23.05.2018

МОЯ ЦЕРКВА

МОЯ ЦЕРКВА

Часто людям здається, що якщо їм хтось розповідає про Бога, то, значить, обов’язково хоче їх кудись заманити. Десь так думала колись і я, зустрічаючи на вулиці людей, які пропонували мені релігійні журнали чи брошури. Аж поки сама не прийшла до Бога та не почала відвідувати богослужіння. Пам’ятаю, як негативно зреагували на моє увірування колеги та знайомі. Мій керівник якось закликав мене до свого кабінету і почав переконувати (абсолютно щиро, по-доброму), що мені не варто ходити до тих «сектантів», бо «вони обдурять, задурманять, вимагатимуть гроші і вже не зможеш від них вирватися». Після таких застережень я, звичайно, у зібранні ставилася до всього з насторогою, придивлялася, але чогось подібного не помічала. Так, на служіннях говорилося про десятини, пожертвування, однак силою ніхто нікого не змушував те робити. Зате я зустріла там людей щирих, відкритих, небайдужих, готових завжди прийти на допомогу, поділитися останнім куском хліба.

Тоді нашій церкві було лише два роки (зараз вже 25) і всі люди були приблизно однакового духовного рівня. І хоч казали, що визнан­ня своїх провин достатньо лише перед Богом, мені чомусь зав­жди хотілося розказати про них ще й комусь з людей, і робити це було легко. Когось можуть здивувати мої слова про гріхи тих, хто вже відвідує церкву, але сюди (шукаючи Бога) приходять не святі та безгрішні, а якраз ті, хто усвідомлює свою гріховність та розуміє, що сам, без Божої допомоги, її не позбудеться. А церква і є місцем, де людина поволі, крок за кроком очищається, набуває християнських чеснот. Цей процес триває все життя. І як добре, що Небесний Батько з першого дня нашого навернення до Нього дивиться на нас і сприймає через призму праведності і святості Свого Сина, нашого Господа, Який забрав наші гріхи на хрест. Звичайно, той, хто дійсно став на путь істини, не грішить свідомо. Так що для мене дуже втішно мати людей, перед якими не соромно признатися у своїх прогріхах, в присутності яких легко покаятися перед Богом та отримати підбадьорення. Така Божа сім’я дуже важлива. Попри нашу недосконалість та недоліки, в ній ми отримуємо прийняття.

На перших порах була приємно здивована і навіть дещо вражена тим, що мої нові знайомі такі чуйні: завжди готові прийти на допомогу, щось попросиш – тут же стараються зробити. Я зразу відчула, що в церкві – люди, з ким завжди можна розділити свою біду і потішитися своєю радістю. Що серед них немає тих, хто тримає камінь за пазухою. Як кажуть в народі, до доброго швидко звикаєш. Отож для мене невдовзі стало нормою, що в зібранні завжди знайдуться ті, які помітять твій стан, що тобі важко, – підійдуть і поцікавляться тобою. Ті, хто не підведе, коли у дуже відповідальний момент ти потребуєш їхньої підтримки. Хто ніколи не відмовить тобі і одразу, як тільки ти попросиш, прийде, не відкладаючи на завтра, навіть залишивши свою роботу, допоможе тобі в тому, з чим ти сам не можеш справитися. Хто хоч би як втомився в кінці робочого дня, зайде, посидить з тобою, вислухає, зрозуміє, порадить. Ті, кому опівночі зателефонуєш, і вони прибіжать. Хто обов’язково запитає, чи потрібно тобі щось купити, бо вони купують те «щось» собі. Ті, хто, їдучи до міста на своєму автомобілі, запропонує поїздку і тобі, якщо в тебе власного транспорту немає. Хто візьме і просто так подарує тобі дороге пальто або туфлі. Ті, хто зв’яже тобі теп­лі шкарпетки, бо знає, що ти мерзнеш у ноги. Ті, хто закличе до себе і пригостить смачним обідом. Ті, кого можна покликати всього лиш на картоплю в мундирах, але та вечеря виявиться незабутньою. Ті, до кого можна привести малих дітей і спокійно залишити їх на півдня або й на цілий, щоб побули з ними. Ті, хто піде з тобою шукати дитину о 12-й ночі аж до річки – це неблизько. Ті, хто поїде з тобою до лікарні за 200 км, щоб тобі не було самот­ньо і страшно. Ті, хто не зазд­рить тобі, якщо в тебе кращий дім, автомобіль чи більш благополучні діти. Ті, хто не образиться, якщо ти щось не зміг, – зрозуміє.

Дякую Богу, що за 23 роки я теж стала частиною цього всього. Дякую Йому, що Він любить Свою церкву і свого часу за нею прийде. Це тішить і надихає – не боятися, а з радістю чекати.

Г. ЯРІВСЬКА, м.Новодністровськ

Вгору