15.11.2016

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ

Людмила ДОРОЩУК, м.Жмеринка

 Наше село розкинулося на високому березі Бугу так близько до води, що крайні городи його мешканців впираються в саму річку. На тій вуличці під розлогими вербами завжди віє свіжою прохолодою, чується тихий плюскіт хвильок і таємниче перешіптування густого очерету. Взір кожного прохожого тішать качки з каченятами, що поважно плавають трішки поо­даль. Час від часу цю ідилію порушує злий пес, що сторожує одне з обійсть на тому кутку села. Дід і бабця покрикують на нього, наказуючи мовчати, бо чекають дорогих гостей. До них із міста от-от мають над’їхати їхні дорослі діти зі своїми сім’ями.

Аж ось собака, лютуючи, так почав гавкати, ледве з прив’язі не зривався. Господарі з розпростертими обіймами зустрічали кожного, хто заходив у двір. А той барбос, вишкіряючись, норовив вхопити бодай когось із приїжджих за ногу. Хазяїн не зміг закрити його у буді, тому собою прикривав від нього дітей та онуків, які, боязко озираючись на скаженого сторожа, намагалися прошмигнути до хати...

Як перша хвиля радості від довгожданої зустрічі вщухла, господиня з невістками заходилася виставляти на стіл наїдки. А сини повели неспішну бесіду з батьком, що ніяк не міг натішитися найменшим із онуків – дворічним Максимком. Якийсь час дідусь бавився з дитиною, але, заговорившись, пустив його з рук. Незабаром уся родина розмістилася за великим столом у вітальні. В загальному гаморі ніхто не помітив, як малюк подибав собі на ґанок. Тим часом подали пиріжки, всі їли їх і нахвалювали. Максимкова мама подумала, що така смакота сподобається її синочкові. Покликала дитину, а у відповідь – мовчок, хлопчика нема. Враз усі заметушилися, кинувшись шукати малюка. Зазирали у всіх кімнатах попід ліжками, столами, в шафах і навіть на печі – не було ніде. Стали бігати по подвір’ю, на вулиці розпитували перехожих та сусідів, чи не бачили малого, але все дарма. Кинулися на город – може, серед високої кукурудзи заблудився? Нема! Дідусь нишпорив у хліві. Тато малюка з братами вже й до річки побіг шукати. Невже дитина втопилася, скотившись з високого берега у воду?! Від цієї жахливої думки у жилах холонула кров. Умивалася сльозами розгуб­лена мати. Плакали й інші жінки. На ґвалт збіглися сусіди й собі заходилися шукати дитину. Лише злий пес смирно сидів біля своєї будки, зовсім не реагуючи на крики і біготню навколо.

Дедалі ставало ще більш моторошно. Невтішна мати побивалася, не чуючи невпевнених втішань рідних і сусідів. Ні з чим від річки повернувся Максимків батько. Куди ще бігти? Де ще шукати?! Людей, що зібралися на подвір’ї, почала полонити думка, що малюка серед живих уже нема. Раптом хтось, глянувши на принишклого пса, спитав: «А що це з собакою сталося? Ще такого не було, аби він при такому гармидері залишався спокійним. Наче підмінили пса. Дивина якась!» – «Ох, лишенько! – зойкнула бабуся, – хоч би Сірко не пошматував малого!» Мати заголосила ще дужче. Сміливців наблизитися до собаки не виявилося, хоча той підвів­ся і по-товариськи завиляв хвостом. «В буду! – гримнув старий, що саме підійшов до гурту, але пес спокійно всівся неподалік. – Кому кажу: в буду?!» Марно, той господаря не слухався. За незрозумілою поведінкою пса спостерігали уже всі. Дідусь підійшов до буди і зазирнув усередину. Від побаченого йому перехопило дух. В собачому будиночку на свіжому сіні, що лише вранці там постелили, згорнувшись калачиком, мирно спав його маленький онучок. «Є! – проголосив дідусь. – Малий тут. Спить». Подвір’ям пронеслося полегшене зітхання. Сон­ну дитину забрали від зубастого сторожа і положили досипати на ліжку в спальні. Втішена мама від синочка вже не відходила. А Сірко отримав від господаря смачну кістку. Сховавши її біля буди, пес знову став самим собою – почав гарчати на сусідів, що покидали двір.

Дивовижна історія! Кожну живу істоту, навіть злого пса, Господь наділив задатками доб­ра, турботи й захисту слабшого.

Вгору