Ледь угамував її.

У двері постукали. Прийняв робочу позу і запросив першого відвідувача. До кабінету ввійшов невисокий, широкоплечий чоловік, одягнений у чорне пальто. Його обличчя ховалося в густій сивій бороді.

– Доброго ранку, – привітався незнайомець.

– Доброго. Сідайте, – Радченко вказав на стілець. – Я вас слухаю.

Бородатий візитер пильно вдивлявся в очі чиновника. Той, ніяковіючи від надмірної уваги, нервово засовгався у кріслі:

– То яка у вас справа?

– Зиску не буде від вдови? – ошелешив Миколу Сергійовича дивний чоловік.

–Не зрозумів. Ви хто такий?! Що…

– Я Бог, – не дав договорити загадковий відвідувач.

Запала дзвінка тиша. Не зводячи очей з незнайомця, служитель феміди квапливо пригадував останні судові справи.

– Хвалиш себе, що поїхав не до Світлани, а до Олени? – ще більше спантеличив Радченка сивобородий.

При згадці про коханок на почервонілому від напруження обличчі Миколи Сергійовича з’явилася вимушена посмішка.

– Три дні тому ти отримав хабар і прийняв незаконне рішення, в результаті чого постраждали працівники заводу. Перед тим своїм несправедливим вироком ти позбавив волі невинну людину. Мені продовжувати далі?

– Що… – приголомшений від почутого господар кабінету закашлявся, – що ви хочете?

– Я прийшов забрати те, що належить мені. Твоє життя. Ти змарнував його, – відповів той, хто назвався Богом.

– Ні! – запротестував очманілий суддя. – Неймовірно. Це не відбувається насправді. Але чому я? Ні. Мій час ще не настав.

– Час? – усміхнувся гість. – Ти прожив понад п`ятдесят років. Що доброго зробив? Дружину зраджуєш, родинні стосунки з дітьми не збудував, роботу виконуєш недобросовісно. А дерево, яке доброго плоду не приносить, зрубують і кидають в огонь. Чув таку істину? Назви хоча б одну причину, щоб тобі жити далі.

Радченко сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками і поринув у себе. Раптом схопився і відчайдушно прорік:

– Такої причини нема. Але ж повинна бути якась альтернатива, другий шанс. Ти повинен дати мені ще одну спробу!

Суддя затих. Він опустив голову і згорбився.

– Пробач. Дай мені, будь ласка, можливість все виправити. Прошу тебе, – благав з надією в очах.

– Гаразд. Я дам тобі таку змогу. Ти почнеш життя з чистого аркуша. Але затям: маєш стати порядним та сумлінним, судити по закону, чесно й справедливо. І головне, налагодь відносини у своїй сім`ї, щоб більше ніяких позашлюбних стосунків.

– Я все зроблю. Клянуся, – швидко та охоче відгукнувся повеселілий Радченко.

– Тоді почни з допомоги багатодітній вдові, що вже давно оббиває пороги суду. Виріши це питання.

– Сьогодні ж займуся її справою.

– Добре. Мені пора. Маю ще багато справ. – Вже від дверей додав:

– І ще. Покинь курити. А то… Туберкульоз, рак легенів. Тобі цього треба?

Вмить цигарка, яку щойно збирався запалити Микола Сергійович, опинилася у кошику для сміття.

Незвичайний відвідувач вийшов на вулицю. Завернув за ріг. Пройшовши кілька метрів, сів у блискучу іномарку. Потім зняв накладну бороду і вдоволено глянув на немолоду жінку, що сиділа за кермом.

– Судячи з вашого настрою, мій чоловік повірив вам? – запитала вона.

– О, так! І дуже злякався Божої кари. Під страхом смерті пообіцяв змінити своє життя.

– Шкода тільки, що його сили волі вистачить не надовго. Адже людина може стати іншою лише тоді, коли її відвідає справжній Бог.

– Якщо, звісно, Він є, – невпевнено погодився, виходячи з автівки, задоволений своєю акторською майстерністю Кириленко.

Жінка щиро подякувала знайомому за допомогу і поїхала. Чоловік задумливо звів очі до бездонного неба. А воно готове було розродитися осіннім дощем…

– Сподіваюсь, Ти зарахуєш мені цю добру справу? Як колезі, – з трепетним почуттям заяскрілої надії промовив Кириленко.

Вітер сильніше загойдав верхівки дерев. З небес полився рясний дощ.

   Роман СКАРЖИНСЬКИЙ, м.Гребінка, Полтавська обл.

Вгору