Рівно двадцять п’ять років тому, саме цього дня, сталася зі мною одна визначальна і вирішальна у всіх сферах мого життя подія.

Підходила до кінця моя строкова служба у війську, в 7-му мотострілковому полку, що базувався у Львові на Стрийській – навпроти теперішньої податкової. Тоді вона була ще химерним довгобудом без вікон і дверей, а у боксах нашої частини стояли бойові танки та навантажені снарядами «Урали». Зараз там якийсь військовий навчальний центр, і новий глухий паркан закриває величезний плац від цивільних городян. На тому плацу колись ми й бігали в протигазах та лазили навкарачки в шинелях під щедрий лемент нашого комбата.

Був я тоді нахабним дембелем з великим чубом і зу­хвалим поглядом, важив ли­ше 85 кг при зрості 190 см і не вірив ні в Бога, ні в когось іншого. Вісім місяців штрафної роти неабияк подіяли на мене в плані виховного аспекту, але я все одно не знав, чого хочу від життя. Я лише добре знав, чого не хочу. А все реш­та мені було байдуже. Якщо не сказати гірше.

Комбат мене не любив. Бо коли я ще був блатним кухарем, то нічого не давав ні йому, ні його вівчарці. Він цього не забув, і коли я проштрафився, сильно та несподівано, він так і сказав, що поїду я додому останньою партією, в кінці липня. Але він помилився, бо я поїхав найпершим з нашого призову...

1 червня 1993 року я прокинувся о п’ятій ранку в порожній казармі. Вся рота виїхала в Брюховичі будувати якомусь генералові дачу. А я після кросу на холодному і мокрому яворівському полігоні захворів, тому з температурою мене залишили на місці, черговим. Я помив підлогу, заправив єдине своє ліжко і від нудьги пішов у ленінську кімнату. Саме тоді такі приміщення у всіх наших казармах переобладнали у народознавчі світлиці. Замість бородатих ідеологів комунізму повісили портрети Т.Шевченка, Л.Кравчука і зображення Діви Марії. А замість матеріалів з`їзду КПРС на столі лежав новий статут українською мовою і Біблія. Я відкрив її посередині і прочитав перше, що побачив: «Сину мій, прислухайся до моїх слів, і вони стануть ліками для твоїх кісток...» До мене наче звернувся хтось невидимий. Я вже чув цей голос раніше, і не раз, але то було не так явно. А тепер хтось говорив мені безпосередньо та особисто. Я сів навпроти книги, заплющив очі і вперше в житті тихо промовив свою першу усвідомлену молитву. Згодом я чув від різних людей, що така молитва називається молитвою атеїста.

«Боже, я знаю, що тебе нема. Але якщо ти є, дай мені знати. Дай мені знак, чи навіть знамено – як хочеш. Але не якусь там несуттєву дрібничку, а щось конкретне і вагоме, наприклад, якби я нині ввечері опинився дома як демобілізований цивільний чоловік. Тоді я б повірив у твоє існування і навіть пообіцяв би тобі читати оцю товсту книгу, яку священики написали, аби заробляти гроші на безхребетних невігласах. Амінь.»

Потім я поснідав і пішов у штаб. Мій тезка, давній кореш, з яким ми ще за часів мого блатного куховарства курили дурман і крутили відео в клубі, куняв у приймальні начальника штабу. Чесне слово, не знаю, чого я до нього приплентався.

– Як ся маєш, друже?

– Ніяк. А от у тебе така чудасія, що ти уже цивільний!

– Жартуєш?!

– Начальник штабу сьогодні вранці прийшов чомусь у піднесеному настрої і каже, що їде на три тижні на сесію в академію, а тому має бажання підписати пару дембелів. Дав мені ключ від свого кабінету, щоб я приніс особові справи. Я відчинив двері, навмання взяв перші дві папки, він нашвидкуруч підмахнув і побіг. Там була твоя справа і ще якогось фраєра.

Я відкрив свій військовий квиток і побачив там штамп «демобілізовано», дату і підпис: майор Кривизюк. На маленькому бланку було вказано протягом трьох днів стати на облік у тернопільському військкоматі. Я дуже розхвилювався, на радощах сильно потиснув руку тезці і майнув додому.

А згадав я про свою угоду з «неіснуючим» Богом уже пізніше, за пару місяців по тому, коли складні обставини знову змусили мене зазирнути у Біблію. Але тоді я вже розумів, що вона написана не для того, аби продавати народу опіум, а щоб я остаточно не збожеволів у цьому приреченому світі. Якби не ця Книга, я б, напевно, ще того року спробував важкі наркотики або потонув у морі алкоголю. Жив би я весело, але недовго, тому що, зізнатися чесно, ні в чому іншому я тоді уже не знаходив ні розради, ні сенсу свого жалюгідного існування. А так з тих пір пройшло вже 27 прекрасних літ...

Андрій ЛАДИК, м.Тернопіль