03.07.2014

НА КОЛІЇ

НА КОЛІЇ

Від образи та приниження стискалося серце. Світ розсипався на дрібні шматочки. Чому вона так вчинила?! Чому це сталося саме з ним?!

Навкруги буяла весна. Соковита зелень пишної трави та гіллястих дерев вабила око. Віяло п’янким ароматом білосніжних нарцисів та яскраво- червоних тюльпанів. Але він цього всього вже не помічав. Враз усе стало сірим, похмурим, наче в тумані. Він блукав містом, не розбираючи дороги. Думки, мов вітер, проносились у його голові, але жодна з них не затримувалась надовго. Здавалося, ніби хтось стискає скроні. Серце заполонила байдужість і порожнеча.

Отямився від пронизливого, довгого гудка електровоза. Стояв на залізничному полотні. Поряд тягнулась смуга землі, далі знову йшли рельси. Аж раптом: «Швидкісний поїзд «Київ – Харків» прослідує по другій колії», – пролунав здаля різкий жіночий голос. Швидкісний поїзд! Ось воно! В одну мить покінчити з усім. Там, за межею, не буде ні болю, ні страждань. Не буде…

Він повільно йшов уздовж колії. Підняв голову. За мостом побачив, як сонце блиснуло на лобовому склі синьо-білого електровоза, що мчав назустріч. Поїзд стрімко пірнув між бетонні опори мосту. Менш ніж через дві хвилини все скінчиться. Зупинився, зробив глибокий вдих і замружив очі. Серце билося все частіше і частіше. По всьому тілу виступив холодний піт. Треба витерпіти перший удар, а потім… Свобода. Свобода…

Щось змусило його розплющити очі. Попереду йшли дві молоді жінки. Хлопченя років трьох-чотирьох, присівши на колії, бавилося камінцями, насипаними поміж шпалами. «Мабуть, син однієї з них», – подумав він. «Егей!» – гукнув до жінок. Але відстань була чимала, і його не почули.

Потяг наближався. Раптом довгий тривожний гудок прорізав пристанційну тишу. Молодиці, жахнувшись, різко повернулись. Кинулись до дитини. Не встигали…

В останній момент підхопивши хлопчика, він відскочив убік. Сильні потоки гарячого повітря обдали його так, що він ледве втримався на ногах. Стук коліс заглушав несамовитий крик врятованого. Підбіг­ла мати. Вся зблідла, перелякана, з тремтячими руками, вона не мог­ла вимовити й слова. Схопила сина, притиснула до грудей.

Останній вагон пронісся повз них…

Він стояв і дивився, як мати з дитиною віддаляються від нього. Озирнувся навколо. Виблискуючи на чорних залізничних коліях, яскраво світило сонце. Легкий вітерець ворушив травою, що росла вздовж полотна навіть попри несприятливі умови. Його думки стали ясними. З очей зник туман. Раптом сильно захотілося жити. Жити, незважаючи ні на що. Ніколи раніше він не почував себе так добре…

 Роман СКАРЖИНСЬКИЙ, м.Гребінка, Полтавська обл.

Вгору