05.04.2017

Не СтрахОля!

Не СтрахОля!

Всі дорослі родом із дитинства. Її історія теж починалася там.

Спочатку Оля була маленькою дівчинкою, ходила до дитячого садочка, бавилася з дітками на ігровому майданчику і мала свою улюб­лену ляльку Марусю. Оля росла слухняною та розумною, і батьки завжди пишалися нею. Засмучувало їх хіба тільки те, що дівчинка багато чого боялася. Боялася темряви, боялася домашнього улюбленця – собачку Кузю, боялася мотоциклів, а особ­ливо «дядьків у шоломах», які на них їздять. Не можна сказати, що це було надто тривожним симптомом, адже страх у певній мірі властивий усім дітям...

Аж ось Оля вже першокласниця – з новим портфелем, білими бантами та великим гарним букетом для Марії Олександрівни. Здібна до навчання, добра, товариська, кмітлива, дівчинка швидко знайшла собі друзів. Все їй було в радість, крім одного: страхи не відпускали, продов­жували переслідувати.

– На вихідні у нашому місті відкриються атракціони, давай сходимо! – пропонує однокласниця.

– Та ні…Я не хочу. Мені страшно на них кататися, – мляво відповідає Оля.

Подібні слова так часто звучали з її уст, що діти почали називати її СтрахОля.

Дівчинка росла. А з нею і страхи. Їй було лячно перед кожною контрольною, відповіддю біля дошки, перед кожною поїздкою куди-небудь. Вона боялася випуск­них екзаменів, які, проте, склала на відмінно, тремтіла перед вступом до медичного університету, куди вступила без особливих зусиль, адже була розумною та добре підготовленою. Одне слово, ­СтрахОля.

Перший навчальний рік в університеті, нові друзі, цікаві предмети – все, про що мріяла... Дівчина мала гарні успіхи, була всім задоволена, аж поки не почалася практика. Там Оля зрозуміла, що вона боїться... боїться бути лікарем. Нею раптом заволодів панічний страх, що полонив думки, паралізував волю і навіть затьмарював розум. Вона боялася щось не так зробити, не те сказати, не так записати. Дівчина занепала духом і твердо вирішила забрати документи з університету.

Якраз в один із напружених вечорів Олі зателефонувала однокласниця, що також навчалася в тому місті. У школі вони товаришували, тож вирішили зустрітися, щоб поспілкуватися, згадати шкільні роки. Наступного дня дівчата вже сиділи у затишній кав’ярні. Оля схвильовано розповідала подрузі свою невеселу історію. Почуте засмутило Тамілу. Їй захотілось поділитись з Олею нестримно-трепетною радістю, яка наповнювала її серце. І вона розказала, що уже півроку ходить до церкви, що вони з друзями часто відвідують дітей в інтернаті, проводять благодійні акції, перед Різдвом організовували свято і ще багато чого цікавого та захоплюючого. Олю вразила істотна різниця між радісною розповіддю подруги та її – наповненою страхом та болем.

– Добре, Олечко, мені пора, – сказала Таміла, – у нас сьогодні «молодіжка», не хочу запізнюватись.

– А… можна, я піду з тобою? – невпевнено запитала Оля.

– Звичайно! Ходімо!

Це був початок чогось надзвичайного. Олі просто не хотілося повертатись додому. Там було так… спокійно. І зовсім не страшно. Оля спілкувалась з ровесниками, разом вони дивились християнський фільм, і він справив на неї неабияке враження, а ще – вона, мабуть, вперше в житті молилась. Попросила у Господа прощення за свої гріхи і покликала Його у своє серце, у своє життя. Того вечора Оля довго не могла заснути, мало не до ранку думала. Про все – про себе, про Бога, про світ. Думала так, як ніколи раніше. А коли наступного дня почала читати Біблію, яку їй подарували, то стало геть соромно. Адже, проживаючи у християнській країні, вона, успішна, розумна, студентка медичного університету, ніколи раніше її не читала.

У неділю Таміла запросила Олю на Богослужіння. Звичайно ж, запитань у дівчини було поки що більше, ніж відповідей, але той дивовижний спокій, що з’явився в душі, давав запевнення, що вона у правильному місці. А також надихав до пошуків істини, віри, смислу буття. І вона вже знала, де все це шукати, – у Слові Божому.

Відтоді в Олиному житті так багато всього змінилось! І практика, і навчання, і взагалі все вже не здавалось страшним. Її єство наче відродилось, всередині з’явилось щось животворне, зануртувало цілюще джерело – більше вона не ­СтрахОля! Буде навчатись далі та неод­мінно стане лікарем. А також – обов’язково говоритиме людям, що в нашому нестабільному світі є Величина, яка ніколи не змінюється. Це Господь. Він повік-віків залишається досконалою Любов’ю, яка проганяє будь-який страх. І хоч Він був помер, та тріумфально воскрес! Він живий! Воскрес, щоб воскресити й нас!

Ірина ВІТМАН, м.Ніжин

Вгору