06.08.2016

НАМИСТИНКИ НЕЗБАГНЕННОЇ КРАСИ

НАМИСТИНКИ НЕЗБАГНЕННОЇ КРАСИ

Відчуття приємної ваги та теплоти ковдри не дають тілу сміливості покинути цей фантастичний інкубатор сну – власне ліжко. Очі вдивляються крізь прикрите тюлем вікно і бачать насправді незбагненні шедеври Божої творчості: кожна гілка дерева, кожен листочок несуть у собі печать геніальності Творця. І навіть знов заплющені очі крізь тонкі повіки відчувають початок нового дня. А вуха... вуха дивовижним чином сприймають найрізноманітнішу гаму пташиного співу. Це – як сміх молодих дівчат, завжди приємний і ніколи не зрозумілий. Незрівнянна радість, втіха, блаженство – вся багата палітра приємних відчуттів та переживань приходять в здатності насолодитися маленькою частинкою Божого дива. Чую, як уві сні дихає моя мама. І навіть уявити не можу трепет материного серця в спогляданні сну її дитини. В суєті буденності й надуманої одноманітності ми інколи забуваємо, що радість – усюди: у красі природи, в присутності дуже рідних тобі людей, які люблять тебе всім серцем, у чисто прибраній квартирі, в Божому милосерді, що подарував нам здатність бачити красу навколо. Доброго ранку!

* * *
Повертаючись додому, втішався теплом літнього вечора. Небо повсюди було перетягнуто хмарами. Несподівано я помітив місяць. Він наче зумисне знайшов роздерту хмару і підглядав. А люди внизу жили своїм буденним життям, своїми клопотами і переживаннями. У більшості з них не було часу глянути вгору. Тим часом місяць спостерігав. Кожен перед ним – як на долоні. Узрівши, що його спіймали на гарячому, швидко-швидко сховався за хмарою.

Звісно, я розумію, що місяць – це ніщо інше, як супутник землі, який насправді не має очей, а тільки розганяє нічну темряву. Але як чудово приходить усвідомлення, що є на небі Бог і Він точно бачить не лише наші вчинки – бачить наші серця.

* * *
Легкий, як вітер, спів пташок заполонив кожен закуток. Вмите сонце, піднімаючись вгору, своєю величчю розмалювало небокрай. Вилилося жовтогарячою палітрою на верхні поверхи сусіднього будинку, від цього нітрохи не втративши сили своєї пишності та краси. Віконні шиби усім своїм єством слали велетенські сонячні зайчики, що були переповнені бажанням вщипнути, зачепити хоч когось. Мої очі й вуха спросоння зуміли вирвати маленький шматочок цнотливої краси ще сплячого міста. Але то була лише мить. Сон переміг. Коли знов прокинувся, мене зустрів звичний ранок гамірного міста. Він був уже іншим. Це вже не була маленька грайлива дівчинка. Метаморфоза природи з неї намалювала зрілу пані – горду й непідступну, хоча й не менш вродливу. Як шкода, що, скільки б не прикладав зусиль, мить не зупинити. Звісно, доля ще подарує тисячі щасливих моментів, але оцей втрачений назавжди. Тому хочеться берегти кожну секунду життя, радіючи його красі. Попереду ще стільки всього цікавого. Не проспати б найдорогоціннішого, що може приготувати лише Бог.

* * *
Помічаю, що хтось ніби навмисне підсунув мені те, від чого звичайна людина не здатна відірвати свій погляд. Це не випадковість і навіть не витівки молодого вітру. Не може такого бути, щоб хмари у мовби нашвидкуруч заметеному небі так сильно виявляли настрій усієї природи. Цей невидимо-видимий образ нагадує мені щось воістину живе. Живе настільки, що видно, як воно дихає. Дихає не саме собою, а Тим, Хто усе це створив. Не зазирнувши за куліси природи, майже нереально в достатній мірі насолодитися її граційним щоденним преображенням. Я захоплююся, й водночас мені страшно, уява клякне, і серце тремтить перед Творцем, коли я, наче спраглий пілігрим, роблю ковток цієї неосяжної краси та величі.

 Юрій ПРИТИКА, м.Тернопіль

Вгору