20.11.2017

НАСПІТИ...

НАСПІТИ...

Іду тихою і безлюдною вулицею. Надворі листопад. Моє око насолоджується красою, яка оточує мене зусібіч. Он на зеленому пригорбку пишаються дві молоді берізки, вкриті жовтим листям. На одній з них, вищій і крислатішій, його менше, на іншій воно, здається, ще взагалі не опадало. Мимохіть приходить думка: перша приймала на себе удари рвучкого, пронизливого вітру, аби той не зривав з її донечки розкішне осіннє вбрання. Тому та й досі пишається ним, гордо пнучи свою верхівку вгору, незважаючи на те, що її тендітні гілочки хиляться донизу, ніби журяться, усвідомлюючи, що мине день-два, і вже ніхто не зможе вберегти їхні золоті шати і ті все одно впадуть на землю. Але поки що молоденькій берізці є чим пишатися перед зовсім голими кленами, які вже чимало днів стоять повністю роздягнуті – їх нікому було захистити від того навіженого вітрюгана, що тільки й уміє віяти та обнажати ліси, гаї та діброви. Йому, бешкетному та задирливому, не зрозуміти, як тим не хочеться розставатися із зручним, легким вбранням, подарованим самим Творцем, натомість у зимову пору приміряти на себе одежу не свою, та ще й холодну. Щоправда, і до неї дерева звикають, бо все-таки зігріває їх у тріскучі морози. Однак вона, та біла одіж, все ж їм чужа.

Але тим часом Творець ще дарує і деревам, і людям чудові теп­лі дні, так що не лише білокорі берізки зі своїми золотими шатами, а й безлисті клени та каштани, що простяглися вздовж неширокої алеї, розкошують, тішаться не властивим для цієї пори теп­лом. Так само і трава під ними, що вкриває землю ще цілком зелена, навіть соковита, що лиш тепер і ожила після жаркого літа, яке до безтями виснажувало її своєю посушливою погодою. От вона і зазеленіла, наче хоче наздогнати втрачене, надолужити своє, так немилосердно вкрадене тією спекотою.

І трава, і дерева дуже схожі на людей. Ми також часто хочемо наздогнати те, що збіг­ло і минулося. От і сьогодні, ідучи повз ту алейну челядь, вишикувану в стрункий ряд, я не зустріла нікого. (Спішать, спішать, спішать... Надолужують згаяне. Заклопотані, не мають часу вийти помилуватися осінніми дивами.) Не одразу й зауважила це. Аж згодом, спостерігаючи за тими ошатними берізками та обшарпаними кленами, мені схотілося зустріти ще чийсь зацікавлений тією красою погляд, що зупинився б на ній. Ба ні! Не виявилося нікого. Стало шкода тих берізок: кому вони показують свою вроду? Але то лиш на мить. Бо раптом збагнула, що на них споглядають та милуються ними і ті оголені клени з каштанами, що стоять якось сиротливо, і птахи, що, летячи у вирій, прощалися з ними зроненим пір’ячком, і навіть вічнозелені ялини, прекрасні будь-якої пори. А також небо, що беззмінно своїм неосяжним шат­ром висить над землею і безпе­рестанку може захоплюватися її красою, чудуватися як з дерев, що завжди стоять на місці, лише рік за роком здіймаються догори, так і з людей, які весь час кудись мчать, все щось наздоганяють, їм здається, що ось-ось настигнуть, що вже наступають на п’яти, але так і не можуть наспіти те, що втрачене... Небо нікуди не спішить...

Галина ЧАБАН, Чернівецька обл.

Вгору