Галина МЕЛЬНИК, м.Новодністровськ

Вирушила я нещодавно до нашого лісу, де не була більше місяця, точніше, з кінця червня, і здивувалася, що в ньому життя не змінилося (якщо не брати до уваги, що через нестерпну жару зарання почало сохнути та опадати листя). В усьому іншому, здавалося, життя йшло ­своєю чередою, і від усвідомлення цього мені стало так радісно на душі, що я одразу забула про свої повсякденні клопоти і з головою поринула у спостереження за життям лісу. Зауважила, що однаково суворо і насторожено, як і завжди, стояли два могутні дуби при вході, наче вимагали перепустки у тих, хто насмілився переступити поріг лісового царства. Нікуди не зникла і зовсім не заросла знайома стежина, яка веде до ближнього джерела, хоч я давно нею не йшла (виявляється, хтось продовжує по ній ходити). По-старому зліва від дороги чорніє своєю страхітливою пащею вигоріле дуп­ло величезної сосни, в яку колись ударила блискавка, і воно так і стоїть уже кілька років, нагадуючи про небесну силу і застерігаючи легковажних мандрівників. Так само жебонить під купою каміння, перш ніж показатися у жолобкові, зробленому чиєюсь умілою рукою, давнє джерельце, яке стало своїм, бо вже добрий десяток років у літню спеку напуває своєю живлющою диво-водицею.

Мене так приємно вразила, відволікла від буденності і заспокоїла ця природна статика, що я геть-чисто забула популярну в останні десятиліття фразу про те, що час тепер летить неймовірно швидко. Стало так затишно і надійно. Той неглибокий ярок, у якому протікав струмочок, прудко котячи свою холодну та чисту водичку до чималої ріки за метрів 200-300, щоб там віддати її на поживу воді великій, став мені у той момент таким дорогим прихистком, якоюсь схованкою від усього марного, невеселого, мінливого, ненадійного, що мені не хотілося його покидати. Сиділа на сухій колоді біля того потічка і думала про життя-буття. Воно таке незрозуміле. А може, то ми? Іноді нам хочеться, аби воно продовжувало залишатися таким, як є. А деколи – щоб воно, таке, якнайшвидше минуло і настало інше. Буває, що йдемо думками ще далі – уявляємо вічність.

Цікаво: як же воно буде там, за межею? Думаю, там не треба буде кудись спішити. Не треба буде встигати виконати все заплановане і непокоїтися, якщо не вдалося. Там не будемо картати себе, що знову не дотрималися слова і не здійснили обіцяне. Ніхто нам не буде докоряти. Не потрібно буде робити вигляд, що на душі весело, коли насправді тяжко. Ми не будемо почувати себе нікому не потрібними, зайвими, там достатньо отримуватимемо уваги. Там буде постійна Божа присутність, спілкування. Ми там будемо прийняті. Ми будемо там люб­лені. Нами будуть дорожити. Нас будуть цінувати. Не буде там смутку, печалі, переживань. Там буде вічна радість і блаженство... Добре, якщо нам уготоване саме таке місце – в раю, і нас забере до себе милостивий Бог, де буде так доб­ре, що «око не бачило і вухо не чуло». Але після відходу з землі можна опинитись і в пеклі – місці вічних мук та страждань. Третього нема. А там, написано, «плач і скрегіт зубів». Туди не хочеться. Нам нелегко пережити якусь тимчасову прикрість – хвилюємось, страждаємо. А там – навіки. Ні-ні. Нам – до Бога.

І я почула, як стиха зашуміли верхівки високих дубів, що росли по обидва боки ярка з дзюркотливим струмочком. Підняла голову – а вони похитуються поволі, ніби шлють звідти, згори, привіт. Так мені радісно і надійно стало від думки, що Хтось підслухав мої помисли і обізвався лагідним та приязним вітерцем. Подякувавши за той теплий привіт та за водичку, я, втішена, поспішила додому.