17.10.2017

ЛЮБИТИ

ЛЮБИТИ

Я дуже люблю життя. Які б проб­леми чи труднощі не виникали, як би не ставало іноді важко, воно (життя) все одно прекрасне. Особливо коли можеш відірвати свій погляд від голубого монітора і спрямувати його вверх до іншої голубизни – надзвичайно таємничої, загадкової, манливої. Так доб­ре – заглядати в небо. Чи то ранішнє, коли з-за жванського поля викочується великий рожевий диск і, забарвивши собою пір’ясті хмарини, розсіває довкола таке ж рожеве, відрадне сяйво, споглядаючи на яке, усвідомлюєш: Творець шле землі Свій небесний привіт. Чи надвечірнє, коли той диск, перетворившись у сліпучо-оранжевий, поволі опускається вже за ломачинський ліс, запалює собою весь горизонт, посилаючи нам прощальні пасма теп­лих променів, нагадуючи ними, що те розставання не надовго – до ранку. А чи нічне – глибоке і найбільш потаємне та незнане, проте не менш вабливе, з якого яскраві зорі своїм холодним мерехтінням підморгують землянам то на одному кінці високої безодні, то на іншому. Коли твоєму пильному зорові вдається перехопити оте тремтливе мигтіння, ти ніби потрапляєш у якусь небесну магію, тебе захоплює незбагненна, химерна гра-витівка, погляд від якої відвести можеш не одразу, бо заполонюють несповідимі дійства, що відбуваються в тебе над головою у надземній висі. То життя високе.

Але й тут, на землі, воно надзвичайно цікаве і звабне. Хоч тут учиняються видовища більш серйозні, грандіозні, навіть епохальні. Серед земних мешканців споконвіку точиться боротьба. Дивишся – повзе мурашка, завзято тягне до своєї домівки важелезну ношу – малесеньку хворостинку. Звідки не візьмись – чорний жук. Раз – і загріб у свої клешні трудівницю. Тільки ноша її залишилася на протоптаній сімейством стежинці. Ось пташечка сидить на тоненькій гілочці, безтурбот­но щебече про щасливе літечко у рідному краї. Аж тут яструб хижокрилий закружляв над співункою, налетів, прожогом кинувся, обірвавши ту на півноті – лиш пір’ячко посипалось додолу. Навіть, здавалось би, безневин­на казкова лисичка-сестричка полює на лакому курку... Це у світі тваринному. Сильніший нападає на слабшого.

Серед людей не завжди так. Хоч і ведуться війни, все ж люди є люди (вінець Божого творіння). Вони мають іншу подобу. Навіть коли її хтось втрачає, завжди знайдеться той, хто заступиться, підставить плече, допоможе. Недарма в народі кажуть, що світ не без добрих людей. Хоч би там що – тебе не залишать у біді. Є навіть такі, хто пожертвує собою. Буває, зовсім чужий, а прихистить, зігріє, підсобить. Втішно. Надійно. Хочетьсяжитно... Мабуть, все-таки тому, що є небо, в яке час від часу можна спрямовувати погляд.

Отож життя неможливо не любити. Білий світ гарний та милий. Коли ти в момент відчаю забуваєш підіймати голову, він торкається твого серця своєю бархатистою ніжністю, змушує відірвати погляд від землі, подивитися на рожевий чи жовтогарячий диск, щоб нагадати тобі, що його викочує на землю та ховає за обрій Чиясь могутня рука, яка протягнеться і до тебе, коли ти потребуватимеш і прагнутимеш цього. І ти відчуєш, як у твоє єство вливаються живильні соки, наповнюють тебе, ти міцнієш, у тебе більшають сили, і ти знову не лише помічаєш довкола себе незбагненні земні картини, а хочеш і хочеш дивитися ввись, на ті небесні видовища, щоб, набравши ковток повітря, зробити новий крок.

Галина ЧАБАН, Чернівецька обл.

Вгору